Війна триває. І дедалі довшим стає список тих, хто мав би жити ще дуже довго, працювати, ростити дітей і радіти життю. Але ворог забрав їх від нас назавжди. Ми не маємо забути жодного зі своїх захисників. Сьогодні розповідаємо про Сергія Завалу, котрий служив у складі 128-ї окремої гірсько-піхотної бригади, бійця 90-ї аеромобільної бригади Олександра Павлюка та воїна 55-ї Рівненської окремої бригади зв’язку Романа Свіржевського.
Хотів стати героєм для своєї доні
Вінничанин Сергій Завала пішов до військкомату, як тільки почалася війна
«Прощайтеся, люди, з Героєм України. Прощайте йому гріхи його, бо немає нічого величнішого у світі, ніж віддати життя за людей і країну, в якій ти народився, — сказав отець Василь із храму Покрови Пресвятої Богородиці, що у Вінницьких Хуторах, після молебну за загиблим Сергієм Завалою. — Не знаю, чи помітили ви, але під час молебну сяяло сонце, та як тільки ми вирушили на кладовище, небо почало плакати разом з нами. Це Бог дрібненькими сльозами поминає нашого Сергія. Героя, який загинув, захищаючи рідну землю. Зараз він один з тих, хто тримає небо над Україною».
...Вінничанин Сергій Завала пішов до військкомату, як тільки почалася війна. Хлопця взяли на облік, та мобілізувати до війська не поспішали. Мав проблеми зі здоров’ям, через що його свого часу комісували з армії. Проте Сергій не здавався, бо мав сильне бажання воювати на передовій.
«Хотів, щоб його рідні, особливо донечка, пишалися ним. Прагнув стати героєм, відчував свій обов’язок перед Батьківщиною. Мав бажання самореалізуватися, знайти своє місце у світі, — розповідає старший брат загиблого Віталій Завала. — На дзвінок із військкомату чекав довго. Коли проводжали, сказав нам: «Тепер я вас захищатиму». Хоча захищав і підтримував рідних завжди. Попри те, що він молодший, я зазвичай запитував його поради, бо щирішої та відвертішої людини, яка готова кинути все і поспішити на допомогу, не знав. Тепер уже й не знатиму».
Сергія Завалу мобілізували на війну в липні 2015 року. Службу проходив у складі 128-ї окремої гірсько-піхотної бригади. Його підрозділ базувався на славнозвісному блокпості «Зайка», який розташований між Пісками та Красногорівкою. Того злощасного дня, 29 квітня, терористи не змовкали. Вогнем «поливали» українські позиції. Пристрілочна міна (приблизно 82 мм) вибухнула зовсім поряд із Сергієм. Осколки від вибуху зрешетили грудну клітину. Боєць помер на місці, в одну мить...
«Напередодні, 28 квітня, обстріли не вщухали, ми фактично не виходили з бліндажів. 29 квітня, у Страсну п’ятницю, було тихо. Постріли було чутно, а ворог цілив не по нашій позиції. Десь о шостій вечора ми вийшли на перекур. І тут зненацька сєпари почали «гатити» з мінометів у наш бік. Не встигли сховатися, — розповідає капітан 128-ї бригади Олександр Гутник. — Сергій загинув на місці, ще одного хлопця поранило. Я супроводжував їх до Дніпропетровська. Потім тіло Завали привіз сюди, на Вінниччину. За останній місяць це вже другий «двохсотий» із мого підрозділу. Шкода хлопців... Молоді...»
Родина Сергія не має якихось статків. Тяжкохворий, прикутий до ліжка, батько героя Іван Завала досі не знає, що його сина вже немає серед живих. Рідні не наважуються розповісти йому правду, бо занадто гіркою ця звістка виявилась для сім’ї...
«Пам’ятаю Сергія ще зі школи, я викладав у їхньому класі фізкультуру. Він був невисокий на зріст, усміхнений, з веселими очима. Сергій був із тих дітей, які не дозволяли собі стрибати вище голови, вихвалятися чи ображати слабших. Слухняний та добродушний, — пригадує нинішній сільський голова Вінницьких Хуторів Валерій Кравченко. — Зараз у нас на обліку 118 учасників бойових дій, частина з них мобілізувалася, частина — ще на передовій. Кожного з хлопців знаю поіменно, село невелике, всі знайомі між собою. Але смерть Сергія Завали стала першою втратою для нашої громади.
