...Мало не щодня чуємо розповіді про викриття хабарників, серед них — державні службовці, судді, працівники правоохоронних органів. На підтвердження нам показують столи, завалені пачками грошей, а коли вони там не вміщуються, їх розстилають на підлозі. Трапляються й записи з подвійною бухгалтерією, де зазначено, хто, за що і скільки отримав. Порушують і кримінальні справи, а ось чи понесли винуватці покарання і яке, чи вистачило доказів на суді — про це нам теж хотілося б довідатися. Та коли це станеться? А як оцінити таку звістку, коли когось звинувачують у розкраданні державних коштів, а той відповідає, що «ні, я нічого не брав, це проти мене хтось таким чином підкопується»? Поговорили, й на цьому все скінчилося...
Беремо матеріальне виробництво. За останні 25 років країни світу значно збільшили свій внутрішній валовий продукт. Одні — в три-п’ять разів або більше. Росія — вдвічі. А Україна? Аж ніскільки, ми все ще не відірвемося від показників 1990 року. Хто винен, кого треба критикувати, кому докоряти за бездіяльність? Директорам підприємств чи міністерствам, уряду? У кожного з них свої завдання. Втім, чи все залежить від них? Завжди, коли з’являються такі величезні прогалини, відставання, згадують всю вертикаль влади й віддають кожній належне. Наші безправність, безгрошів’я, бідність не вигулькнули зненацька, вони накопичувалися роками.
А що ж відбувається в нашому культурно-інформаційному просторі? Тепер це переважно турботи власників телеканалів, газет. Ще ж є кіно, книги, музеї. І тут через брак фінансування переважає самоплив — якось воно буде, владнається. І справді, виходять газети і книжки, світяться екрани телевізорів. Віщують нам про хвороби хабарників, збирають розповіді про різні пригоди, чутки, катастрофи, показують російські телесеріали, кривляння самозваних артистів. Підходить все, аби відволікти увагу людей від життєво важливих для них проблем, від українського мистецтва, від історії українського народу, його боротьби за волю, за гідне життя. Політичні виступи, розмови, обговорення зводяться до того, щоб показати, замасковано чи й прямо, що керувати країною важко тому, що вона роз’єднана, ділять її на захід і схід, північ і південь, підживлюють радянські догми і фантазії, сіють сумніви та підозри щодо намірів тих політичних сил, які намагаються захищати українські цінності — свободу, справедливість, добробут. І як же тут не накинутися на український націоналізм, не повторити давні вигадки про його неіснуючі загрози...
Так, дуже мало у нас досягнень у розбудові нашої держави. Ми все тупцюємо на місці, сперечаємося, не дійдемо однієї думки. Необхідно бачити й розрізняти, де труднощі, а де ворожі замахи, і своєчасно вживати відповідних заходів. І не очікувати милостині, не догоджати з наміром нікого не розгнівати, коли треба наполягати на своєму, повернути раніше у нас відібране. Варто визнавати свої помилки, уміти їх виправляти, виявляючи при цьому насамперед мужність і рішучість, а не благання...
Тож куди ми повинні сьогодні спрямовувати свої зусилля, зважаючи й на збройне протистояння на Донбасі, який наш дороговказ? Той самий, що і в давні часи — мати свою національну державу. А це означає, що без мови немає нації, а без нації — держави, держави з українським законодавством, українською освітою і культурою, українськими методами господарювання, де є підтримка вітчизняного товаровиробника, а національний капітал зосереджений в українських банках.
У Києві біля Українського дому, де не так давно вирував Майдан Гідності, стоїть великий стенд з кольоровими фотопортретами героїв Небесної Сотні. А поряд з ними наводиться висловлювання одного з ідеологів українського націоналізму Дмитра Донцова: «Націю може врятувати народження нової психології переможців, а не вічний стогін скривджених рабів та сльози».
