Не кожен із нас бачив живого кита. Я б сказала — більшість. Та й мало хто переймається з цього приводу. Я теж до якогось моменту не замислювалася над цим. Але, дізнавшись про долю китів на Фарерських островах, зрозуміла, наскільки люди схильні не цінувати того, що мають.
Ось живуть собі потомственні рибалки на Фарерах, і кит для них — така ж буденність, як для нас — безпритульний собака. Буденність до такої міри, що вони готові вбивати цих істот не заради необхідності годувати родину, а просто щоби жити відповідно до традицій минулого. Звісно, традиції — обличчя народу, його історія й індивідуальність. Але чи мають право на існування такі традиції?! Зокрема, традиція вбивати?..
Ось так людство і втрачає шанси на зустріч із прекрасним, адже й для цих рибалок кит стане невдовзі такою ж дивиною, як для більшості з нас. Людство не просто втрачає свої багатства — воно свідомо їх розтринькує.
А кити все пливуть і пливуть на заклання, несучи в собі непізнані галактики і зорі. Всесвіти, яких ми ніколи не побачимо, якщо вчасно не схаменемося.
