Не секрет, що в дуже багатьох моментах, які стосуються жіночого рівноправ’я (гідна оплата праці, «скляна стеля» в кар’єрному зростанні, захищеність від насильства тощо) ми далекі від європейських параметрів; натомість у ЄС це питання — одне з ключових. Щоб прояснити масштаби проблеми і можливі способи її вирішення, я поспілкувався з двома активістками феміністичного руху: харків’янкою Анною Шаригіною і мешканкою Петербурга Беллою Рапопорт.
«ФЕМІНІЗМ БАГАТООБРАЗНИЙ, ЯК БУДЬ-ЯКИЙ ІНШИЙ РУХ»
— Як ви прийшли до своїх сьогоднішніх переконань?
Анна ШАРИГІНА: 2007 року я приєдналася до активістського руху і зрозуміла, що мені не вистачає аргументації при обговоренні проблемних тем з опонентками та опонентами. Я почала цілеспрямовано слухати лекції з гендерних досліджень і теорії фемінізму, почала сама писати тексти про те, яким чином у сучасному суспільстві взаємозв’язані гендер, сексуальність і влада. Такі дослідження продовжую досі, проте часу на них не вистачає — багато сил іде на активізм.
Белла РАПОПОРТ: Я жила звичайним життям, хотіла вийти заміж, але коли стала журналісткою, то зрозуміла, що не дуже й хочу. Близько шести років тому сталася гучна історія: дівчину підпоїли, відвезли з клубу і намагалися згвалтувати, але найгірше те, що коментатори статті про цей випадок одностайно змішали з брудом саме дівчину. Я часто відвідувала клуби, ходила в гості, зі мною нічого не траплялося, але я приміряла цю історію до себе... А мій фемінізм почався з того, що я перестала підпадати під тиск, пов’язаний із заміжжям і народженням дітей, потім почала помічати й інші речі.
— Наскільки це змінило ваше життя?
А. Ш.: Дуже сильно змінило і продовжує змінювати, тому що в повсякденності хочеться спілкуватися з людьми, близькими за духом. Серед друзів і рідних більша частина тих, хто не поділяє моїх поглядів, то, принаймні, розуміють мої аргументи.
Б. Р.: У мене майже не залишилося знайомих з дофеміністського життя. З’явилися нові подруги і друзі. Я була гетеросексуальною, а тепер у мене є дівчина. Дуже багато чого змінилося.
— Чи є загальна, наріжна ідея, яка об’єднувала б усі течії всередині фемінізму?
А. Ш.: Фемінізм швидко міняється, не можна сказати, що є щось загальне. Наприклад, фемінізм часів суфражизму не має з сьогоднішнім майже нічого спільного. Інший приклад: в Україні є ініціатива «Невидимий батальйон». Вони досліджують роль жінок в АТО. Проте нещодавно представниця однієї європейської жіночої організації сказала мені: «Навіщо вони намагаються вбудовувати жінок у сферу воєнного конфлікту, що є абсолютно патріархальним способом вирішення проблем?» У фемінізмі є простір для критичного переосмислення гендерних ролей, і це може бути дуже великий діапазон.
Б. Р.: Фемінізм різноманітний, як будь-який інший рух. Є фемінізм, який бореться за права виключно жінок, а проблеми гомофобії та расизму зі свого порядку денного виключає. Мене хвилює моя власна дискримінація, але я не можу говорити про неї, не враховуючи останні види нерівноправності. Мені здається, що патріархат — така ієрархічна система, через яку вся дискримінація і відбувається, і народилася вона набагато раніше, ніж той самий капіталізм. Злам ієрархічної системи і гендерних забобонів, постгендерне суспільство — звичайно, ідеали недосяжні. А так — боротьба з насильством та іншими способами утиску жінок.
«ВСЕ, ЩО ЗІ МНОЮ ВІДБУВАЄТЬСЯ, — ЦЕ ПОЛІТИКА»
— Фемінізм — позиція політична чи соціальна?
А. Ш.: Прекрасне гасло другої хвилі фемінізму: «Особисте це політичне». Чи вважають сім’ю приватною сферою? Начебто, так. З іншого боку, вона жорстко регулюється державою. У нас є інститут шлюбу, у нас не дозволено партнерство для ЛГБТ-людей і сурогатне материнство, у нас не можна жінці звернутися в банк сперми, якщо вона не одружена. Це особисте чи політичне — мати дітей? Тобто фемінізм — не політична партія, проте все ж політика в сенсі питань до влади.
Б. Р.: Все, що зі мною відбувається — це політика: те, що реклама з мене як жінки робить товар, те, що я ходжу по вулицях і відчуваю себе в небезпеці, боюся докучань, гвалтування, оскільки держава мене ніяк не захищає — не лише законами, але й освітою чоловіків — це все в сукупності — політика.
ТЯГАР КАНОНІВ. РОБОТА ВАДИМА СИМИНОГИ З ХЕРСОНА, ЩО ПОСІЛА ДРУГЕ МІСЦЕ НА VII ВСЕУКРАЇНСЬКОМУ КОНКУРСІ КАРИКАТУР ІЗ ПРАВ ЛЮДИНИ / ФОТОРЕПРОДУКЦІЯ РУСЛАНА КАНЮКИ / «День»
— Як зробити, аби пересічна жінка знала про свої права?
А. Ш.: Я вірю в самоосвітні ініціативи. Одним методом проблему не вирішити: тут і солідаризація, і промовляння проблем, і шкільно-університетська освіта, і акції безпосередньої дії — необхідно робити все відразу.
