...Медиків на Майдані було дуже багато. За його останні дні у Київській міській клінічній лікарні №18, розташованій найближче до Майдану, врятували 12 важкопоранених активістів. По периметру лікарню охороняли самооборонівці Першої сотні, про яку від самого початку протистоянь знімали відеохроніку оператори кінооб’єднання «Вавілон`13» Ярослав Пілунський і Юрій Грузинов. 22 січня на Грушевського Грузинов опинився серед перших, хто отримав вогнепальне поранення. Його доправили в медпункт у будівлі Академії наук. В цей час там намагалися врятувати Сергія Нігояна. Юрі Грузинову дозволили знімати. Так з’явився відеосюжет «Вавілона`13» «Перша смерть». Потім ми побачимо його в документальному фільмі «Перша смерть» — із циклу «Зима, яка нас змінила».
Потім Олесю Жуковську, дівчину-медика, в яку снайперська куля увійшла на сантиметр від сонної артерії, згадає у своїй розповіді «Червоні на чорному сліди» інший наш кінематографіст — режисер Іра Цілик, яка відмивала підлогу від крові в іншій київській лікарні...
У цьому матеріалі про «кіно і медиків» вони й будуть головними героями — Василь Жельман, головний лікар лікарні №18 (заслужений лікар України, доцент кафедри хірургічних хвороб Київського медуніверситету), Юрій Грузинов — кінооператор (після Майдану він і Ярослав Пілунський пройшли через тортури в підвалах кримського СБУ — оператори «Вавілона» прибули на анексований півострів знімати документальний фільм і були викрадені в день референдуму, 16 березня, просто з дільниці для голосування) та Іра Цілик — кінорежисер, письменниця, яка вийшла на Майдан у перші ж дні.
Вони розкажуть про свої епізоди «зими, яка нас змінила».
ВАСИЛЬ ЖЕЛЬМАН: «У НАШІЙ ЛІКАРНІ ЗА ДВА ДНІ — 19 І 20 ЛЮТОГО — ВРЯТУВАЛИ 12 ВАЖКОПОРАНЕНИХ»
— Від самого початку драматичних подій на Майдані нашу лікарню було приведено в режим повної готовності для надання допомоги доправленим постраждалим. Уранці 18 лютого привезли чотирьох поранених. Через тяжкість ушкоджень, не сумісних із життям, троє померли: один ще дорогою, у «швидкій», другий — в операційній, до початку операції, третій — у реанімації, після проведеної операції.
Ситуація на Майдані розгорталася так, що неминуче повинна була призвести до масових надходжень постраждалих в обмежений проміжок часу. Це й сталося — 20 лютого. Першого пораненого доправили о 09.30, двох — о 09.45, наступного — о 09.55, ще двох — о 10.00, далі — о 10.20, 10.30, 10.45. Тобто протягом однієї години і 15 хвилин надходить дев’ятеро постраждалих. Можете уявити, що тут творилося?.. «Швидкі» не могли розвернутися, роз’їхатися, тому поранених витягували з машин просто при в’їзді у двір, на ноші — і бігом до приймального передпокою.
На всю лікарню у нас по різних відділеннях лише вісім операційних столів. Дев’яту операційну ми терміново обладнали в перев’язочній проктологічного відділення. Але для кожної операції необхідно було по троє хірургів.
Ми миттєво організували собі допомогу — звернулися до колег з інших лікарень. Троє хірургів буквально за кілька хвилин «прилетіли» з Національного інституту раку — для оперування тих, хто отримав поранення в голову і в шию. Троє — з Інституту травматології, і ще один — з онколікарні.
Кілька наших лікарів різних спеціалізацій — лікар-стоматолог, гінекологи — стали асистентами під час операцій. Величезну допомогу надали співробітники кафедри хірургії № 1 Національного медуніверситету ім. О.О. Богомольця.
І ось так нам вдалося провести дев’ять операцій одночасно. Складних операцій, з переливанням великої кількості крові... Аптеки, що орендують приміщення на території лікарні, постачали ліки — дуже нам допомогли. До 12 години дня практично всі операції було закінчено. В цілому в нашій лікарні за два дні — 19 і 20 лютого — врятували 12 важкопоранених. Згодом двом із них волонтери організували подальше лікування за кордоном.
Крім того, до нас, за різними даними (хтось із наших співробітників говорить, що 34, хтось — 29, хтось — 37), самостійно зверталися постраждалі з неважкими пораненнями кінцівок, тулуба (осколкові поранення м’яких тканин, наприклад). У трьох хворих витягли металеві осколки. Це було 18, 19, 20 лютого.
— А що означає «за різними даними»?
— Жоден із постраждалих не називав свого імені, не розповідав про обставини, за яких отримав поранення. Нікого з них ми не зареєстрували — вони просили їх не записувати. Дехто з них потім повторно до нас звертався.
