25-та річниця Незалежності, яку Україна відзначатиме буквально через кілька днів, спонукає багатьох політиків, експертів, журналістів... задуматися над результатами пройденого шляху. Чого досягла наша країна за чверть століття? Свої роздуми з цього приводу висловив академік НАН України Володимир СЕМИНОЖЕНКО в матеріалі «Що чекає на нашу країну? (або тест на антиламкість)», який він надіслав до редакції «Дня». Одразу вважаємо за потрібне наголосити, що багато думок, які висловлені в тексті, не сходяться з позицією нашого видання. Зокрема, автор пише, що «позиція позаблоковості та нейтралітету є сьогодні визначальною для України». Справді, свого часу така позиція була досить популярною. Однак, на нашу думку, Україна за роки незалежності мала можливість піти іншим шляхом — були шанси позитивно завершити євроатлантичний шлях і, таким чином, унеможливити російську агресію. Але можливості так і не були використані, зокрема через політику таких президентів, як Кучма та Янукович, які гралися в багатовекторність і нейтралітет, залишивши в результаті країну ні з чим. Проте ми звертаємо увагу на те, що подібні ідеї досі таки мають своїх прибічників. Отже, до вашої уваги — стаття Володимира Семиноженка.
Ми припускаємо, що вона може викликати дискусію. І ми готові до неї, однак ця дискусія передбачає полеміку навколо ідей, а не персонажів.
Чверть століття Незалежності України. Виходячи з цифри — Ювілей. Але виходячи з реальної ситуації в країні, самовідчуття українців, відзначати, швидше за все, ми будемо просто круглу дату, що стане приводом озирнутися на пройдений історичний шлях, співвіднести здобутки/досягнення й втрати і поставити завдання на майбутнє. І хоч би якого масштабу й складності вони були, фундаментом і консолідуючим початком завжди, як і раніше, має бути ідея незалежності й суверенітету, схвалена на Всеукраїнському референдумі 1991 року.
ВІДКЛАДЕНІ КОНФЛІКТИ
Референдум, Біловезькі угоди, визнання світовими державами — стали точками відліку для нової України, що вперше в історії стала незалежною. Ми були в той момент великою країною й були впевнені, що рухатимемося лише вперед.
І головне питання, яке я ставлю собі, як і мільйони українців: як могло статися, що, діставши всі можливості 25 років тому, ми прийшли до нинішньої ситуації, чи правильно був обраний шлях, чи не завів він нас у безвихідь?
Дійсно, як сталося, що одна з найрозвиненіших країн Європи й світу перетворилася на країну з невизначеним майбутнім, перебуває у стані війни, з де-факто втраченим суверенітетом, найбіднішим у Європі населенням, на зовнішньополітичні інтереси якої, за великим рахунком, ніхто вже не зважає, й лише лінивий не вказує на її незавидне місце на геополітичній карті світу?
1991 року Україна входила до п’ятірки найрозвиненіших країн Європи, її ВВП становив 2,5% від світового ВВП. Була країною, що заслужено пишалася своєю наукою (особливо такими, як фізика, математика, матеріалознавство й мікробіологія), високим рівнем освіти, розвиненим людським капіталом, мала дуже потужну машинобудівну, мікроелектронну, радіоелектронну, космічну, літакобудівну промисловість. Україна була однією з п’яти космічних держав, однією з семи ядерних країн світу і країн, здатних створювати літаки. До речі, «Мрія», «Руслан», АН-70 досі не мають аналогів у світі.
І така країна всього за 25 років виявилася країною, у якій 80% населення, за оцінками ООН, жебраки, а мінімальна зарплата в 5 разів менша, ніж у Гані або Гондурасі. Лише вдумайтеся в ці цифри: лише 1% вважає себе забезпеченим, а 60% живуть на $40 на місяць!
За індексом розвитку людського потенціалу (рівнем якості життя) Україна за цей час опустилася на 60 пунктів.
