Ця вистава засвідчила результативність руху сучасного мистецтва до найширшої публіки, так само як і зворотний процес — зростання інтересу слухачів до новітніх мистецьких явищ. Нагадаємо, перший показ цього твору, поставленого за мотивами біблійного сюжету, відбувся у вересні минулого року в рамках «ГогольFest», і на прохання глядачів його повторили на закритті форуму. Згодом виконання окремих номерів і відеопрезентації відбулися у Китаї, кількох містах США та в Австрії.
За словами авторів музики Романа Григоріва та Іллі Разумейка, твір, написаний за два тижні до показу на «ГогольFest», насправді потребував оновлення, доопрацювання і саме визрів за ці півроку. Його текстову основу становлять два джерела — фрагменти біблійної «Книги Йова» в українському перекладі Івана Огієнка, які звучать у виконанні читця (Єлизавета Курбанмагомедова), і латинські тексти католицької заупокійної меси-реквієму, озвучені голосами солістів та інструментів.
— Йов — персонаж, який вірив до кінця, навіть тоді, коли не було кому й у що вірити. А реквієм — це усі його страждання, — пояснює Роман ГРИГОРІВ. — Частини реквієму, які ми розташували не за каноном, а згідно з власною драматургією, — немов ліфт, що опускається щоразу нижче, у безодню... Умиротворений, світлий фінал визначається самою біблійною оповіддю: Йов, прийнявши випробування і не зрікшись Бога, почав жити заново й повернув усе, що колись утратив.
Своєю статичністю, відсутністю зовнішньої дії при наявному сюжеті «Йов» нагадує жанр ораторії. Близький він і до античного театру, де хор коментує події драми. Сольні та ансамблеві номери, як і в традиційній опері — емоційна реакція, рефлексія на повідомлення читця. Відчайдушний протест, смиренна тиха молитва, крик, плач, шепіт — усе це відтворюють шестеро солістів: сопрано (Мар’яна Головко та Анна Марич), мецо-сопрано (Олександра Мельє), баритони (Андрій Кошман і Руслан Кірш), бас (Євген Рахманін). Вони здебільшого звертаються не до глядача, а до «істоти», що стоїть із роззявленою «пащею» у центрі сцени — рояля, такого собі порталу для контакту з іншим світом. Виконавці кричать до нього, шепочуть, смикають за струни та молоточки, Ілля і Роман по черзі колотять по клавішах кулаками — а він відповідає дивовижним відлунням, химерним звучанням, майстерно підсиленими та деталізованими звукорежисером Максимом Капустою. Своєрідні острівці відсторонення — інструментальні інтермецо, в яких поряд із тим-таки роялем та ударними на перший план виходили віолончельні імпровізації Жанни Марчинської.
Ще одна важлива складова вистави — стильні та лаконічні відеодекорації (Tenpoint). Очікувалося, що глядачам покажуть бодай трошки з того, що відбувалося всередині рояля. Але загальних картин (уламки будівлі, каміння, пісок) і рухомих тривимірних геометричних проекцій на заднику із чітко витриманою логікою зміни кольорів виявилося цілком достатньо: центром тяжіння стала власне музична драматургія, що додало виставі цілісності.
Стильова тканина твору дуже різнопланова і строката. «Орієнтиром для нас із самого початку був «Реквієм» Дьордя Ліґеті, — розповідають автори. — Ми написали добротну авангардну партитуру. Але, прослухавши її ще до показу на «ГогольFest», режисер Влад Троїцький сказав, що дуже гнітюче враження створювала музика. Для нас тоді це стало новою відправною точкою, оскільки ми усвідомили: потрібно, аби нас почули і зрозуміли люди»... Так у «Йові» з’явилися вальсові мотиви, ритми рок-музики (за ударною установкою — учасник гурту «Плач Єремії» Андрій Надольський), фолк-звучання (сольні фрагменти Мар’яни Головко), що працюють на контрасті, відтіняючи авангардну звукову масу і міцно тримаючи увагу публіки протягом 80-ти хвилин без перерви.
Але найбільш захоплюючим на прем’єрі «Йова» було спостерігати за тим, як півторатисячна аудиторія проживала разом із виконавцями кожну хвилину цього вічного сюжету.
Історія праведного Йова — не суто релігійна, вона набагато ширша за змістом. І є нині дуже актуальною саме для України, вважають творці спектаклю. Коли, здавалось би, вже немає перспектив, немає майбутнього, настав end of the end, з’являється світло в кінці тунелю... Власне, чи не цього більшість із нас нині потребує понад усе?
