Тільки-но розпочався останній місяць зими. Найкоротший та найдокучливіший. У вікно дряпалося голе гілля дерев. Завивав вітер... Він кинув очима у бік крапельниці й сказав: «Ти лише поглянь, як все навколо змінилося: люди, країна, наша свідомість. Момент історичного масштабу, чорт забирай». Відтоді пройшло майже півтора року, але пам’ять й досі тримає його слова, його втомлений погляд, зміксований запах мандаринів та ліків...
Взагалі, зміни – явище цілком природне, невід’ємний складник розвитку людства. Уникнути їх практично неможливо. Але як воно буває, одні намагаються рухатися вперед, відкривати щось нове, інші ж дивляться на зміни з острахом, чинять їм опір.
Нещодавно приїздили родичі з Берліна. Розповідали про своє, цікавилися нашим. Якось за чашкою кави запитали: «Що тут у вас відбувається? Війна чи як?». Приголомшена постановкою питання, відкинула: «У нас зміни!». Більше говорити бажання не було. Їх це влаштовувало. Німці поспішали на пляж.
Дійсно, за два останні роки відбулося повне перезавантаження. Причому на різних рівнях. Зародився такий важливий для країни волонтерський рух, вулиці міст патрулює нова поліція, у школах та дитячих садочках займаються патріотичним вихованням, триває декомунізація. Тепер вулиця Котовського, на якій вже понад 30 років мешкає моя бабуся, – Молодіжна. І нехай на 80% ця Молодіжна заселена пенсіонерами.
Пам’ятаю, як дивувалася, коли мій восьмирічний братик брав у руки «Кобзар» і старанно читав вголос вірші Шевченка. Звичайно, у «Майнкрафт» він грати не перестав, але «Заповіт» знає напам’ять. Найцікавіше, що його на це ніхто не підштовхував. Просто хвиля змін зачепила й дитячу свідомість.
Дивовижно, як усього за два роки Україна зуміла вийти із затяжного сну. Здається, м’язи нашої країни, котру присипляли роками, десятиліттями, мали атрофуватися, але ж ні, навпаки, вони налилися силами.
Тієї зими я сиділа біля його ліжка, точно знаючи, що моїй країні бути. Поки моя бабуся, яка вже понад 30 років вчить школярів маленького села, в якому на виборах раніше лідирували або «регіонали», або «комуністи», любити українську мову та літературу. Поки мій братик зранку біжить до шафи, аби дістати вишиванку. Поки моя подруга готує смаколики, аби на виручені кошти придбати необхідні речі бійцям. Нас таких тисячі, мільйони… Таких особливих, унікальних, небайдужих.
«Ти лише поглянь як все навколо змінилося: люди, країна, наша свідомість. Момент історичного масштабу, чорт забирай», – говорив він, поранений захисник Донецького аеропорту. На місто спускався вечір. Вітер все ще не вщухав.