1991 року ВВП на душу населення за паритетом купівельної спроможності Україна і Іспанія були рівними, а зараз вони розрізняються в п’ять разів, не на користь нашої країни.
Україна — єдина з пострадянських країн, ВВП якої не лише не досяг показників 1991 року, а й на 30—40% нижче, а якщо врахувати падіння ВВП удвічі за останні два роки, то виходить на всі 50%? У той же час інші країни подвоїли або навіть потроїли свій добробут.
Одна з причин того, що економічний розвиток пішов не по тій траєкторії — безоглядне дотримання нав’язаних моделей розвитку в результаті виявилося руйнівним для країни. Візьмемо хоча б приватизацію. Глибоко помилкова теза про те, що приватні власники є ефективнішими, ніж держава, фактично легітимізувала так звану «прихватизацію», що призвело не лише до того, що була відібрана загальнонародна власність, а й створило сприятливі умови для формування олігархічного устрою, поклавши початок відкладеному конфлікту. З одного боку, все більше посилювалася майнова поляризація суспільства, а з другого — корупційна за своєю суттю приватизація створювала основу корупційної влади на всіх етапах української історії донині.
Можу сказати, що не про таку капіталістичну систему люди думали на початку 1990-х років. Армія радянських інженерів, лікарів, медиків, науковців виявилася фактично позбавленою всього. Надра фактично перекочували в приватні руки, всупереч Конституції. А хибність тези про те, що приватний власник є ефективним власником, спростовують результати приватизації. Сьогодні, коли приватні власники доїдають, по суті, радянську спадщину, основні фонди зношені вже на 80—85%, хоча на початку приватизації цей показник був близько 30—40%. Який ще потрібен доказ?
Жодного прикладу успішної модернізації колишніх радянських підприємств немає. Навпаки, 95% значно погіршили свої показники, десятки тисяч — зупинені або ліквідовані, кількість задіяних у промисловості зменшилася більш ніж удвічі. А перехід у приватну власність галузевих інститутів, коли приватизувалися стіни, а не інтелектуальна власність, взагалі став яскравим маркером «ефективності» ідеологів приватизації. Деякі з них сьогодні, до речі, є активними учасниками української політики. Наведу лише кілька цифр: за час незалежності частка держвласності в структурі національної економіки зменшилася до 10%, тоді як у США і Японії вона становить більш як третину, а в Швеції — близько половини. І при цьому нам продовжують наполегливо нав’язувати ідею масової приватизації.
З болем доводиться згадувати про те, що був «зданий» третій ядерний арсенал світу, лише тому, що деякі політики, живі й здорові понині, запевняли, що країна не впорається з його обслуговуванням. Упевнений, наші зарубіжні партнери, хоча б піклуючись про власну безпеку, вишикувалися б буквально в чергу, щоб допомогти з технічним обслуговуванням.
Аналогічна ситуація і з зупинкою трьох (точніше двох з половиною) блоків Чорнобильської АЕС на догоду міжнародному тиску. Я не кажу вже про ліквідацію далекої авіації й цінних стратегічних бомбардувальників ТУ-142, які порізали на брухт, і про «Бушерський контракт». Якщо хтось не пам’ятає, Україна відмовилася від останнього під зовнішнім тиском без будь-яких компенсацій. Якщо порахувати, що за 25 років було продано зброї на 30 млрд дол. (сьогодні в еквіваленті це було б під 100 млрд дол.), то грошей цілком вистачило б (з урахуванням ядерної зброї, АЕС, авіації) на успішну адаптацію національної економіки до вимог Зони вільної торгівлі з Європейським Союзом.
Геополітичні метання, а інакше охарактеризувати зовнішню політику України за роки незалежності я не можу, призвели до того, що замість самодостатньої суверенної країни, що забезпечує свої інтереси і на Заході, і Сході, ми стали країною, яка, з одного боку, вимушена боротися за суверенітет, з другого боку, зрадницьки його здає.