— Василю Олексійовичу, хірурги київських лікарень, м’яко кажучи, не мали особливого досвіду оперування поранених вогнепалами. Як же їм вдалося так швидко зорієнтуватися? Особливо у випадку снайперських поранень, що мають свою специфіку?
— Якщо хірург професіонал — він професіонал у всіх випадках. Спосіб доступу до місця ураження під час будь-якої операції однаковий. І хірургічні прийоми однакові. Тому хірург, який відкриває порожнину живота, щоб видалити жовчний міхур, так само відкриває її і видаляє кулю з печінки. Хірург, який відкриває череп для видалення пухлини, так само відкриває його, щоб видалити кулю або осколок. Судинний хірург, який робить операції на судинах шиї, — так само входить у місце вогнепального ураження. Хірург-травматолог знає, як проникнути в роздроблене стегно і витягнути кулю.
Якщо говорити про поранення, тут відмінності в іншому — у причині ураження, характері перебігу хвороби та її лікуванні. І тут хочу сказати таке. Спеціалізація хірургів нашої лікарні — абдомінальна хірургія (операція органів черевної порожнини), проктологічна і гінекологічна. Колеги з інших клінік, які проводили операції на черепі, прооперували і виїхали — а далі цих хворих вели вже наші хірурги. І в результаті — стільки врятованих життів... Отже, тепер ми можемо сміливо заявляти про те, що наша лікарня має великий потенціал допомоги як хворим, так і пораненим. Хоча, звісно, краще, якщо просто хворим...
Можу сказати, що мобілізованість персоналу в ті дні була непізнавана для головного лікаря. (Сміється.) Я не чекав, що колектив у таких форс-мажорних обставинах почне діяти настільки чітко, так правильно і так злагоджено — взаємодія була колосальною! Жодного разу не траплялося моментів, коли мені треба було втрутитися, щоб відкоригувати їхні дії! Підказати, порадити — так.
— Ваші співробітники, і передусім ви як головлікар, йшли на великий ризик, приймаючи поранених з Майдану.
— Напевно...
— Міліція з рейдами до вас не навідувалася?
— Ні. Ніхто не приходив, і свідчень жодних ні в кого не брали. Зверталися до нас кілька потерпілих міліціонерів, з незначними ураженнями...
— «Беркутівці» чи вевешники?
— Не знаю — вони були без форми. Але для нас вони — такі ж пацієнти, потерпілі. Ми — лікарі, і зобов’язані надавати допомогу всім. А вони. Вони зобов’язані підкорятися наказам. Тому не до міліціонерів головні претензії — а до їхнього керівництва. Оскільки ми активно взаємодіяли з волонтерами, запитали у цих міліціонерів: «Може, вам допомога якась потрібна?» Вони кажуть: «Ні-ні, ми... з протилежного боку».
Волонтери — окрема тема. Допомагали нам неабияк. Завантажували нас ліками так... Ми обладнали аптечний склад у трьох кімнатах — і він був забитий ліками вщерть! Але жодних супровідних документів і сертифікатів на них не було, а згідно із законом ми не маємо права застосовувати несертифіковані препарати.
— ...але волонтери тими днями здебільшого доправляли ліки, які кияни скуповували в аптеках.
— А в аптеці вони не можуть бути залежаними? Або на складі простроченими? Але в той період нам було важливо рятувати життя, і ми ці ліки застосовували — інакше ми б просто втратили поранених. Як тільки пік надходження потерпілих минув, почали застосовувати лише сертифіковані ліки. А ті препарати, на які сертифікатів не було, я наполіг, аби волонтери забрали назад.
— За минулі два роки хтось із ваших врятованих революціонерів приходив відвідати своїх лікарів?
— Приходять, звичайно. Можливо, не так часто, як нам хотілося б, але ж це здебільшого молодь. Перенесли тяжкі поранення, реабілітувалися, і далі в них — життя, а не ходіння по муках.
ЮРІЙ ГРУЗИНОВ: «Я ЗНЯВ СПРОБУ ВРЯТУВАТИ СЕРГІЯ НІГОЯНА. МАТЕРІАЛ ПЕРЕДАВ ДО СВІТОВИХ АГЕНЦІЙ»
— 22 січня, як і в попередні дні, я знімав хлопців з Першої сотні Майдану. Рано вранці вони пішли на Грушевського. Одному з них дробом пошкодило око (я це теж зняв) — допомогу йому надала Женя, медик-волонтер Першої сотні. Потім хлопці повернулися на Інститутську, а я залишився знімати.
Біля медпункту я помітив якусь незрозумілу активність. Почав туди ломитися, але мені сказали «Пресі не можна» і не пустили (вирішили, що я журналіст, оскільки був із камерою). Журналістів туди дійсно не пускали, не дозволяли знімати усередині.
