Відносини Білорусі та Європейського Союзу розвиваються спадною лінією. Європа впроваджує санкції проти високопоставлених чиновників і бізнесменів, яких у Брюсселі вважають «гаманцями» президента Олександра Лукашенка. Природно, що найбагатші люди Білорусі, які потрапили під санкції, сидіти склавши руки не хочуть і намагаються знайти способи протидії, точніше порятунку здобутого тяжкою працею.
Є три варіанти уникнути карального меча європейських чиновників. По-перше, продати (найчастіше фіктивно) компанію, що потрапляє під санкції, кому-небудь у Росії. Так учинив білоруський підприємець Володимир Пефтієв. Він продав «Управляющую компанию «Белтех Холдинг», до складу якої входить виробник і експортер озброєнь «Белтехекспорт», російському бізнесмену Дмитрові Гуриновичу. Продаж можна назвати поспішним. Близький до Лукашенка збройовий барон вирішив позбутися активу відразу після того, як потрапив під санкції Євросоюзу за підтримку режиму. Фактично Пефтієву заборонили продавати свою зброю й іншу продукцію до країн Європи, і лише так можна було врятувати бізнес.
У російському бізнесі Дмитро Гуринович не дуже помітний, але він входить до складу кадрового резерву державної служби глави Росії. Кілька років тому він працював менеджером білоруського оператора стільникового зв’язку Velcom. Власником і головним керівником компанії тоді був саме Володимир Пефтієв. Пізніше додалася ще одна важлива подробиця. Гуринович виявився небожем голови Національного банку Білорусі Надії Єрмакової. А її зазвичай вважають близьким другом самого Лукашенка. Якщо все це зобразити схематично, то виходить, що білоруський великий бізнесмен продав свою власність собі самому. Проте Дмитро Гуринович — російський бізнесмен, а це означає, що санкції проти його компанії — це вже санкції проти Москви. Їх Брюссель не запроваджував.
Цілком можливо, що Гуриновича як покупця запропонував Володимир Путін під час зустрічі з Олександром Лукашенком, а можливо, білоруський бацька сам звернувся по допомогу в такій делікатній справі. До того ж Путін обіцяв захищати союзну країну від санкцій ЄС. От і виконав свою обіцянку.
Звичайно, особливої втіхи від необхідності продажу компанії навіть самому собі Пефтієв, очевидно, не зазнав. Не даремно він пропонував, як кажуть злі язики, мільйон доларів будь-якому опозиційному білоруському політикові за те, щоб він вивів компанію «гаманця» Лукашенка з-під санкцій. Коли таких не знайшлося, довелося піти, як нормальному героєві, в обхід. Гірше, звичайно, але що робити. Доводиться викручуватися.
По-друге. Треба просто змінити місце розташування штаб-квартири. Іншими словами, стати не білоруською компанією, а, наприклад, швейцарською. Саме так припускає вчинити Білоруська калійна компанія (БКК). Формально вона під санкції не потрапляє, оскільки є державною. А їх не запроваджують проти держави Білорусія, лише проти комерційних структур, близьких до Лукашенка. Проте хтось у БКК, безсумнівно, із найвищої санкції, вирішив перестрахуватися й перенести головний офіс до Швейцарії. Зрозуміло, чому. Експорт продукції «Белоруськалия» і через неї російської «Уралкалия» забезпечує головні валютні надходження до країни. Так, торік експорт добрив приніс
3,2 млрд доларів, а всього до країн Євросоюзу було продано товарів на 15,7 млрд доларів. Природно, доводиться вживати заходів, щоб джерело не пересохло.
По-третє. Велика компанія під загрозою санкцій ділиться на низку менших зі зміною назви, власників, а також місця розташування офісу. Цей варіант найскладніший, проте горизонтальні зв’язки важче простежити, ніж вертикальні. Розподілена система гнучкіша і має змогу швидше реагувати на можливі загрози.
Так учинив особистий друг Олександра Лукашенка й великий бізнесмен Юрій Чиж. Його холдинг «Трайпл» потрапив до чорного списку Європи. А от компанії «Трайпленерго», «Неонафта» і «Белнафтогаз» це лихо наразі оминуло. Не випадково на офіційному сайті холдингу «Трайпл» інформація про згадані компанії зникла. Напевно, це дало підставу Юрієві Чижу заявити білоруським журналістам, що санкції для нього — не проблема. Він встиг розкласти горіхи до різних кошиків.
Незважаючи на бадьорі заяви й допомогу з боку Росії, великий білоруський бізнес почувається не дуже впевнено. Усі в глибині душі розуміють, що ці маневри з розукрупненням, зміною вивіски, розташуванням основного офісу в іншому місці тощо — не більш ніж дитяча гра. Як показує приклад іранських компаній (як приватних, так і державних), загалом це нічого не дає. Усіх знаходять, за вушко витягують на сонечко і вводять під санкції. Інакше б не бовталися на морях і хвилях наповнені іранською нафтою об’ємом 35 млн барелів танкери, які не можуть увійти до жодного порту. Навіть тих країн, які, як, наприклад, Китай, до санкцій не долучилися. Не допомагає зміна прапора, порту, приписки й навіть відключення системи супутникового супроводу.
