У театрі «Колесо» парижани з Théâtre de l'Atalante презентували одну з найбільш репертуарних п’єс французького філософа та письменника Жана-Поля Сартра – «За зачиненими дверима»
Режисери-постановники – Агат Алексіс та Алан Барсак.
Глядачі, без яких актори могли б й обійтись – настільки вільною та безумовною була їхня гра – на 1 год 25 хв реального часу занурились у задимлений замкнений простір (художник по світлу – Стефан Дешамп) історії злочинів та покарання від одного з провідників атеїстичного екзистенціалізму. Вистава йшла рідною мовою Сартра, актори є не просто її носіями, а – ширше – ретрансляторами французької культури, й це стало тим базисом, на якому «виросла» сценічна дія.
Герої вистави – Гарсін (Брюно Бульзаге), Інес (Агат Алексіс) та Естель (Анн Ле Гернек), яких почергово вводить до умовної кімнати Коридорний (Хаіме Азюле), через зміни різних емоційних станів проживання ситуацій власних життя та смерті навіки стають суддями та катами один для одного. Дуже швидко після початку (а заразом – і кінця, бо початок потойбічного існування збігається з кінцем реального життя) вони починають розуміти, що пекло – це не жаровні з кілками, а інші, перед якими, як і перед собою, кожен повинен зізнатися. Гарсін жорстоко знущався над дружиною впродовж п’яти років, і вона намагалася покінчити життя самогубством; випускав пацифістську газету, але, коли його країна розпочала бойові дії, спробував втекти, за що його було розстріляно. Інес звабила подругу кузена, він наклав на себе руки, а подруга отруїла газом себе та Інес. Естель одружилася заради грошей, впродовж багатьох років зраджувала чоловікові, довела до смерті свого коханого й убила власну дитину. Це все потрібно не просто визнати (а це доволі непросто), а змінити – а це неможливо. «Пекло – це інші» – фраза з п’єси «За зачиненими дверима» вже стала крилатою (до речі, одним із варіантів її назви й був «Інші»).
Сартру належить ще одна фраза, що стала не менш відомою: «Звички – друга натура». Його герої після життя повинні відмовитися від своїх звичок бути такими, якими були впродовж свого існування. Брехливими, лицемірними, облудними; бути боягузами та зрадниками. Вони мають позбутися цього, щоби повернутися до своєї першої натури – повернутися до себе. Це – перепрошую за парадокс – життєво необхідно для того, щоб вийти з пекла. І це повернення до себе вже неможливе навіть за нібито наявності можливості вибору (Гарсін не виходить до коридора, коли для нього відчиняються двері). Бо їхнє життя, яке вони прожили далеко не найкращим чином, вже закінчилося. Таким чином свобода (одне із центральних понять усієї філософії Сартра), яка готова загинути, тільки б ствердити себе, вже є мертвою, бо мертвими (вочевидь, без надії на воскресіння), є її носії – Гарсін, Інес та Естель. Коло замкнулося.
Останніми словами п’єси є «Ну що ж, продовжимо». Герої Сартра залишаються у позачасовому бутті-для-іншого, яке, можливо, і вплине на їхню екзистенцію (за словами драматурга, «затвердіння вибору» приходить тоді, коли завіса вже впала). Проте життя триває. «Французька весна в Україні 2016» завершилася, «розквітши» новими перспективами. На початку жовтня київський театр «Колесо» їде на гастролі до Парижу, в планах – покази трьох вистав: «Золотий дракон» Р. Шіммельпфенніга, «У Києві, на Подолі...» за водевілем М. Янчука та «Чудо Піаф» Н. Мазур, В. Кіно. Якщо ще немає «Української осені у Франції 2016», то буде. Далі буде.