Я перейшов до колонади стадіону, фіксуючи все, що відбувалося уздовж барикади. Знімав героїв із шинами, з коктейлями Молотова — мені дуже хотілося побачити їхні обличчя, зрозуміти, хто вони, навіщо вони це роблять, розібратися у всьому. Треба було зробити сюжет про те, як тривало протистояння того дня... Біля сіті-лайту поблизу колонади був розташований передовий ланцюг «Беркута». Сіті-лайт світився яскраво-білим світлом на максимальній потужності, яке било в обличчя протестувальників. Тому все, що відбувалося за ним, не було видно... І якоїсь миті я побачив ствол, що піднімається. Зняв його. Підійшов максимально близько до сіті-лайту — почав знімати, як вони стріляють. Облич не бачив, лише ствол. Ствол — і постріл, ствол — і постріл. Потім нас закидали газовими гранатами. Ми втекли, разом із журналістами — їх було багато на майданчику перед пам’ятником Лобановському.
Потім хлопці принесли шину і кинули її в автобус, що палав. Коли я висунувся з-за самооборонівских щитів, аби зняти, як шина потрапляє у вогонь, відчув якесь печіння, біль і почав падати. Тієї ж миті хлопці, яких я знімав, яких я не знав, не бачив ні до, ні після цього — підхопили мене і потягли до колонади. Незважаючи на мій опір і намаганням довести, що зі мною все гаразд (у мене був шок), вони дотягли мене до колонади, почали розпитувати, що сталося. Я розповів, де відчув біль, і раптом відчув, як по тілу потекло щось тепле, і зрозумів, що це кров... Звідкись миттю з’явилися медики і понесли мене до медпункту. І вже по дорозі почав усвідомлювати, що мене прострелили, що ось такі вони — відчуття при кульовому пораненні...
Допомогу мені надали медики під керівництвом Юрія Петровича Ільківа. Він — професійний лікар, що працює в галузі медицини катастроф (і вся його команда — звідтіля ж). Коли мене посадили на стіл і я почав роздягатися, з мене, як із поламаної іграшки, посипалися металеві частини — дроби. Виявилось, що поранення не одне, а три, і ще одна дробина застрягла в одязі. Один дріб подряпав долоню, другий — трицепс, один прошив наскрізь, і ще один відскочив від кисті. Мені зупинили кровотечу і почали обробляти рану. Поки проводили маніпуляції, я, аби не дивитися на рану, відвернувся — і побачив Сергія Нігояна. Від нього відлітали іскри — дифібрилятором йому намагалися відновити серцебиття. Його всіма силами прагнули врятувати, але...
Щойно зі мною скінчили, больовий шок минув, я попросив у Ільківа дозволу знімати. Вийшло так, що я один міг знімати в медпункті того дня. Я зняв спробу врятувати Нігояна, потім — спробу врятувати Жизнєвського. Відзнятий матеріал передав до світових агентств, зокрема до «Рейтер» — аби світ дізнався: мирний протест в Україні почав переростати у відверту війну влади проти свого народу.
— Ти був один із перших, хто отримав на Майдані вогневе поранення. Відповідно, один із перших, кому медики надали необхідну в цьому випадку допомогу. Як — з огляду на власний досвід і те, що бачив як безпосередній учасник подій, — ти б охарактеризував роботу лікарів Майдану?
— Вони діяли вражаюче злагоджено. Як і весь Майдан, який був неймовірний у своїй самоорганізації. На Майдані спрацював «ефект віника» — коли одну лозину зламати можна, але пучок — ні. Медики на Майдані стали ангелами-охоронцями. 22 січня медпункт у Академії наук діяв як чітко налагоджений механізм. Єдине, що відрізняло медиків, які перебували там, від тих, хто працював на вулиці або у Будинку профспілок, — їхній дуже напружений стан. Вони перші побачили й усвідомили весь жах того, що відбувалося. Для декого з них вогнепальні поранення не були новиною — там були лікарі, які пройшли військові кампанії у різних країнах. Той же Ільків, наприклад (він потім і АТО пройшов). Але в тому-то і річ, що раніше вони з подібним стикалися виключно на війні...
