...Треба зробити визволену частину Донбасу всеукраїнською «народною будовою» — як сказали б у роки СРСР. Або своєрідною «толокою», коли проблема вирішується зусиллями багатьох небайдужих людей. Бо сподіватися лише на чиновників було б наївно. Вони і в інших регіонах України не перепрацьовують на ниві облаштування держави. А в умовах Донбасу не робитимуть цього й поготів.
Про це я думав, намотуючи кілометри, добираючись від Попасної (це ще Луганщина) до Артемівська (тепер цьому місту повернули давню назву — Бахмут). Добираючись частину шляху пішки, я вирішив хоч побіжно оглянути сільські цвинтарі — ті, які трапляться дорогою. Адже це також інформація, причому важлива. Вони завжди відображали внутрішній світ людей, які проживають у тому чи іншому регіоні. Дещо й тут впало у вічі одразу. Прізвища померлих на 90% українські. Мова написів — виключно російська. Якщо раніше надгробки були у вигляді тумбочок з червоними зірками, то в роки незалежності їх поступово витіснили мармурові плити з вибитими на них (чи намальованими) православними хрестами. Причому заміна відбулася відносно швидко, в інших регіонах все було поступовіше, плавніше. На Львівщині, скажімо, червоні зірки ніколи не були в пошані. Хіба що на могилах військових, партійних працівників чи міліціонерів. Та й то лише до 1960-х років.
БАХМУТ — ЯК ДРОГОБИЧ ДЛЯ ГАЛИЧИНИ
До Бахмута дістався, коли вже вечоріло... Але центральну частину міста все-таки оглянув. Без перебільшення — вона мені дуже сподобалася. Багато зелені, тротуари викладені плиткою, чимало гарних будинків. Навіть набережну впорядковують та освітлюють — буде місце для прогулянок молоді. Як для Донбасу — чимало україномовних написів. Чому Бахмут вирізняється у кращий бік? Мабуть, тому, що це давнє козацьке місто. І перейменували його тому, що більшовик Артем жив тут лише якихось два місяці, а українці називали місто Бахмутом понад 400 років. Це як Дрогобич для Галичини. Тоді як шахтарський галицький Червоноград логічніше порівнювати з Горлівкою. До речі, ще якихось сто років тому мешканці Бахмута розмовляли українською мовою! А тепер більшість містян на розкладках вибирає лише російськомовні газети й часописи. Тому інших тут і не побачиш. Але до справедливого вирішення мовного питання в Бахмуті ще дуже далеко. Чи не тому в самому центрі міста висить плакат з текстом Тараса Шевченка: «Обніміться ж, брати мої. Молю вас, благаю!».
І ще одне спостереження: в Бахмуті розташована військова частина та госпіталь, тому чоловіки у формі трапляються тут дуже часто. До цього швидко звикаєш, як і до «камуфляжних» машин. Вимушені рахуватися з фактом присутності патрулів ЗСУ і замасковані сепаратисти. Один літній мешканець розповів мені, що якось в центрі міста негативно висловився про захисників «ДНР» як про недоумків. Тут же якийсь молодик визвірився на нього: «Погоди, разберемся еще с тобой! Я тебя запомнил...» Пенсіонер покликав військових, які саме проходили повз нього, щоб ті затримали сепаратиста. Але молодик швидко заскочив у міський автобус і зник з місця пригоди. Проукраїнський житель вважає, що військові тут ще довго будуть потрібні.
«СІРА ЗОНА»
Проукраїнські люди Донбасу часто виявляються заручниками негативного ставлення соціуму до влади. Адже досі значна частина населення не сприймає владу лише тому, що вона в їхньому розумінні занадто українська. От якби вона назад в СРСР покликала трудящих! До дешевої ковбаси та до безплатної медицини. А так... Терпіти терплять (ще б не терпіли — стільки військових навкруги), але не люблять. А між іншим, влада могла б і спертися на патріотів. Натомість чув від патріотів лише нарікання — мовляв, нікого не посадили, всі сепаратисти при владі. Тепер такий час, що на визволених територіях вони вимушені маскуватися. А є такі путінофіли, що не дуже й маскуються. І в освіті вони є. Патріоти розповідали про випадки, коли діти на урочистих заходах починали дружно співати гімн, а потім бачили, що вчителі не співають, то й самі замовкали... Один хлопчик написав на дошці гасло «Слава Украине!», а вчителька, побачивши таке, з її точки зору, неподобство, дописала попереду слово «позорная». Вийшло: «Позорная слава Украине». Вона досі працює, ніхто її не звільнив.
ОДИН — ЗА ВСЮ ВОРОНЕЖЧИНУ
Подібних історій може багато розповісти Анатолій Водолазький з Олексієво-Дружківки. Заїхав я до нього одразу після Костянтинівки. Нескорений син воронезького краю Анатолій Данилович Водолазький був одним з небагатьох, хто не приховував своєї патріотичної позиції. За це побував «у підвалі» («День» писав про нього у №87 від 22 травня 2015 року). Добре, що вийшов живим, щоправда... з вибитими зубами. А тепер Данилович активно займається патріотичним вихованням молоді. Донбас — не Воронежчина, тут можна навчатися за українськими програмами, можна співати державний гімн і любити Україну, не боячись опинитися на Колимі чи на Соловках. Тому й працює, не покладаючи рук, уродженець Россошанського району Воронезької області.
Ні, правда — на визволених територіях Донбасу можна знайти таких патріотів, що й Львівщина позаздрить! Трішки нетиповий з точки зору галичан цей патріотизм, російськомовний... Але ж яка сила переконань! Розповідали, як в часи «ДНР» дванадцятирічний внук краматорської активістки відкривав вікна своєї квартири і голосно вмикав «Океан Ельзи», щоб заглушити сепарські марші. А ще голосно кричав «Слава Україні!», зустрічаючи патріотичну бабусю з роботи.
Отже, серед моря негативу є одна позитивна обставина: як у Краматорську, так і в інших містах «сірої зони» є справжні герої. І вони щодня поряд! І це дуже добре, бо разом можна зробити багато корисних справ.