Не так давно він приїздив додому у відпустку — для хворого батька привозив гроші на ліки. Ми зустрічалися, розмовляли. Сергій мав великі плани на життя. Найбільше прагнув стати героєм для своєї донечки Алінки. Дівчинка ходить у перший клас. Схожа на батька, така ж життєрадісна і сповнена мрій».
Поховали Сергія Завалу 6 травня 2016 року на місцевому кладовищі Вінницьких Хуторів. Прощалися з героєм усією сільською громадою. Щиро, без пафосу.
Олеся ШУТКЕВИЧ, Вінниця
«Я там, бо так треба»
Роман Свіржевський пішов на війну в 19 років
Після армії підписав контракт і поїхав на схід захищати країну. «А хто, як не я?» — казав Роман Свіржевський. Він пройшов Іловайськ та інші «гарячі точки». Отримав поранення, приїхав додому. В зону АТО міг більше не повертатися — стан здоров’я не дозволяв. Але Роман таки поїхав до «своїх хлопців». Він загинув у Великодню ніч на Луганщині. Романові був 21 рік. Його поховали в рідному селі Корнин, що неподалік Рівного.
«Неможливо передати, наскільки це болісно... Просила його не йти більше, то було йому не по здоров’ю. Але він казав, що там його хлопці... Я це чула багато разів», — згадує волонтер Вікторія Шинкаренко.
Ті, хто знав Романа, досі приходять до тями після похорону. Автоколону з тілом бійця вийшли зустріти майже тисяча людей. Вони зробили живий коридор, а дорогу встелили квітами. Провести «Ромашку» в останню путь приїхали і бойові побратими. Він служив у 55-й Рівненській окремій бригаді зв’язку.
У Корнині це перший боєць, котрий загинув у зоні АТО. Тутешні жителі моляться, аби інші хлопці з їхнього села, які зараз у зоні АТО, повернулися додому живими.
«Якраз рік тому Роман був у Корнині — повернувся додому після поранення. Ми запросили його у школу, бо відзначали День примирення. Попросили Романа, щоб виступив перед дітьми й учителями. Він погодився неохоче — не хотів когось навчати, казав, що говорити гарно не вміє. Роман розповів тоді учням, що поїхав на схід захищати нас. «Я там, бо так треба. Та й хто, як не я?» — казав він. В останню путь Романа Свіржевського проводили всім селом, — згадує директор Корнинської загальноосвітньої школи Борис Пасічнюк. — Я пам’ятаю його учнем. Романа у класі любили — був дуже надійним. Пригадую, як на випускному вечорі саме він ніс шкільний коровай... Роман завжди цікавився військовою справою. Пригадую, як учнів консультували перед військово-польовими зборами. Єдиним, хто залишився на додаткові запитання, був Роман Свіржевський. У дитинстві мама його дуже опікала. Деякі вчителі говорили, що хлопчикові це навіть може зашкодити. А він виріс мужнім. Коли я зустрів Романа після повернення в зону АТО, переді мною була людина сувора і серйозна не по роках. До речі, коли він поїхав на схід, мама зайнялася волонтерством. Після поранення Роман міг не повертатися в зону АТО — лікарі не пускали, але він все одно поїхав, казав, що там залишилися друзі. Ми сумуємо за ним і пишаємося нашим випускником, котрий захищав свою країну».
Тетяна ІЛЬНИЦЬКА, Рівне
Смерть чекала його вдома
Олександр Павлюк підірвався на ручній гранаті
Він залишився живим після випробувань та небезпек війни, після пекла Донецького аеропорту, після численних поранень і контузії. Смерть зустрів на рідній землі, в рідному Ладижині, підірвавшись на ручній гранаті. Бійцеві 90-ї аеромобільної бригади, героєві-«кіборгу» Олександрові Павлюку було 28 років.
