Цього року минає 30 років відтоді, як прогримів вибух на Чорнобильській атомній електростанції. Він назавжди перевернув життя тисяч українців, які були змушені поспіхом тікати із забрудненої радіацією зони та шукати новий дім. Проте досі у чорнобильській зоні продовжують жити люди. Тим часом наслідки Чорнобиля відчутні через три десятиліття після аварії — в екології, зростаючому рівні захворювань на рак тощо.
Проблемою життя після Чорнобиля перейнялася іспанська фотожурналістка Квентіна ВАЛЕРО. Її світлини друкували у відомих іспанських виданнях: El Pais, El Mundo, а також британському The Guardian. А тепер разом зі своїми колегами вона рік працювала в Україні для того, щоб розповісти про наслідки Чорнобильської аварії та закликати зробити цю зону більш безпечною для людей, які продовжують там жити. Проект «Життя після Чорнобиля» відкриється 26 квітня у «Мистецькому Арсеналі». А доки тривають останні приготування, Квентіна завітала до редакції «Дня» та розповіла про мету заходу та враження від перебування в Україні.
— Розкажіть, будь-ласка, про свій проект щодо Чорнобиля, в якому ви співпрацюєте із Зінаїдою Ліхачовою. Яка його концепція та головна мета?
— Я маю два різні підходи до цього проекту. По-перше, як один із засновників колективу, з яким ми працюємо вже протягом двох років у різних проектах. У жовтні ми приєдналися до колективу в Лондоні. А роботу над проектом щодо Чорнобиля ми почали у травні 2015 р.
Саме тоді я готувала фоторепортаж із притулку для дітей, які хворіють на рак. Він був відкритий фондом «Запорука» завдяки міжнародній підтримці, особливо від італійської організації «Солетерр». Вони дають кошти на притулок для сімей, чиї діти хворіють на рак. А потім ми розглянули цю проблему в зв’язку з Чорнобилем. Ми вирішили, що було би добре, якби всі митці з нашої команди приєдналися до проекту про Чорнобиль. Тоді ми запросили до співпраці Зінаїду та українських митців, щоб вони стали частиною нашого колективу. Ми розглядаємо зв’язок між чорнобильською катастрофою та сім’ями і людьми, які продовжують жити поблизу цієї зони.
ФОТО РУСЛАНА КАНЮКИ / «День»
Це великий проект. Його назва — «Життя після Чорнобиля». Ми вирішили працювати у різних європейських країнах. Для нас дуже важливо співпрацювати з українськими митцями, адже вони «з перших рук» знають, що тут відбувається. А ми як міжнародні митці хотіли на основі цього сформувати свою концепцію Чорнобиля. Моя прерогатива — це фотопроект. Я сконцентрувалася на населених пунктах Чорнобильської зони. Цього року я була там двічі.
Усі їдуть туди на екскурсії, це важливо. Але також важливо побачити іншу місцевість. Там продовжують жити люди, і це не екскурсії, це дуже бідна місцевість. І я хотіла на власні очі побачити тамтешню ситуацію. Я читала, що там збираються відновлювати рослини. Але коли я відвідала Зону, то пересвідчилася, що там не відбувається нічого подібного.
— Коли проект буде завершено?
— Він буде представлений у музеї «Мистецький Арсенал» 26 квітня у пам’ять про 30-ту річницю трагедії. Тож я досі працюю над проектом. Я ще маю подорожувати, поспілкуватися з різними сім’ями і побачити ситуацію «зсередини». Також ми записуємо інтерв’ю з науковцями, ліквідаторами, людьми, які були евакуйовані. Ми працювали над цим дуже довго...
— Ви знімаєте фото у Чорнобильській зоні... Що ви таким чином прагнете продемонструвати світу?
— Для нас важливий не тільки Чорнобиль в Україні. Це велика міжнародна проблема. Забруднення рослин — лише половина наслідків. Ми хотіли підняти проблему того, що людей необхідно ознайомити з ситуацією. Наслідки того, що сталося, відчуваються і через 30 років. Багато людей в Україні не хотіли про це розмовляти. Вони стомилися від цього.
