Війна на Донбасі триває майже два роки. Величезна кількість жителів Донецької та Луганської областей залишили свої будинки, рятуючись від снарядів і переслідувань сепаратистів. Але виїхали далеко не всі.
Люди, які залишилися «там», неохоче йдуть на контакт. У принципі, це природно: життя на території, підконтрольній сепаратистам, непередбачуване. Люди бояться не лише переслідувань прибічників псевдореспублік, а й того, що російська пропаганда — у школах і по телевізору — перекручує свідомість дітей.
Ми змогли поспілкуватися з двома жителями окупованих міст. Наш перший співрозмовник представився просто Святославом.
«ТЕПЕР ЛЮДИ ДИХАЮТЬ БІЛЬШЕ ХОЛОДИЛЬНИКОМ, НІЖ ТЕЛЕВІЗОРОМ»
— Як змінилося життя після того, як місто оголосили псевдореспублікою?
— Життя змінилося кардинально. Люди не отримали того, що їм обіцяли: російських зарплат і пенсій. Замість цього отримали ціни, як у Москві, і виплати в рублях — через рік і менше, ніж в Україні. Тепер люди дихають більше холодильником, ніж телевізором. Багато хто змінює свої погляди, оскільки розчарувалися в «молодій республіці».
— Можна зараз знайти роботу в Луганську?
— Роботи дуже мало. Здебільшого пропонують прибирати вулиці за 2000 рублів або щось фарбувати. Шахти стоять. Працює ринок, працюють контрабандисти, возять паливо. Якось виживають люди.
— Кого реально підтримує населення?
— Більшість підтримує терористів, адже щодня тут промивають мозок. А уявіть, що цей мозок неосвічений і хоче халяви? От і підтримують. «Культмас» тут поставлено на широку ногу, у плані «обробляння» населення з них можна брати приклад.
Хоч я і знаю багато проукраїнських людей, ми змушені жити у підпіллі. Узагалі, на вулиці досить небезпечно щось фоткати, розмовляти українською і бути незадоволеним «владою».
«Я НЕ МОЖУ КИНУТИ СВОЇХ БАБУСЬ СТАРЕНЬКИХ»
— Чому ви не змогли виїхати ні тоді — одразу, ні після початку бойових дій?
— Я можу виїхати будь-якої миті, але я не можу кинути своїх бабусь стареньких. Я їм носив воду і допомагав із господарством.
Я бачив, хто розстрілював і знищував моє місто. Та і продовжує знищувати економічно і фізично зараз. Заводи розпилено і зупинено. Ідуть договірняки з українськими продажними політиками, які мають тут бізнес. Загалом, все доволі безрадісно.
Та і не захотів я виїжджати. Я ще не звів усі рахунки з окупантами.
— Що ви маєте на увазі?
— Знаєте, у нас тут є певний рух, але я дію власними силами.
«ВОЛОССЯ СТАЄ ДИБОМ, КОЛИ ДУМАЮ ПРО НОВУ ШКІЛЬНУ ПРОГРАМУ»
Друга моя співрозмовниця — мешканка Донецька. Надія жила в цьому місті все життя, не виїхала звідти і після початку бойових дій. Живе в приватному секторі з чотирирічним сином Микиткою і мамою.
— Надю, чому ви не виїхали? У вас маленька дитина. Що вас тримає?
— Мене тримає мама. Мама не виїде. Мамина сестра живе в прифронтовій зоні. Якщо тут питання вирішиться остаточно якимось чином, тобто тут не буде бойових дій, то мені теоретично можна буде виїхати. Я розмірковую над цим, у мене ще один рік є, а далі треба буде щось вирішувати. Бо віддавати дитину в школу з тим, що там зараз відбувається, я не хочу. У мене волосся стає дибом, коли думаю про нову шкільну програму. Мені дуже страшно, і я не хочу, щоб мій син вчився так само.
Але те, що будинок розграбують швидше, ніж ми навіть встигнемо озирнутися, теж зрозуміло. А у нас будинок побудований руками мого батька. Отже, мама звідси не виїде. Може, якби був просто куплений будинок, було б інше ставлення. А тут все зроблено його руками. Знову ж таки — він тут похований. Її все це тримає. У мами не настільки добре здоров’я. От я виїду з дитиною. Мені що, кинути маму охороняти будинок — як собачку? Коли тут неспокійна, нестабільна ситуація...
Ще один з моментів, чому я не виїхала — я маю інвалідність із зору. І виїжджати самій до чужого міста для мене досить проблематично. У Донецьку я все знаю, і робота є. У чужому місті ти зі своєю інвалідністю змушений будеш доводити все з нуля.
«ВИ «СКОТНИЙ ДВІР» ЧИТАЛИ? ОТ ВІН НАЙБІЛЬШЕ ПАСУЄ ДО СИТУАЦІЇ»
— А ви на роботу не боїтеся їздити? І взагалі — чого ви тут боїтеся?
— Ви знаєте, удень більш-менш тихо. Ви «Скотний двір» читали? От він найбільше пасує. Люди якось адаптувалися. Вони нікуди не виїжджали, і потроху забувається, яке воно — нормальне життя.
Справді, дуже страшно. Я як історик за освітою чудово розумію, що відбувається. І я чудово розумію, які це може мати наслідки — для мене, для моєї дитини. Я не можу собі дозволити дуже багатьох речей, які могла дозволити ще два роки тому. У мене, наприклад, є сторінка в Facebook, і на ній узагалі нічого немає. Я не можу собі дозволити не те що написати свої думки, я навіть не можу клацнути на якійсь картинці, зазначити, подобається мені це чи ні.