Олександр народився 15 червня 1987 року в селі Соколівці, що на Житомирщині, в сім’ї військовослужбовця. 1993 року пішов до першого класу Ладижинської школи № 3. Із 2005-го до 2006 року служив в армії. Потім поступив та успішно закінчив Вінницький торгово-економічний інститут. Здобув фах юриста. 22 серпня 2014 року Олександра було призвано до лав Збройних сил України і направлено до зони проведення Антитерористичної операції. З першого дня своєї служби він був серед тих, кого в майбутньому назвуть «кіборгами» за неймовірну мужність при захисті Донецького летовища. На війні він перебував майже 14 місяців. Демобілізувався 7 жовтня минулого року. За мужність та героїзм нагороджений орденом «За мужність» ІІІ ступеня.
Того нещасливого дня ніщо не віщувало лиха. Олександр прокинувся раненько, поснідав, тісно обійняв батька і сказав, що йде порибалити. Взяв свого спінінга і подався у бік річки... По обіді до будинку Павлюків під’їхала поліцейська машина. Дільничний запитав батьків, коли востаннє бачили сина і чи знають вони, де він. Ті сказали, що пішов рибалити на річку, скоро повернеться. «Не чекайте, — стиха відповів поліцейський. — Вже не повернеться. Його немає серед живих».
... 5 травня 2016 року близько 13.00 до ладижинського відділку поліції зателефонував місцевий житель, який повідомив, що в районі дачного масиву біля річки він почув підозрілий вибух. Щоби перевірити інформацію, на місце події виїхала слідчо-оперативна група поліції. Але упізнати тіло було неможливо. З’ясувати правду вдалося лише завдяки посвідченню учасника АТО, яке Олександр завжди носив при собі, в кишені на грудях. Одна з версій причин гибелі, яку висунули правоохоронці, — самогубство.
«Не вірю в те, що мій син міг накласти на себе руки, — говорить батько Олександра, колишній майор авіації Петро Павлюк. — Я також служив у війську, знаю солдатські закони. Іноді намагався розпитати сина про війну на сході. Він відповідав коротко: «То було страшно...» — і замовкав. Я навіть не міг припустити, що йому було настільки важко. Від хлопців знаю про пекло в Донецькому аеропорті — п’ять діб шквального вогню без сну і перепочинку, небезпечний вихід із летовища та численні втрати побратимів.
За рік в АТО Сашко отримав численні пораненні, двічі був у госпіталі, повернувся воювати навіть після контузії. Казав, що не може залишити своїх хлопців. Після демобілізації часто скаржився на головний біль. Просив не розмовляти голосно, казав: «Тату, не кричи, у мене в голові, як кришталь». А ще він отримав п’ять міжхребцевих гриж. Напевно, внаслідок того, що заряджав снаряди в гаубиці. Вони важкі. А може, й від того, що кидало в різні боки під час вибухів. Не знаю. Не зумів. Не доглядів».
Олександр не міг зізнатися батькам, що думає про самогубство. Кажуть, що попрощався тільки з дружиною Катериною. По телефону сказав їй, що сильно кохає, просив пробачення за образи і побажав їй, що попри все, що може статися, вона має бути щасливою. Просив пробачення й у друзів. Його бойовий побратим Антон Романов, з яким їх разом було призвано на службу в 90-ту аеромобільну бригаду, каже, що одразу не надав цим словом особливого значення. Були Великодні свята, всі просили пробачення одне в одного...
«Сашко був людиною слова, ніколи не обманював і не підводив. Ми товаришували останні десять років. Разом проводили вільний час у Ладижині, разом воювали на сході. Після повернення з АТО він не міг знайти спокою, скаржився на біль, нічні кошмари. Напевно, зірвався...» — каже Антон.
Де Олександр взяв гранату, невідомо. Командир бійця, Роман Бесараб переконує, що хлопець не міг привезти її з АТО. Каже, що особисто під час першого і другого поранень Олександра здавав його зброю та боєприпаси на склад для опису. Вивезти з частини боєприпаси було неможливо. При від’їзді перевіряють навіть особисті речі бійців.
Поховали Олександра Павлюка 7 травня 2016 року на новому кладовищі Ладижина. Поряд з могилою його старшого брата Дмитра, котрий трагічно загинув під час бійки, захищаючи честь дівчини.
Олеся ШУТКЕВИЧ, Вінниця