Бажання євроінтегруватися за будь-яку ціну призвело до того, що в ЄС ми не партнери й навіть не гості (пригадаймо той же голландський референдум або висловлювання про те, що членство в ЄС Україні не світить ще мінімум 25 років), а щось подібне до страви, готової для економічного поглинання.
У державницький підхід провідних політиків країни ніхто з українців уже не вірить, що виявляється в безпрецедентній недовірі до всіх інститутів державної влади (за травневими опитуваннями фонду «Демократичні ініціативи» й Центру Разумкова цей показник становить не більш як 20%). А без підтримки народу влада безсила, вона не в змозі провести реальні реформи й забезпечити безпеку країни. Як кажуть, сила дерева в корінні, а не в гілках, тобто в підтримці народом компетентної влади.
Як наслідок усього вищесказаного більш як третина українців готові покинути країну, а, що найстрашніше, серед молодих людей у віці 18—30 років думають про переїзд більш як 80%. Головна причина — не стільки низький рівень життя, скільки невіра в перспективу.
І останнє, але найважливіше, — проблема територіальної цілісності. Це не лише зовнішній, а й внутрішній конфлікт. Події, пов’язані з «ДНР» і «ЛНР», які переросли в тривале збройне протистояння і вже забрали не менш як 10 тисяч життів. Це Крим. Це гібридна війна, однією зі сторін якої стала Україна. 1991 року такого ніхто собі навіть не міг уявити, а сьогодні це наша реальність.
РЕФОРМИ + КОНСОЛІДАЦІЯ
Чи є все вищесказане підставою, щоб стверджувати, що український проект не удався й наша країна — Failed state, яке, як стверджує низка міжнародних, і не лише російських, аналітиків, в перспективі розпадеться?
На моє глибоке переконання, ні. Уявити собі всі минулі 25 років лише як шлях національної трагедії без національного реваншу в майбутньому — це те, що не прийме жоден українець, хоч би яких поглядів він дотримувався. Тому, впевнений, ніколи ще за всю історію України не було такого складного й відповідального періоду, коли повинні прийматися епохальні історичні рішення.
Якщо ми плануємо стратегічні реформи, то маємо думати як мінімум на покоління вперед. Сьогодні країні передусім потрібна консолідація. Консолідація суспільства, консолідація влади й суспільства, консолідація бізнесу (економіки). Лише цей шлях може бути основою, фундаментом для максимально консенсусного розв’язання кризи в Україні.
Зазвичай консолідація досягалася в історії різних країн по-різному. Найпоширеніший механізм — створення образу зовнішнього або внутрішнього ворога. Особливо рясніє прикладами ХХ століття. Пригадаймо Європу, відродження Третього рейху, СРСР тощо.
В Україні подібна модель тією чи іншою мірою також реалізується, але спрацьовує не так успішно через неоднорідність, яка розколює країну зсередини у стратегічних питаннях, утруднюючи внутрішню мобілізацію. Пошук зовнішнього ворога теж, як ми бачимо із соцопитувань, не консолідує країну. Для України пошук ворогів — не лише безперспективний, а й глибоко помилковий шлях. Починати треба з розв’язання проблем УСЕРЕДИНІ країни.
Тому для своєї консолідації, руху вперед Україна має обирати загальнонаціональні цілі, включаючи геополітичні. Наведу два висловлювання мудрого Генрі Кіссінджера, якого важко запідозрити в симпатіях до радянського й пострадянського світу: «Будь-які спроби однієї частини України взяти гору над іншою — а саме це досі відбувалося — в результаті призведуть до громадянської війни або розколу» і «ситуацію в Україні дуже часто позиціонують як вирішальний поєдинок між Сходом і Заходом. Проте виживання й процвітання цієї країни можливе лише в тому випадку, якщо вона стане мостом між сторонами, а не аванпостом однієї з них проти іншої».
