22 серпня Президент України Петро Порошенко підписав указ «Про нагородження державними нагородами України з нагоди 25-ї річниці незалежності України». Першим орденом Свободи був посмертно нагороджений тележурналіст з Донецької області Ігор Александров.
Нагадаємо, що 2001 року у Слов’янську він був керівником телекомпанії «ТОР» і вів власну програму «Без ретуші», в якій викривав корупційні зв’язки правоохоронних і кримінальних структур Донецької області. Деякі зі згаданих ним у цих передачах людей, а також фігуранти «справи Александрова» займали високі кабінети в Генеральній прокуратурі і МВС. На нього напали в під’їзді власної компанії й жорстоко побили бейсбольними бітами. Після нападу, 7 липня 2001 року, він помер у лікарні, не опритомнівши.
«День» давно стежить за темою «справи Александрова», який кинув виклик «донецькій мафії» під час наростання її вседозволеності на сході України і за це поплатився життям. Більше того — першими цього року порушили питання необхідності державної нагороди й притягнення до відповідальності замовників і організаторів убивства («15 років безкарності», «День» №86-86, 2016 р.).
«День» зв’язався з вдовою Ігоря Александрова Людмилою, щоб запитати про відчуття після нагороди й зроблені висновки:
— Боротьба за визнання цієї трагедії тривала довго, все 15 років. Радію, що відбулося, й хочу, щоб люди знали про цього журналіста і його сміливість викривати злочинні зв’язки, коли всі інші боялися. Колеги-журналісти тривалий час боролися за нагороду, були три серйозні спроби, й у листопаді 2015 року він навіть був представлений до звання Героя України Комісією з геральдики. Але для мене приємна й ця винагорода — він завжди був рупором, а тепер символом свободи, тому це справедливо, — говорить вдова. — 15 років — великий термін, і зараз я відчуваю гіркоту, образу. Раніше більше хотілося цього визнання — можливо, вийшло б помітніше, гідно. А зараз ніби постфактум — «тримайте, щоб заспокоїлися». Але й це велика заслуга. Не хочеться винити державу, але впевнена, що є люди, які були зацікавлені в затримках процесу або навіть ігноруванні теми Александрова.
Я давно для себе поставила крапку в цій справі, дуже боляче ворушити спогади. Гадаю, справжніх замовників уже ніхто не покарає, більше того — інколи сумніваюся, що ті, кого засудили як виконавців, насправді ними не були. Але минуло багато часу, вони вже на волі, один з них навіть помер. Продовжувати пам’ятні заходи варто. Наприклад, у Слов’янську в міському парку зробили алею Ігоря Александрова, шукають кошти на меморіальну дошку. Деякий час я жила в США, і мені телефонували американські журналісти, щоб я розповіла про це вбивство на сході України. Тобто про цей випадок знають і за кордоном, добре, що є видання, які пишуть про це і в Україні. Треба прагнути бути схожим на Александрова чесністю і непохитністю.
