Пам'ятаю, що це були перші місяці першого курсу мого навчання на факультеті журналістики Львівського національного університету імені Івана Франка. Перед лекцією я зайшла у нашу аудиторію і побачила, як хтось із старшокурсників залишив на парті газету. Цією газетою був «День». Я із цікавістю почала читати видання, і воно зразу ж мене вразило своїм рівнем та інтелектуальною «планкою». Пізніше «День» був одним із предметів дослідження на різних журналістських дисциплінах. Я ж виробила собі звичку щоранку, коли йшла на навчання, купувати «свіжий» номер. Так і розпочався мій довгий і захопливий День у журналістиці. Влітку 2010 року, якраз після третього курсу, подалася на Літню школу журналістики газети «День». Тодішнє літо було мегаінтелектуальним – цікаві зустрічі із знаковими людьми, круглі столи, події, відрядження. У моєму серці завжди залишиться неповторна Чернігівщина, Полтавщина, Черкащина, Одещина, а також колорит і персонажі під час «днівських» відряджень. Це було перше бойове хрещення у великій журналістиці. Газетний «мурашник» навчив мене завжди бути в інтелектуальному тонусі, писати швидко і якісно, ідейно розвиватись. Тоді ж я вперше збоку побачила відповідальну місію головного редактора. Лариса Івшина завжди для мене буде взірцем. Головний редактор – це не просто той, хто механічно обирає тексти, щось править, замінює заголовки і підзаголовки, текстівки, але це, по-перше, особистість із смаком, ідейністю і вмінням правильно формувати пріоритети, а ще – людина з великим серцем. Відтоді я почала систематично дописувати у газету. У 2012 році взяла участь вдруге у Літній школі. Восени після Школи ми разом з Олесею Яремчук, на той час студенткою нашого факультету та авторкою «Дня», зрозуміли, що треба реально робити кроки для зміцнення розумного у суспільстві. Тому ми вирішили займатись Дискусійним клубом на нашому факультеті, організовуючи зустрічі і цікаві розмови за зразком Літньої школи, а також читаючи публіцистичні підбірки «Бронебійна публіцистика» та «Підривна література». Я паралельно вступила в аспірантуру і почала викладацьку роботу на факультеті. У липні 2013 року на запрошення головного редактора взялася за кураторство Літньою школою журналістики. Було надзвичайно цікаво, оскільки мала унікальну можливість працювати з більше, ніж двадцятьма студентами, які представляли різні журналістські школи України. Це унікальний досвід для освітньо-педагогічної діяльності, адже кожен факультет чи інститут, кафедра журналістики має свої підходи, дисципліни, інструментарії. Було неймовірно важливо зіставляти освітні напрямки нашого факультету з іншими школами. Окрім того, вдалося удосконалити свої адміністративно-менеджерсько-модераторські навички. Пам'ятаю, як влітку 2013 року ми говорили з Ларисою Івшиною про те, що у газеті важливо продовжувати релігійну тематику. На той час я вже цікавилась темою, два-три роки до того писала про Церкву та духовенство, проте мої публікації були не настільки системними. У липні 2013 року у Києві відзначали 1025-ліття Хрещення Русі. Паралельно з цією подією у Ріо-де-Женейро відбувалися Світові дні молоді, куди Папа Франциск завітав з першим офіційним візитом після своєї інтронізації. Спостерігаючи за подіями, я побачила різні типи комунікації Церков, а отже – різні духовні напрями та орієнтири. Я запропонувала Ларисі Івшиній, що напишу невелику колонку-роздум про ці події. Мабуть, інший редактор світського видання сказав би, що про це не треба писати, даремно витрачати місце на газетній шпальті, адже тема зовсім непопулярна, не рейтингова, не принесе ніякого заробітку. Проте останніми словами на мою ідею від Лариси Олексіївни було: «Пишіть, бо це важливо!» Зрештою, так зародилася колонка «Медіа і релігія». Спочатку думала, що її абсолютно ніхто не читає, задумувалась над тим, чи потрібно для інших те, що я роблю, адже для мене журналістика – це служіння, служіння іншим. Проте вже через місяць у редакцію почали надходити листи від читачів, також я отримувала повідомлення у соціальних мережах. З кимось ми дискутували, з кимось просто переписувались і обмінювались думками. Зрештою, я розуміла, що все ж тексти потрібні, тому не можна зупинятись. 30 листопада 2013 року, коли я вранці відкрила сторінку у Фейсбуці і побачила побитих студентів із-за воріт Михайлівського собору, зрозуміла – ось це і є точка неповернення у комунікації між Церквою і суспільством. Тому впродовж 2-3 місяців всі колонки були присвячені темі Церкви на Майдані, під час анексії Криму, на війні. Варто було не лише зосереджувати увагу на зовнішній вимір присутності Церкви у суспільстві, але на внутрішній – міжконфесійно-міжрелігійний дискурс, зокрема повернення до ідеї Помісної Церкви. У кожній ініціативі була підтримка зі сторони редакції – від головного редактора та журналістської команди. Я дедалі більше розуміла, наскільки мені важливий цей колектив, ці люди, які не просто якісно і професійно виконують роботу, бо їхні високі слова збігаються з діями. Це журналісти, які не живуть принципом «заробляй гроші будь-якими можливими способами», вони пишуть для того, аби розбудити суспільство, бо самі є позиційними та небайдужими громадянами, а не емпатичними копіпастерами, яких часто зустрічала у різних редакціях.
Працюючи над публікаціями для «Дня», я паралельно розвивала своє наукове дослідження. Академічна та практична журналістика була ефективним творчим тандемом, завдяки якому місяць тому відбувся успішний захист кандидатської дисертації. І це, без сумніву, також через підтримку журналістського колективу газети «День».
Наше життя вимірюється Днями. Мій День – це інтелектуально-моральна планка, прагнення будувати, а не руйнувати, спонукати аудиторію мислити; утверджувати у суспільстві духовні орієнтири, щоб не повторити біблійного сценарію Содому і Гоморри. І я щаслива, що постійно живу у цьому Дні і живу Днем, що ніч рано чи пізно завершується, а світанок – неминучий.
Від редакції. Вітаємо нашого постійного автора і друга з днем народження! Юліано, творчої наснаги, цікавих ідей, гармонії!
