Слухаючи коментарі Українського радіо щодо подій в Одесі на травневі свята, був вельми вражений формулюванням, що прозвучало в ефірі, «українські й проросійські активісти».
Начебто є якісь два абсолютно рівнозначні угруповання, одне за Україну, друге — проти, і щось вони там між собою не поділили, розібратися не можуть. А між ними, дотримуючись нейтралітету і культивуючи «рівновіддаленість», нікому з них не симпатизуючи й нікого не підтримуючи — Українська держава, що спокійно спостерігає, хто ж переможе. Мовляв, ви там, хлопці, боріться, а ми подивимося, чим це все закінчиться, нам тут у Києві навіть цікаво. Держава проводила подібну політику нейтралітету в Криму й на Донбасі, наче їй, державі, байдуже, хто за неї, а хто проти, і вона не бачить жодної різниці між своїми прибічниками і своїми ворогами.
«Проросійські активісти» — це ті, хто влаштовує акції з нагоди ювілеїв Пушкіна і Толстого, а не ті, хто виходить на вулиці зі зброєю, вбиває українців, вимагає ліквідувати Україну і ввести війська агресора — це натуральні вороги України й саме так їх треба називати, а не мутити воду у пошуках нейтральних визначень. Нейтралітет між друзями й ворогами — згубний для держави.
А в Одесі два роки тому стався організований Москвою антидержавний заколот, такий же, як у Криму, Донецьку й Луганську.
Але, на відміну від цих регіонів, в Одесі прості одесити без СБУ, без МВС, без армії, жертвуючи собою, придушили заколот. Можна, звісно, пожаліти бунтівників, ворогів України, але тоді давайте пожаліємо найманих сепаратистів і російських інтервентів, загиблих у боях проти нашої країни на Донбасі. І покараємо тих, хто винен у їхній загибелі. Це війна, панове. А на війні, як на війні.
У Одесі мав місце феномен народної антитерористичної операції, і тому там не виникла «ОНР» — «Одеська народна республіка» і не з’явилися окупаційні війська Путіна. Українцям там не розпорювали животи й не кидали до в’язниць, як у «ДНР/ЛНР», не переслідували за необережно сказане слово, як у Криму.
НЕ ТРЕБА ГРАТИ В ДИСКУСІЇ
На каналі «112 Україна» художник пан Поярков влаштував дуже демократичну істерику, обурюючись, що нардепів Опозиційного блоку Бойка та Новінського (кажуть, що українське громадянство цей росіянин отримав з рук Януковича) не пустили до Одеси, де їх перебування було небажаним з міркувань громадської безпеки. Художник вдався до звичайної демагогії, мовляв, треба не забороняти, а перемагати в дискусії. Так, але не в час і не з тими, хто має сидіти не в парламенті, а у іншому місці. Але пан Поярков з певного часу вже явно почувається «Аятоллою Хомейні», який не висловлює свою думку, а віщає вищу незаперечну істину. Дивна, проте, властивість багатьох наших спікерів — орієнтуватися на абстрактні конструкції, повністю ігноруючи реальні обставини.
Бойко і Новінський самим лише фактом їхньої присутності в Одесі могли спровокувати кровопролиття. Не треба грати в дискусії там, де вони подібні до засвіченого сірника в пороховому льосі.
На ТРК «Чорноморська», посилаючись на нардепа від «Народного фронту» Антона Геращенка, повідомили, що нібито президент РФ Путін пропонував Петру Порошенку десятки мільярдів доларів за відмову від Криму і нібито Порошенко відмовився. Цікаво, а Яценюку і Турчинову, Пашинському і Тимошенко він нічого не пропонував за Крим? Так, спокуса для бізнесмена величезна, як і для Януковича. Але чи може Україна залежати від особистих слабостей однієї людини, а раптом жадність переможе патріотизм, раптом не встоїть душа? Тим паче душа, вихована в постійних операціях з совістю, в «договорняках», у цій системній зраді, що для української «еліти» стало способом життя й способом розв’язання всіх проблем. А як бути зі смертельним для нашої країни особливим статусом Донбасу? Чи не сидить наш Президент на якомусь гачку компромату? Офшори вже підірвали його репутацію й політичну незалежність. Це те, що ми знаємо. А скільки ще ми можемо не знати.
