«Була мить, коли час, дикий і збожеволілий, виламується з одноманіття подій і, ніби втеклий волоцюга, жене з криком через поля навпростець. Тоді літо, вирвавшися з-під контролю, росте без рахунку й міри на всьому просторі, повсюдно, з диким розмахом, подвоївшись, потроївшись, переростає в якийсь інший химерний час, у незнаний вимір, у безум» (переклад Юрія Андруховича).
Бруно Шульц написав ці рядки про дитинство.
Здається, доросле літо геть інакше. Воно зупиняється.
Шовковиці вже не засівають асфальт чорнильними цятками, стрижі завершили перегони під вікнами, але повітря ще доводиться охолоджувати кондиціонерами. Увечері на вулиці дме ледь зволожений, як на морі, вітер, і хочеться трохи затриматись. Зорі на небі розставлені по-серпневому, так, аби дивитись на них можна було на ходу, закинувши обличчя, переставляючи ноги в ритмі цвіркунів, які кожний кущ перетворили на філармонію. Десь трохи правіше Великої Ведмедиці клапоть неба прикриває напівпрозора хмара, схожа на широчезний мазок білилами по полотну, тож я думаю, що добре було б мати отакого пензля.
Неймовірно тиха, повільна пора.
А як минало моє літо в дитинстві, як воно дихало й рухалося, чи ганяв я, наче герой Шульца, за метеликами, чи чулося мені з густого лопушиння реготання бога Пана, що загубив свою чарівну флейту, — вже й не пригадую. Може, щось і було.
Бо коли наприкінці серпня думаєш, що ось, знову літо минуло, а ти чогось важливого не встиг, не побачив — то Пан у лопухах вибухає реготом, щирим і насмішкуватим водночас.
Адже оця довжелезна пауза завдовжки у три місяці, полита рясними дощами на початку, посередині висушена добіла і пропахла персиками й динями наприкінці, і є головною подією. Нічого важливішого немає — лиш ці шовковичні сузір’я на асфальті, мазки хмар і ансамблі цвіркунів.
Дітлашня мчить навпростець до осені.
Я чимчикую повільно, настільки, що, здається, стою на місці. Але насправді теж біжу щодуху.
Ніхто не програє.