Б. Р.: Взагалі добре, аби гендерною рівністю зайнялася держава, аби навчали дітей — говорили їм про рівність, про адекватне ставлення до чужого тіла, розповідали дівчаткам, ким вони можуть бути. Ось мені в дитячому садку розповідали, що якщо погано митиму підлоги, то від мене чоловік втече, ніхто не розповідав, що можу стати космонавтом — ось я ним і не стала. Суспільство має вкладатися в гендерну рівність, тоді у жінок буде більше шансів її отримати.
«РОЛЬ ЧОЛОВІКІВ У ФЕМІНІЗМІ — В УМІННІ ВЧАСНО ЗМОВЧАТИ І ВІДІЙТИ УБІК»
— Де місце чоловіків у фемінізмі?
А. Ш.: Це провокація.
— Чому?
А. Ш.: Тому що перше, що хочеться відповісти — «в останньому ряду». Це метафора, звичайно. Я провожу багато тренінгів, семінарів та дискусій і помічаю, що навіть якщо в аудиторії 90% жінок, то решта 10% чоловіків говорять значно більше, ніж всі жінки разом узяті. І якби висловлювали щось цінне! Але ведуть мову так упевнено і чітко, наче це істина в останній інстанції. Можливо, роль чоловіків у фемінізмі — в усвідомленні власних привілеїв як класу, отже, в умінні вчасно змовчати і відійти убік, віддаючи місце, простір, владу. Це дуже цінно при формуванні горизонтальної взаємодії — без одноосібного лідерства, аби були дійсно рівні можливості. І ще — допомога. Допомагати жінці розвиватися, навчати, підтримувати в реалізації якоїсь навички. Це складне завдання і велика робота над собою, напевно, тому у фемінізмі не так багато чоловіків, але вони є.
Б.Р.: На жаль, ані жіноча, ані чоловіча соціалізація не дозволяють нам спілкуватися на рівних. Коли чоловіки кажуть про гендерну рівність, то вони говорять дуже багато, а жінки не говорять майже нічого. Чоловікові лише варто сказати, що він фемініст, і весь світ вже біля його ніг, а ти можеш хоч 10 років невтомно працювати, все одно тебе обзиватимуть та ігноруватимуть: коли ти навіть у фемінізмі впираєшся в «скляну стелю», то це дуже образливо. Це поширена ситуація, тому я вважаю, що чоловіки можуть бути лише супутниками, бути поруч, підтримувати, але жодних головних ролей.
«У НАС ВСІ ПОЛІТИКИ — ПУТІН»
— Як ви могли б охарактеризувати становище жінок в Україні?
А. Ш.: Я би сказала, погано і приховано. Нам пропонують успадковувати традиційні ролі: придумують певну «природу», згідно з якою жінка народилася з інстинктом обслуговуючої або дітородної праці і не є повноцінною людиною. Найгірше те, що питання становища жінок на політичному, управлінському і соціальному рівнях відкладаються як другорядні. Саме відношення до жінки як до чогось другорядного — найбільше, як мені здається, зло нині. Рік тому, коли я у Фейсбуці підняла питання насильства над жінками, одна харківська активістка мені відповіла: «Які права людини? В країні війна». Ось наша вічна побудова ієрархій. Щось обов’язково має бути першим, а потім решта, при цьому «перше» теж не вирішується. Була економічна криза — питання прав жінок — не на часі, змінювалися президенти — не на часі, перша, друга революція, війна — постійно знаходиться привід, аби відкласти важливі питання. Що, всі чиновники зайняті війною? Якби так було, війна вже б закінчилася, напевно.
— Як би ви могли охарактеризувати становище жінок у Росії?
Б. Р.: Росія велика. Є Петербург, а є Дагестан. У Пітері погано, але в порівнянні з Дагестаном жити можна. Не обрізали (мається на увазі операція обрізання дівчаток, що практикується на Північному Кавказі. — Д.Д.), по вулиці ходжу в шортах — і на тому спасибі. З іншого боку, розумію, що коли на мене хтось нападе, і я захищатимусь, то у в’язницю сяду я, тому що жінки, які обороняються від насильників або від чоловіків, які їх били, в більшості своїй сидять. Як тільки наді мною нависне загроза, в мене виходу не буде.
— Чи можливо виправити становище в рамках існуючої суспільної формації?
А. Ш.: Треба робити все і відразу. І акції проводити, і навчати, і впливати на уряд. Писати петиції, пропонувати свої варіанти підручників, працювати з вчителями і вчительками, зі студентами і студентками. Роботи сила-силенна.
Б. Р.: Не налаштована оптимістично. У нас закони, які на папері гарантують жінкам рівність, насправді не працюють. З іншого боку, ухвалюють закони про декриміналізацію загрози вбивства, нанесення легких побоїв, несплати аліментів. Я можу прийти в поліцію, написати заяву, але мене посилають далі, знущаються... Ні, в нинішній Росії це неможливо.
— Уявімо, що Путін пішов, настала демократія. Це змінить ситуацію?
Б. Р.: Я не вірю. Чи ліберальна опозиція краще ставиться до жінок? У нас всі — Путін. Ліберали — Путін, ліві — теж Путін. Вони всі, як Путін. Так само спілкуються між собою, у них така сама кругова порука, таке ж відношення до всього. Лише дай владу.
ЕПІЛОГ. МАЙБУТНЄ.
— Ми можемо застати час, коли фемінізм більше не буде потрібний?
А. Ш.: Ні.
Б. Р.: Не думаю, що це можливо.
— Чи здатен фемінізм врятувати людство?
А. Ш.: Від чого?
— Від самого себе, можливо.
А. Ш.: Мені здається, людство може врятувати грамотна рефлексія і безупинний розвиток. А щось таке, що ми назвали фемінізмом, законсервували і заговорюємо воду на ньому — не допоможе.
Б. Р.: На мій погляд, лише він його і врятує.