У ефір радіо «Вести» прийшов екс-глава військово-цивільної адміністрації Луганської області, а нині заступник міністра у справах окупованих територій Георгій Тука. Позиція його виявилася цілком відповідною нинішнім установкам влади. Тука виступив проти військового рішення на Донбасі все під тим же гаслом «не допустити кровопролиття». Це було подано ним під досить сумнівним «соусом»: «нам території потрібні чи люди?» Ну, насамперед важливо визначитися, які люди нам потрібні. Якщо ті, які люто ненавидять Україну, то ними можна (звісно, без наших територій) поступитися панові Путіну. Нехай їдуть до своїх спонсорів і натхненників, і нехай допоможе їм попутний вітер. Боротися на Донбасі слід за людей лояльних до України або нейтральних.
Але без військового рішення про відновлення цілісності країни можна забути. Зате актуальною стане капітуляція перед агресором, який визнає лише силу й зважає виключно на силу.
І набридли ці фактичні заклики до упокорювання перед ворогом під виглядом недопущення кровопролиття. У 1918—1920 роках багато українських селян, щоб уникнути кровопролиття, сиділи удома. А потім прийшов військовий комунізм, пом’якшений новою економічною політикою, але закінчилося все Голодомором. До речі, кількість жертв під час національно-визвольної війни УНР і ЗУНР не йде ні в яке порівняння з кількістю жертв геноциду голодом і масових репресій з боку комуністів-переможців, які не боялися ніякого кровопролиття.
КАПІТУЛЯНТСЬКА ПРОПАГАНДА
Між іншим, у нас тут дуже модно говорити про контрактну армію. Тоді, в 1918—1920 рр., армія УНР і ЗУНР була добровільною, як і Біла армія. У результаті всі ці озброєні формації за кількістю рідко коли перевищували 100 тис. осіб. Більшовики, що проводили масові примусові мобілізації, зуміли поставити під свої прапори армію в 3 (три) мільйони багнетів і шабель, не залишивши своїм миролюбнішим і демократичнішим опонентам жодних шансів.
Останнім часом капітулянтська пропаганда влади стає дедалі масштабнішою, здається, суспільство готують прийняти поразку у війні й змиритися з нею. Тоді політично-бізнесова верхівка України зможе знову, не відволікаючись на захист національних інтересів, повністю зосередитися на корупції і міжусобній політичній гризні.
На каналі «112 Україна» відомі громадські діячі Степан Гавриш і Дмитро Гордон давали свої оцінки нинішній ситуації в Україні. З їхніх заяв і реплік виходило, що нинішня влада саботує визвольну війну. Дипломатичні відносини з агресором не розірвані, Порошенко про щось щебече по телефону з Путіним, тривають добросусідські відносини з агресором, будь-який громадянин РФ може без проблем в’їхати до України, сотні російських банків і фірм продовжують заробляти на нашій території. Не буде Захід зберігати санкції заради країни, влада якої проводить безпринципну політику, не бажаючи захищати свою державу по-справжньому. Сидіння цього гібридного керівництва одним «рошенівським» задом на двох стільцях абсолютно очевидне для всіх партнерів України.
І Гавриш, і Гордон визнали катастрофою нав’язувані Україні вибори в окупованих районах Донбасу. Редактор «Бульвару» сказав, що вибори там — це кошмар, це все одно, що вистрілити в скроню, нам не потрібні легалізовані озброєні бандити під керівництвом Росії. Нас прийшли гвалтувати, а ми ще будемо стіл їм накривати? Степан Гавриш назвав ці вибори самогубством Української держави.
Сьогодні існують дві страшні загрози Україні: агресивна Росія і власна влада. До речі, за версією великодосвідченого політика і правознавця С.Гавриша, тиск Заходу на Україну багато в чому пов’язаний з відсутністю будь-якого дипломатичного креативу з боку українського керівництва. І тоді Захід говорить, ну, якщо Києву нічого запропонувати, то нехай виконує наші вимоги...