У мене є досвід роботи з родинами та дітьми з цієї зони. Також розмовляємо з лікарями і науковцями у зв’язку з тим, що зріс рівень захворювань на рак та інші недуги.
Я була у місцевостях, які дуже бідні. І не лише через те, що сталося після Чорнобиля, але й через те, що закрилися колективні господарства. І ці місцевості поглинула бідність, люди почили пиячити. Тож це не через Чорнобиль, але через нього ми можемо дізнатися про інші проблеми. Я зустрічалася з дітьми, яким зараз по три роки, і через три покоління після трагедії вони народилися без рук. Завтра я збираюся взяти інтерв’ю у родини, в якої народилися дитина без ніг. Наслідки трагедії й досі достатньо не проаналізовані. Перебуваючи в Чорнобильській зоні, я мала із собою дозиметр і була налякана, бо в деяких місцях показники перевищували максимальні. Тож я хочу підняти цю проблему, переосмислити її. Я відчуваю, що на мені та моїй роботі лежить обов’язок. Ця місцевість повинна бути більш безпечною. Адже там є багато дітей, які грають просто на землі й при цьому нічого не знають.
— Ви в Україні вже не вперше. Раніше ви були на сході Україні, в зоні проведення Антитерористичної операції...
— Так, я була на сході — в Горлівці та Донецьку. Вперше, коли робила проект із дітьми, хворими на рак. Я хотіла побачити дві різні родини — зі сходу та заходу, які б зустрілися в одному місці. Вони мали одну спільну проблему — рак, і в них не було бар’єрів. Видно, що люди роз’єднані політичними ідеями. Але вони все ж допомагали одне одному.
У рамках цього проекту я познайомилася з Кирилом і його мамою Наташею — вони з Горлівки. Так склалися обставини, що дитина рік не бачила своєї родини... Я поїхала з цією дитиною на схід. І на власні очі побачила ситуацію. У травні 2015 року я була в Донецьку, і це було схоже на антимісто. У той час там було багато бомбардувань. Було очевидно, що люди хочуть миру, вони стомилися від війни. Там діє пропаганда, люди почувають себе українцями, але думають, що їх бомбардують українці... Я чула різні версії й різні ставлення. Але всі вони з одним повідомленням — люди стомилися. Стомилися стояти протягом 24 годин у черзі для того, щоб перетнути кордон, для того, щоб отримати пенсії, щоб мати можливість купити їжу.
— На вашу думку, наскільки важливо показувати правду про те, що відбувається в Україні, з допомогою мистецтва фотографії?
— Це справді важливо. Ми живемо у візуалізованому світі. Як журналіст, я вважаю, що важливі і зображення, і слова. Останні два роки всі говорили про Україну, революцію й конфлікт. Також важлива роль медіа. Коли я розмовляю з редакторами європейських агенцій про Україну, відчувається, що вони майже забули про те, що тут відбувається. Тож важливо, щоб преса доносила інформацію про події через зображення. У моєму випадку, я більше фотограф, ніж журналіст. Але я намагаюся робити і те, й інше, адже я працюю самостійно.
— Як фото можуть відображати настрої, емоції та відчуття світу?
— Це залежить від фотографа та людини, чиї світлини він робить. Це «діалог», мова, яку ви створюєте з людиною, з якою працюєте. Адже ви повинні проводити час із людиною, яку фотографуєте, принаймні, я так працюю. Дуже складно, коли не знаєш мови, як у моєму випадку. Доводиться покладатися на журналістів чи перекладачів. Це ускладнює комунікацію. Тож ти довіряєш людям, і люди довіряють тобі. Люди готові побачити правду і реальність. У своїх роботах я завжди намагаюся показати правду про те, що відбувається — настільки, наскільки це можливо. Тільки так мені вдається передати емоції, почуття, отримати реакцію. І це — тенденція сучасного фотомистецтва.
