Тоді, в листопаді-грудні 2013, січні-лютому 2014 я була одинадцятикласницею. Дівчинкою з маленького міста, яку туди, у вир подій, ніхто не відпустив би. Та й навіщо?
У школі нас просили бути обережними зі своїми висловлюваннями в мережі. Оберігали. А мали б більше пояснювати, говорити на цю тему. Ми, завсідники соціальних мереж, хіба могли самі осягнути все те, що тоді відбувалось? Ясно, що ні, якими б дорослими і розумними себе не вважали. Натомість ми вчили «Новітню історію України», яка насправді творилась на наших очах. Через екрани телевізорів ми читали ще не написані параграфи.
Дивно, але зараз пам’ятаю усе те лише спалахами. І найяскравіші з них – найжахливіші. Щоранку йти до комп’ютера і, відкриваючи новинні сайти, схрещувати пальці «аби тільки все було добре» – тоді стало постійним ритуалом.
Тепер я тут – на Майдані, де відчуття безпорадності загострюється з неймовірною силою, загострюється так, що хочеться тікати. Але від себе не втечеш. Та й не можна! Як же інакше тримати себе в тонусі? Як змушувати себе не здаватись? Тільки так, дивлячись в очі кращих, обіцяти їм і собі, що не зламаєшся. Усе інше здається неважливим.
Сьогодні в пам’яті знову відновлюються ті дні. Здається, так на мене діють не тільки вже традиційні прогулянки до Майдану й Інститутської. Щоденна робота в редакції «Дня» також починає давати свої плоди. Тут просто неможливо забути: спочатку дізнаєшся щось нове, а потім згадуєш, згадуєш, згадуєш… З такими знаннями і спогадами набагато складніше коїти дурниці. От саме тому нам потрібні нові параграфи в підручниках. Для тих, хто хоче дізнатися чи згадати. Аби не допустити, щоб все те, що сталося, виявилося даремним. За це треба боротись. Відчуваю відповідальність.