Це ще не пізно взяти на озброєння. Україна має проголосити свою внутрішню мету — стати розвиненою за європейськими критеріями країною, але не здаючи власних інтересів, а захищаючи їх у відносинах зі всіма країнами, як на Заході, так і на Сході. Позиція позаблоковості та нейтралітету є сьогодні визначальною. До речі, багато хто вже, напевно, забув, що в Декларації про державний суверенітет 1990 року Україна однозначно заявила про намір стати нейтральною державою, що не входить ні до яких військових блоків і дотримується трьох неядерних принципів. Тому нейтральний статус — це не лише запорука безпеки для України, а й важливий чинник забезпечення безпеки в цілому на Європейському континенті, враховуючи інтереси всіх, підкреслюю, всіх країн. А проблема європейської безпеки сьогодні не менш актуальна, ніж 25 років тому.
МОМЕНТ ІСТИНИ, АБО ПОЗБАВЛЕННЯ ВІД ІЛЮЗІЙ
Можливо, для нинішніх політиків 25 років Незалежності — шанс показатися на святкових трибунах, приміряючи на себе роль переможців. Але я впевнений, що переможцем має бути лише весь український народ. Тому 25-річчя Незалежності — це момент істини. Настав час закінчити самознищення й саморуйнування й перейти до творення, від боротьби «проти» до боротьби «за».
Що для цього треба зробити? З яким домашнім завданням ми повинні прийти 1 вересня 2016 року?
Дозволю собі невеликий відступ. У недавньому інтерв’ю мені поставили запитання, коли для української науки настане точка неповернення? Я назвав середину 2017 року, з урахуванням всього негативного, що зроблено проти науки за останні два з половиною року.
Так от, думаю, що перша половина 2017 року — це той час, коли можна буде сказати, підійшла Україна до точки неповернення, чи ми нарешті взялися за розум і стали не лише на шлях порятунку країни, а й перетворення її на розвинену цивілізовану державу. Тобто дійсно суверенну, таку, що має свої власні цілі, державу, що розраховує на перспективу.
Станеться це чи ні, залежить, у першу чергу, від нинішнього Президента. Казатимемо прямо, сьогодні він сконцентрував такі повноваження в парламентсько-президентській країні, котрі як мінімум не менші, ніж у попередній період у президентсько-парламентській.
Скажу відверто, парламентська демократія набула сьогодні загрозливих, диких форм з найнижчою за всі роки якістю парламенту й рівнем освіти депутатів. Те, що зараз відбувається, — це вакханалія божевілля. Влада нагадує людей, які потрапили в болото, але продовжують битися й борсатися. І чим більше вони метушаться, тим сильніше їх затягує.
А залучення іноземних управлінців сумнівної кваліфікації на позиції аж до міністерських, по суті, демонстрація збитковості й свідчення національного приниження. Про яку гордість за країну може йтися.
Нагадаю, що історично в політиці немає нічого нового. Боротьба на знищення політичних противників велася й за часів Великої французької революції. Щоправда, варто пригадати, чим усе закінчилося — Робесп’єр теж був страчений, щоправда, останнім.
Отже. Перше й головне, що слід зробити, — це протягнути руку всім — опозиційним силам, громадським організаціям, громадським ініціативам для загальнонаціональної дискусії про бачення розвитку країни. Так було в Австрії після 1945 року, таким шляхом йшли Бельгія, Швейцарія, ПАР. Прикладів безліч, ми не перші, хто опинився в подібній архіскладній ситуації.
Для консолідації країни має бути забезпечений справжній загальнонаціональний діалог, без ділення українців на правильних і неправильних, без переслідування за ідеологічні погляди й ідеологічні переваги. Маніакальне прагнення уніфікувати всіх під одну ідеологію далі лише розколює суспільство.
Результат дискусії має стати головним засадничим завданням Президента, головним завданням парламенту, всієї влади й запорукою того, що ми не реалізуємо в політиці гру з нульовою сумою. А для цього потрібно прийняти єдину правильну на сьогодні концепцію консенсусної (консоціальної, договірної) демократії як основи розвитку країни, основи створення політичних інститутів, основи оформлення загальнонаціональних цінностей. Країна живе, розвивається й має майбутнє, лише колив в неї є мета.
