Як телеоглядачеві мені доводиться користуватися послугами тижневика «TV-ПАРК» з його програмами майже всіх телеканалів. Водночас я вимушений терпіти малоприємний дух чужої ментальності. І справа не в російській мові, якою видається журнал, а в ідеологічних тенденціях, без яких не обходитися це видання. Утім, судите самі. В одному з останніх номерів з’явилася не підписана автором стаття «Мати Латвії» про відому актрису Вію Артмане. У статті є пасажі, що видають, так би мовити, геополітичне авторство, безвідносно до конкретного індивіда, який натискував на клавіші комп’ютера. Ось, наприклад, такий: «Після розпаду СРСР Вія Артмане піддалася гонінням у націоналістично налаштованій Латвії». Усе. Уже більше нічого не треба, щоб відчути «откуда дровишки». Але «націоналістично налаштована Латвія» чомусь за всі роки незалежності жодного разу не напала на сусідню Естонію, сусідню Литву й сусідню Росію. Зате «інтернаціонально налаштована Росія» вже встигла пустити кров багатьом своїм сусідам. І далі скиглить журнал «TV-ПАРК». «Її переслідували за те, що вона дозволила собі знятися у фільмі за російською прозою». Стаття не конкретизує, в чому ж полягали переслідування: актрису посадили до в’язниці, заарештували, вигнали з роботи, позбавили шматка хліба?
Просто покритикували в пресі, що в демократичній країні цілком нормально. Захопившись оспівуванням краси СРСР («м’яка» робота на пропаганду країни-агресора), пробудженням радянської ностальгії в українському суспільстві, журнал не помітив, як допустив грубий «ляп», за який студент-кінознавець одразу отримав би «двійку» на екзамені з історії радянського кінематографа. Ось цей політичний абзац: «Потім була роль в етапному фільмі для латиського кінематографа — «Ніхто не хотів помирати» (1966 рік)». Але цей фільм був знятий на Литовській кіностудії і до Латвії стосунку не мав. Утім, якщо дивитися з Москви, Латвія, Литва, яка різниця. Але ми добре знаємо, що «Україна — не Росія», і Литва — не Латвія. Фільм, до речі, був присвячений подіям партизанської війни литовських повстанців, «лісових братів» проти радянської окупації. Між іншим, у Києві немає пам’ятника Євгену Коновальцю, який у період національної революції командував тут корпусом січових стрільців, чиї казарми стояли на вулиці, яку більшовики назвуть на честь свого функціонера Артема (сфабриковану ним Донецько-Криворізьку республіку навіть Ленін називав сепаратистським проектом), а в Литві, в місті Каунасі, пам’ятник Коновальцю стоїть. Полковник Коновалець був громадянином Литви, й Литва надавала матеріальну допомогу ОУН, вважаючи українських націоналістів своїми союзниками в боротьбі проти польського імперіалізму, всю «красу» якого литовці випробували на власній шкурі, починаючи із захвату історичної столиці Литви Вільнюса військами польського генерала Желіговського і до згодом масових вбивств литовців бандами польської Армії Крайової...
ТЕЗИ КРЕМЛІВСЬКОЇ ПРОПАГАНДИ
А що стосується того, що Артмане було не дуже затишно в незалежній Латвії, то це було пов’язано з тим, що в національних республіках щедро нагороджувала Москва в обмін на забуття болів і страждань своїх народів. У Естонії був такий любий Москві співак Яак Йолла, якого естонці єхидно називали Яша Йолкін, у Латвії до таких улюбленців «союзного центру» належала і Вія Артмане, яка чудово реалізовувала себе, поки інші латиші ставали жертвами депортацій, в’язниць, таборів і заборон на професію. На відміну від Артмане, їх хвилювала доля свого народу, латиські патріоти підрахували, через скільки років латиші у Латвії стануть етнічною меншиною. Такі люди, обласкані Кремлем, були серед інтелігенції Грузії, Азербайджану, Молдови, країн Центральної Азії і, звісно, України. У нас багато таких діячів щосили оспівували радянську владу, але не зовсім безкорисливо, отримуючи за працю премії, почесні звання, ордени, квартири, зарубіжні поїздки.
