Влітку 73-го на дорогах Львівщини почали з’являтися дивні постаті з торбами за плечима й потертими коричневими дерев’яними валізами. Це поверталися перші засланці Західної України до Сибіру. Щоправда, у той час «Західної України» не було, треба було писати «західні області Радянської України», інакше отримаєш чимало мороки на свою несвідому голову. Дорога з мого села до університетського Львова була непростою. Вічне очікування на автобусних зупинках, стояння на одній нозі у переповнених автобусах, що вічно ламалися й гарцювали на розбитих дорогах, як необ’їжджені коні. Сірі люди були навдивовижу привітними, ті усмішки, а ще блукаючі очі із застиглим німим запитанням робили їх якимись нетутешніми, ніби аж зайвими у натовпі заклопотаних своїми справами людей. Перед ними запобігливо відчиняли двері, потайки в автобусах збирали гроші, з рук до рук, мовчки, нікого не переконуючи, нічого не пояснюючи. І винувато схиляли голови, страхаючись обпектися об ці дивні усмішки.
А ще той рік запам’ятався важким почуттям страху, який вгніздився у наших студентських душах і не відпускав уже до кінця навчання. Все кудись звітрилося — радість спілкування, гомінкі вечірки, рослинний трепет перших побачень. Ми були хворі. Недовірою один до одного, страхом нескінченних обшуків у гуртожитку, страхом, що твій найближчий друг виявиться стукачем, бо ж кожен чимось й завинив. Усі читали дисидентську літературу чи тримали в руках книги Грушевського.
Ми усі були винні, бо усі ж таки, за невеликим винятком, розмовляли українською, а хтось, як я, і взагалі був підозрілим — писав вірші. Нескінченні комсомольські збори, політінформації, виклики на килим у другий відділ. Уже не було серед нас Василя Гайдучка, чудового поета й товариша, Павла Федька — молодого прозаїка з неповторним гуцульським колоритом. А я втрачала ще більше, бо «Франкова кузня» — літературна студія Львівського держуніверситету, — знелюдніла. Один за одним зникали Микола Рябчик, Надія Степула, Василь Ганущак, Олег Лишега… Я знебачки влаштувала дискусію за фільмом «Андрій Рубльов», а ще проголосувала проти виключення Василя Гайдучка та Олега Лишеги з комсомолу, й до того ж прочитала «Інтернаціоналізм чи русифікація?» Івана Дзюби й поділилася враженням з подругою. Цього було достатньо, щоб одного дня з гуркотом відчинилися двері студентською аудиторії: «Дзюбенко — на выход!». Треба було саме так, щоб ти пройшла аудиторією під нажаханими поглядами викладача та студентів, показово, гучно. І ти вже мічена, і до тебе на перервах перестануть підходити колишні друзі, й за лавою ти залишишся потім сама.
Всім, та зі мною трапилася інша історія. Мій тодішній хлопець, потім довголітній беззмінний головний редактор «Молоді України» Володимир Боденчук, прочувши, що мене викликали на допит, привів під двері другого відділу цілий кагал розлючених хлопців з усіх курсів журфаку. Слідчий мене питав щось таке, ні про що. Попросив написати пояснювальну щодо дискусійного клубу, але я так і не розпочала, він поспішав, підганяв мене, щомиті кудись виходив. І, зрештою, майже виштовхав у двері, де мене зустрів гомін обурених юнацьких голосів. Я досі впевнена, що мене тоді врятував від халепи оцей стихійний студентський бунт, хоча потім мій улюблений професор Микола Дорошенко стверджував, що мене «відбила» університетська професура.
«Франкова кузня», яку я тоді очолювала, випустила потім цілу плеяду блискучих поетів, прозаїків. Багатьох із них уже немає серед нас. Але тоді, втрата одного з них, Григорія Мацерука, болем відлунила у серцях. У молодого, талановитого новеліста не витримало серце. Це було відлунням наших студентських сімдесятих. Потім Павло Федюк, Василь Гайдучок, Володимир Боденчук… Я не буду всіх перелічувати. В мене болить серце. Скільки зламаних й покалічених доль… Ніхто з моїх близьких друзів не потрапив тоді до в’язниці, але каток львівських репресій пронісся по них страхітливим смерчем, поставивши клеймо «неблагонадійних». Їм довелося розпочинати все спочатку. Не всі з них зуміли. Я ж пригадую у найбільший розпал львівських чисток, на засіданні «Франкової кузні» юну поетесу, яка читає: «На колінах можна стояти, щоб не били тебе, на колінах можна стояти, щоб не вбили тебе…». Потім вона також зникла. Тільки ці слова у пам’яті. І тонюсінька дитяча постава з гордим профілем дитячого личка.
Отож, влітку 1973-го я поверталася до Львова після практики з важким серцем і почуттям повної безнадії. Тряслася в автобусі, а поруч стояла одна з тих сірих істот, які вряди годи траплялися у моїх студентських мандрівках. Його дерев’яна валіза гостро муляла мені в плечі, в автобусі було спекотно. Народ лаявся, хтось просив відчинити вікно, бо нічим було дихати, хтось вимагав зачинити, бо протяг. Усе було як завше, я подумки проклинала і це кляте вікно, і цю дорогу, й університет, до якого зовсім не хотілося, краще вже додому, назад у колгосп, крутити коровам хвости, й цю валізу.
А за вікном пропливали маки, на весь видимий простір. Велетенський обрій був затягнений сліпучим оксамитом. І я сумно думала, що могла би зійти, набрати хоч жменьку цього палахкого жару, нічого більше. Або хоча б доторкнутися руками до цього нерукотворного полотна. Та ж коли тоді доберуся до Львова, на попутки сподіватися марно. Все марно, все безнадійно. Аж тут сірий чолов’яга попросив водія зупинитися, відчинилися двері, й він мене штовхнув у плечі: «Іди, дитино, набери собі того букета». Водій забурчав, автобусна спільнота заклекотіла обуренням, а сивий чолов’яга вимовив тихо, сумирно, але почули усі: «Та чого ви, люди?
Вона ще мала, їй то конче треба. Я кров проливав, по тюрмах сидів може тільки для того, щоб увидіти, як така дівчина збирає оті маки...».
Того маленького букетика я принесла на перше засідання «Франкової кузні» й розповіла мою маленьку історію. І всі заусміхалися. Ніби отримали якесь щасливе послання. Нас було, мало тих, хто вцілів після землетрусу 72 року. Але ми усі були такі потрібні один одному.
Того чоловіка я більше не бачила. Завжди роззиралася, завжди шукала. Може він став, як усі, думала я, тому не впізнаю. Тільки потім, під час перших мітингів, революції на граніті, помаранчевого майдану й того іншого, коли гинула Небесна Сотня, коли гриміла канонада на Сході, я часто зустрічала погляди, подібні до того, яким дивився на мене старий сірий чоловік, коли я збирала маки.