Медики на Майдані, мабуть, виявилися найближчими до того, що прагнули побудувати його учасники (і зараз намагаються побудувати люди, які вийшли з Майдану) — суспільство взаємної довіри, взаємної виручки. Громадянське суспільство з новими цінностями. Медики Майдану... Ці бджілки, ці мурашки, які тягали на собі поранених, ці феї, які приносили молоко, лимони, воду, коли пускали газ і закидали гранатами, постійно протирали очі кожному постраждалому... Коли «пішли» кульові поранення — вони надавали допомогу просто на місці. У мене є відеоматеріал — я зняв Женю, яка робить укол знеболювального в око пораненій людині... Іде війна навколо, і дівчина — уночі, при світлі ліхтаря (!) — робить укол у нижню повіку. Мене тоді це настільки вразило, що я зрозумів: медики ще відважніші, ніж ми, протестувальники. Бо вони чудово розуміли: їх можуть почати відстрілювати першими. Адже один живий медик — це десятки врятованих майданівців... Як вони змогли самоорганізуватися, налагодити цей потужний, безперебійно працюючий механізм, як їм удавалося координуватися — не уявляю...Чесно кажу: для мене ефект цієї масової появи медиків на Майдані взагалі вражаючий. Навіть не уявляв, що у нас стільки професійних молодих медпрацівників.
— Через твою камеру деякі ЗМІ записали тебе в журналісти і акцентували, що ти став першим із них, хто отримав вогнепальне поранення...
— Саме так. Ще там був оператор, якому вистрілили в камеру. Але особисто для мене це не честь виявитися «першим пораненим», а показник градуса конфлікту. Саме після першої смерті — Сергія Нігояна — протест перейшов у революцію.
— Після інформації у ЗМІ про твоє поранення тебе не розшукувала міліція?
— Ні. Уже після завершення Майдану мій адвокат Євгенія Закревська домоглася, щоб розслідування почало просуватися. Але коли я побачив, як працює нинішня міліція, зрозумів, що нічого не змінилося. Півроку тому мене викликали до прокуратури, куди Євгенія передала мої свідчення. Вона наполягла на слідчому експерименті. Ми його провели за всіма правилами: мені вставляли шомполи, щоб визначити напрямок пострілу, я показував, звідки стріляли, повідомив, хто саме — бо до цього сам знімав, як вони стріляли... Але протокол і відеозйомка слідчого експерименту зникли — під час передачі тими, хто його проводив, черговому новому слідчому (слідчі ж постійно міняються). Після цього слідчий дзвонив двічі, але я сказав, що доки матеріали не буде знайдено, я не прийду.
ІРА ЦІЛИК ТА ЮРІЙ ГРУЗИНОВ НА ЗЙОМКАХ ФІЛЬМУ ІРИНИ «ДІМ». КАРПАТИ, 10 БЕРЕЗНЯ 2016 РОКУ / ФОТО НАДАНО АВТОРОМ
ІРА ЦІЛИК: «МИ ВСІ МОВЧКИ РОБИЛИ НАЛЕЖНЕ»
Свої спогади про 20 лютого вона виплеснула в оповіданні «Червоні на чорному сліди». Щоб їй не довелося повторюватися, я просто попросила її дозволу опублікувати цей уривок:
«Ця дата — 20 лютого 2014 року. Так, її ні для кого не потрібно розшифровувати. Того дня, як і кілька попередніх, я виконувала функцію подай-принеси в лікарняному відділенні, куди безперервним потоком везли поранених і з усіх боків стікалися сотні звичайних людей із ліками, ковдрами, білизною, бульйонами, борщами, пирогами, перетертими дієтичними супчиками в банках, дбайливо загорнутих у рушники й газети. Переламані, фіолетові від синців, вигаслі після операцій хлопці лежали в палатах, соромилися своїх тіл і катетерів, дивилися в стелю, відмовлялися їсти, відмовлялися вірити. А нових поранених везли і везли, везли і везли... Ми всі тоді були, як у тумані, але мовчки робили належне — збирали приносини в киян, сортували продукти й ліки, годили чим могли замученим хірургам, розносили бульйон і свіжі шкарпетки по палатах...
Я зрозуміла щось не тоді, коли побачила цього красивого хлопця з однією ногою: він і немолодий священик сиділи на ліжку, виставленому в коридорі (місць на всіх уже не вистачало), і тихо, спокійно говорили про щось своє. І не тоді навіть, коли до приймальні завезли на каталці цю поранену дівчинку-медика; я стояла за метр від неї, заціпеніло обмацувала поглядом її джинси, рюкзачок, капюшон із заляпаним кров’ю хутряним обідком, волосся, шию, туго перемотану змоклим шаликом (пізніше стало відомо, що снайперська куля пройшла за сантиметр від сонної артерії, але дівчинку врятували, Олеся дивом вижила, на відміну від багатьох, багатьох інших...).
Здається, я зрозуміла щось тоді, коли мене попросили помити ліфт. Озброївшись відром, рукавичками, ганчіркою, я бадьоро драїла підлогу, вимочуючи калюжку згуслої крові, — це треба було зробити швидко, як і все того дня. Кров була чужою, ще годину тому вона комусь належала, була теплою, текла, пульсувала. Вода у відрі поступово набувала брудно-червоного відтінку, я сиділа сама навколішках у маленькому лікарняному ліфті, механічно робила своє і вперше не боялася чіпати руками ці червоні на чорному сліди»...