Після здобуття незалежності до них виникло багато запитань, але чимало них нині, аніскільки не бентежачись, виплигують з вишиванок, повчаючи українців, як треба любити Україну.
Тож латиське суспільство мало моральне право про дещо запитати пані Артмане. Але її дійсно видатна творчість була оцінена гідно. 2007 року вона була нагороджена найвищим латвійським орденом — орденом Трьох Зірок. Які вже тут переслідування. Навіщо тележурнал, що видається в Україні, впорскує в українську суспільну свідомість тези кремлівської пропаганди?
Я із задоволенням відмовився б від «TV-ПАРК», якби у нас був хороший україномовний тележурнал, який би сприяв не популяризації російського, а розвитку українського телебачення. Може, хтось із наших багатих людей візьметься за цей проект? Сумніваюся... Але дуже хотілося б. На початку минулого століття український підприємець Євген Чикаленко звернувся до колег із закликом: «Любіть Україну до глибини своєї кишені!» Так, усі українці повинні в ідеалі любити Україну до глибини своєї душі, а багаті й дуже багаті українці ще й до глибини своєї кишені. Сам Євген Чикаленко ніколи не шкодував власних грошей на українську справу. Є у нас у Києві вищі бізнес-школи. Чом би одній з них не присвоїти ім’я Євгена Чикаленка, щоб майбутні українські ділові люди виховувалися в дусі патріотизму?
РАДЯНСЬКА СИСТЕМА АРГУМЕНТАЦІЇ
А на каналі «Еспрессо-TV» показали запропоновану прем’єром В.Гройсманом порівняльну таблицю тарифів на воду в країнах Дунайського регіону (Австрія, Німеччина, Угорщина, Румунія, Сербія, Болгарія, Молдова, Словаччина) і Україна. Виходило, що українці отримують воду майже задарма й треба було б змусити їх платити більше. Абсолютно радянська система аргументації. Таблиця тарифів нічого не пояснює без таблиці доходів. А вони у сусідів у багато разів (за винятком Молдови) вищі, ніж в Україні. І відносно свого рівня життя їхні витрати на водопостачання не настільки обтяжливі, як у нас, враховуючи, що нинішня влада перетворила Україну на найбіднішу країну Європи. Це наслідки й кепського управління, й казнокрадства, й махінацій з маніпуляціями на найвищому рівні. Навіть таке об’єктивне видання, як британський «The Economist», визнало, що українська гривня недооцінена на 70%. Привіт Нацбанку і особисто його начальникові пані Гонтаревій! Але ж хтось дуже нажився на цих 70%! Колега Олександр Палій, присутній у студії «Еспресо», з ентузіазмом підтримав таблицю, запропоновану прем’єром. Останнім часом Олександр радісно підтримує все, що походить від влади, незалежно від того, що саме від неї походить. Зрозуміло, кожному самому вирішувати, бути йому об’єктивним експертом чи апологетом сильних світу цього.
У студії каналу «112 Україна» екс-нардеп Ігор Мірошніченко відбивався від звинувачень на адресу ВО «Свобода» з боку «головного борця» проти корупції С.Лещенка й сказав про цього «жорстокого прокуратора»: «Лещенко живе на гроші російського олігарха Григоришина». Нардеп від «Оппоблока» пан Гусак заявив, що причетність «Свободи» до «чорної каси» Партії регіонів широко обговорюється в Україні. Ну тоді панові Гусаку треба було б визнати факт підкупу політиків регіоналами й вимагати засудження ПР і її політичних наступників.
А людина, яка виступає головним медійним викривачем корупції, сама має бути чистою як сльоза немовляти. Але пан С.Лещенко таким, вочевидь, не є. Тому все, що він заявляє, треба ділити на 10... Для надійності.