Друге. Реалізація принципу консоціальності припинить розділення на друзів і ворогів, забезпечить єдність політичних сил в органах влади, забезпечить пропорційне представництво інтересів усіх територій (безумовно, й через створення другої палати парламенту), зшиє країну.
Третє. Необхідно прийняти розумну стратегію економічного розвитку країни. Я не маю на увазі стратегію перетворення України на сировинний придаток світових ринків, що зараз активно нав’язується як ззовні, так і представниками нинішньої української влади. А що казати про ідею «аграрної наддержави», підкинуту нам як стратегія. Хто бачив «аграрні наддержави»? Чи нам пропонують стати першою? Відповідь очевидна.
Нам потрібна Стратегія високотехнологічного інноваційного розвитку, в якій чільну роль грає наука, якісна освіта й прискорений розвиток людського капіталу. Потрібна альтернатива тому тупиковому сценарію, яким іде країна.
Критерій правильності напрямку розвитку — це коли підвищується попит на розумних, освічених людей, попит на науку, освіту й культуру. Коли буде розуміння, що бюджетні витрати на ці сфери — це не витрати, а найефективніші й найпотрібніші інвестиції. Нинішня ж економіка лише відкидає розумних і талановитих людей.
Хочу порадити всім, хто претендує на мінімальні позиції в державній владі, взяти в руки відомий бестселер Еріка Райнерта. Не може сировинна країна або країна, що слідує нав’язаним правилам, стати успішною. Виграє не той, хто дотримується правил, а той, хто їх пише. Це золоте правило слід було пам’ятати, ведучи переговори перед підписанням Угоди про Зону вільної торгівлі з ЄС. А тепер ми граємо за чужими правилами. На шкоду собі. Це найстрашніше.
Четверте. Україна сьогодні є заручницею дуже потужної геополітичної гри, в якій вона всього лише пішак, розмінна монета для таких гравців, як США, ЄС, Росія, Китай, країни Близького Сходу.
Тому передусім слід усвідомлювати те, що за 25 років світ змінився й треба вийти зі старої геополітичної системи координат. Змінилися не лише зовнішньополітичні розклади, а й міжнародні інститути безпеки, й стратегії взаємодії основних гравців. Безумовно, світ став менш передбачуваним, дедалі частіше з’являються так звані «чорні лебеді», які чинять колосальний вплив на людство, а передбачити їхню появу й кількість практично неможливо.
Але три базові правила зовнішньої політики все ще ніхто не відміняв. Перше: коли робиш перший крок, думай про наслідки. Друге: без урахування інтересів усіх країн, особливо близьких сусідів, свою безпеку не забезпечиш. І третє: на світові процеси не можна дивитися лише через Європейський Союз. Інакше дорого заплатять громадяни країни.
Тому головне для нас — позбавитися від ілюзій, що хтось допомагає нам собі на шкоду або за свій рахунок. Лише чітко сформульовані власні інтереси й пріоритети, лише своя послідовна, зрозуміла й передбачувана зовнішня політика!
Має прийти розуміння, що нам не потрібна ні рука Кремля, ні диктат Брюсселя, ні команди Вашингтона. Так, ми повинні враховувати інтереси всіх, але діяти лише у своїх власних. Україна потрібна як розвинена, сильна країна лише нам.
Серед усіх завдань це буде найскладнішим, але саме рівновага геополітичних інтересів, яка так чи інакше досягається на певному етапі, може дати перспективу. Лише так Україна зможе пройти тест на антиламкість і, якісно оновившись, стати сильною.
1 Ключова властивість людей, систем (досі не було визначено), яка дає можливість при зіткненні з хаосом життя не просто залишатися неушкодженим, а й ставати кращим, еволюціонувати, розвиватися. Опанування цією властивістю дозволяє орієнтуватися в майбутньому, приймати важливі рішення, оцінювати ризики. Запроваджена Нассімом Талебом у книжці «Антиламкість. Як отримати вигоду з хаосу».