Лукашенко опирається і на поступки не йде. Посиленню санкцій він протиставив заборону на виїзд білоруським опозиціонерам. І навіть загрожує Європі дальшими репресіями проти інакодумців. Демонстративно за амністією не випускають політичних противників режиму. «Гідні люди перебувають за ґратами, а негідників ми випускаємо — під тиском або не під тиском». Бацька, який не дуже замислюється над своїми висловами, не помітив, як сам забив гол у власні ворота. Якщо люди гідні, то чому вони перебувають за ґратами? Це зовсім не місце для пристойних людей. І навіщо випускати негідників? Адже кримінальних злочинців Європа не просить. Хоча слово «гідний» Лукашенко й решта світу, мабуть, розуміють по-різному.
А тепер звернімося до нашої країни. Уже неодноразово з Брюсселя й Страсбурга надходили попередження про можливі санкції проти вищих урядовців, політиків і бізнесменів, пов’язаних із режимом. Наразі рішучі заходи відкладено до проведення виборів у жовтні. У влади є можливість якщо не реабілітуватися, то принаймні розпочати хоч якусь предметну розмову. У неї важко повірити, якщо Тимошенко й Луценко продовжуватимуть перебувати у відомих місцях і проти них «клепатимуть» справи, де одна анекдотичніша за іншу.
Знаючи психологію наших можновладців, легко спрогнозувати, що жоден діалог із Європою не відбудеться, вибори брутально сфальсифікують і Брюссель їх демократичними не визнає. Санкції в тому чи тому вигляді проти української влади й великого бізнесу, зв’язаного з нею, буде запроваджено.
Уже з’явилися повідомлення, що від переляку чи завбачливості фінансові активи вітчизняного бізнесу виводять із європейських банків до азіатських. А деякі — і до російських. У відповідних офісах розробляють стратегію й тактику порятунку від санкцій. Дивно, але серйозні люди справді вірять, що американські та європейські структури можна так обдурити. Відомий Павло Лазаренко щиро вірив, що може сховатися в офшорах і зберегти свій капітал. Усі знайшли доволі швидко аж до Кайманових островів. Із того часу, як каліфорнійський в’язень почав відбувати свій термін, технології пошуку і блокування кримінального капіталу так удосконалилися, що сховатися можна, лише поклавши гроші до скрині у власному будинку. Проте радості від цього мало. Гроші повинні робити гроші, а не лежати мертвим вантажем.
Що ж до України, то ситуація не така безрадісна, на відміну від наших сусідів. У Білорусі великий бізнес, як і весь інший, перебуває під повним контролем бацьки. Тому жодної політичної ролі він не відіграє, і можливостей для цього в нього немає. Наші олігархи самостійніші, і можливостей дії на владу в них незрівнянно більше. Хоча прямої залежності тут немає. Невипадково низка олігархів, як пишуть в Інтернеті, фінансує опозиційні партії. До речі, останнім часом від лідерів опозиції дедалі рідше чути нарікання на брак фінансових ресурсів, що опосередковано підтверджує сказане. І це не лише від суперечностей із владою, а й виправдувальний квиток у разі санкцій Євросоюзу. Тих, хто фінансував опозицію, до чорних списків не вноситимуть за визначенням.
І ще одне. У наших олігархів достатньо можливостей виразно пояснити урядовцям, які цілком пустилися берега, що набагато простіше запобігти санкціям, ніж потім їх уникати. Проте наразі спостерігаємо спроби кулуарно домовитися з Європою, щоб санкції запроваджували проти урядовців, прокурорів і суддів. Їхнього бізнесу не шкода, пожертвують не задумуючись цими пішаками за ініціативу. Чи піде Європа щодо України на ще один Мюнхен, нині не дуже зрозуміло. Однак бізнесу варто подумати про своє майбутнє. Наразі воно видається не дуже світлим!
КОМЕНТАРI
Олександр ПАСХАВЕР, президент Центру економічного розвитку:
— Санкції до країни вживають у двох випадках. Перший — якщо поведінка країни кардинально відрізняється від європейських норм. Другий — розмір країни. Заходи, що їх застосовують до Білорусії, ніколи не застосують до України, а ті, що до України — до Китаю. Розміри нашої країни різко зменшують ризики таких санкцій. Розмови про санкції — це, радше, солодкі мрії опозиції. Якщо ж ідеться про санкції щодо бюрократії і окремих політиків, то, можливо, цим політикам-бізнесменам і треба кудись тікати. Хоча вони можуть спокійно жити в Україні і керувати своїм бізнесом в інших країнах (тільки не в тих, що вживуть санкції).
Віктор СУСЛОВ, екс-міністр економіки України:
— Якщо вибори пройдуть нечесно, на мій погляд, нікуди з країни бізнес не піде. Українські підприємці навчилися чудово пристосовуватися до будь-яких умов роботи, отож за будь-якого повороту подій вони не квапитимуться піти. Адже залишити країну — це не просто забрати валізу із грошима. Гроші дійсно можна вивезти, але як можна вивезти готелі, ресторани, об’єкти нерухомості? Все це матеріальні речі. Їх можна або продати, але де ти за таких умов знайдеш покупця, або ж далі керувати ними. Якщо дивитися на перспективу, то виключати санкції відносно України не можна. Все буде залежати від того, наскільки активно громадяни братимуть участь у парламентських виборах. Максимально повна участь бізнесу й усього населення в голосуванні мінімізує ризики підтасовань, а відповідно — й претензій з боку Заходу.