Увечері я взагалі нікуди не виходжу. Намагаюся повернутися до темряви. Містом бігає величезна кількість собак. Багато випадків, коли собаки кусають людей! Навіть у центрі міста. Боюся і подумати, що коїться на околицях.
Я багато чого собі зараз дозволити не можу. Я могла раніше йти і спокійно спілкуватися українською мовою — у мене на заході України залишилося багато україномовних знайомих. Зараз я їх прошу телефонувати в неробочий час. Я не ризикую розмовляти українською. І свою позицію зайвий раз не озвучую.
Нещодавно я змінила роботу і розумію, що якщо в моєму попередньому колективі були люди, з якими я могла хоч щось обговорити, то на новому місці мені доводиться мовчати про свою проукраїнську позицію. Можливо, ці люди лише офіційно говорять, що підтримують те, що відбувається. Можливо, неофіційно частина людей має свою думку, інакшу. Але я зараз не ризикну висловлювати свої справжні погляди.
— А чому? Що може бути?
— З роботи знімуть, наприклад. Одна моя добра знайома мала великі неприємності, доводилося писати багато різних пояснювальних просто за те, що у шкільній стінгазеті була використана синьо-жовта символіка. І вона була змушена доводити, що в цих кольорах немає жодної проукраїнської пропаганди. Є вчителька, вона працювала в ліцеї №12, у неї також були серйозні неприємності. На щастя, закінчилося все доганою. Тому, чесно кажучи, страшно.
Як вам це пояснити? Портрет Сталіна висить на оперному театрі... Є відчуття, що ти перебуваєш десь у 1938, 1939, 1941 році, а може, це суміш 1941 з 1939.
«СУСІД РАДІВ, КОЛИ ПЕРЕОФОРМИВ ПЕНСІЮ В УКРАЇНІ»
— Невже справді людям це подобається?
— Думаю, що багатьом навпаки — не подобається. Але, чесно кажучи, за межею мого розуміння, як люди можуть вірити в те, що така освіта — це не державна освіта — має якесь майбутнє. Я жодного майбутнього не бачу.
Наскільки я знаю, частина шахт вже зараз затоплена. Більшість шахт небезпечні для життя. Я бачила, як радів сусід, коли переоформив пенсію в Україні — він одразу ж звільнився з роботи. Бо він працював на шахті імені Засядька. А це — порохова бочка. Та і який там режим? У зв’язку з комендантською годиною людей раніше возять на роботу, а після закінчення, наприклад, третьої зміни, о четвертій годині ранку, їм доводиться чекати до шостої години, доки закінчиться комендантська година і їх відвезуть додому.
Тролейбус №2 ходить до вокзалу (давно я в ті краї не вибиралася), а трамвай №1 туди вже взагалі не ходить. Але місто наче живе. Воно ніби навіть і виглядає більш-менш. Але для будь-якої людини, яка жила в Донецьку два-три роки тому і зараз, м’яко кажучи, він дуже сильно змінився.
У магазинах звичних товарів немає: асортимент набагато бідніший, ціни величезні, якість товарів — низька.
— Якщо ціни величезні, звідки люди гроші беруть?
— Пристосовуються. Багато хто оформив українську пенсію, отримують і «ДНРівську». Частина все ж таки працює, але заробітки невеликі, у рублях, звичайно. У гривнях лише кілька підприємств перераховують на картки.
«НАЙСТРАШНІШЕ ТЕ, ЩО ВОНИ ВЗЯЛИСЯ ЗА МОЛОДЬ»
— А якісь українські ЗМІ до вас дістаються? Хоча б через інтернет є можливість ознайомитися з подіями у країні?
— Нещодавно я намагалася зайти на сайт видання «Обозреватель» — сторінка заблокована. Є ресурси, які ще працюють, а на деяких пишуть «заблоковано за розпорядженням ДНР» чи якось так. Ті, у кого є супутник — так, можуть дивитися українські канали, а в усіх інших вони не йдуть. У нас був момент, коли дитина влаштувала істерику: «Не треба новини...» — ми просто вимкнули телевізор. Ми його взагалі не вмикаємо. Ми дивимося все через Інтернет.
— Як ви бачите подальше життя?
— Для себе я продумую, куди можна виїхати з мінімальними втратами. Головне — до школи, бо і початкова школа у «ДНР» — це страшно. «Я — громадянин республіки». Приголомшлива річ — урок єдності, де рекомендують вивчати біографію лідера. Це обов’язково проводиться у кожному класі. Я послухала концепцію про патріотичне виховання, мені вкотре стало погано.
Вони перекроюють історію на новий лад і пхають це в голови дітей. Наших дітей! Ось це і є найстрашніше — те, що вони взялися за молодь, за освіту.
Я не знаю, як потім можна буде це виправляти. Бо психологів сюди посилати не можна — у них теж дах зірве. Психологів треба буде змінювати щомісяця.
— Надю, який ви бачите вихід з усього цього?
— Україна повинна повернути собі наші міста. Зрозуміло, що швидко це не відбудеться. Але робити це просто необхідно. Інакше з’являться цілі покоління людей — нинішніх дітей, підлітків, молоді, долі яких будуть понівечені всією цією російською пропагандою і війною.
* * *
Мені досить часто доводиться чути думку, що «там» залишилися лише ті, хто не захотів виїхати, і ті, хто підтримує сепаратистів. Що потрібно їх просто перестріляти. Начебто всі вони такі ж виродки.
Не всі, геть не всі. Важливо пам’ятати про те, що «там» залишилися Люди. І самим залишатися Людьми.
