Сьогодні золотисто-білий храм на бульварі Тараса Шевченка, 20 — патріарша кафедра Української православної церкви Київського патріархату. Богослужіння — кожного дня, без вихідних, з ранку до вечора. Із благоговінням входимо повз масивні бронзові двері з барельєфами на повен зріст рівноапостольних Ольги та Володимира. І навіть коли не співає хор і царська брама у вівтар заслонена, проймаємось якоюсь особливою, ледь уловлюваною «музикою сфер», що повільно стікає від образів Господа, Його Матері та всіх численних святих, змальованих повсюдно: в соборі нема жодного квадратного сантиметра, який не був би розмальований. У цьому унікальність собору не лише в Україні, а й цілому світі. І не думаємо, скільки небезпек пронеслося над цим храмом за 44 роки його будівництва і 120 років від дня його освячення 20 серпня 1896 року (2 вересня за новим стилем). Тільки небагато фахівців знають, що існування храму не раз «висіло на волосинці». У XIX столітті, коли його споруджували, коли було зведено стіни й поставлено куполи, собор був за один крок від саморозвалення. У XX столітті, точніше 1934 року, собор мав бути знесений ще раніше Михайлівського Золотоверхого собору; і лише диву треба завдячувати за те, що комуно-більшовиків, ненависників Бога і християнства, щось утримало від розвалювання собору. Уважно вивчаючи перебіг процесу постання Володимирського — від задуму 1852 року до освячення 1896-го, — побачимо сакраментальне число «три», через яке пройшла історія, скоріше, драма — зведення собору.
В СОБОРІ НЕМА ЖОДНОГО КВАДРАТНОГО САНТИМЕТРА, ЯКИЙ НЕ БУВ БИ РОЗМАЛЬОВАНИЙ. У ЦЬОМУ УНІКАЛЬНІСТЬ СОБОРУ НЕ ЛИШЕ В УКРАЇНІ, А Й У ЦІЛОМУ СВІТІ
Це майже півстолітня драма; точніше — вона тривала 44 роки. І коли ми нині дивимось на золотисті стіни собору із ще золотавішими сімома куполами, котрі шляхетно підносяться на барабанах із вузенькими вікнами, увінчаними півциркульними навершями, то запитуємо себе з подивом: «Хіба може з якоїсь там «драми» постати така вишукана архітектурна краса? І що це за вигадки, ніби собор не має певного архітектурного стилю? Що він еклектичний, що в його пластичному зовнішньому убранстві затаєно якісь масонські символи?». Вигадок було і є багато, на них не слід звертати уваги. Але факт залишається фактом, що під час спорудження собору, при його зовнішньому і внутрішньому прикрашенні були великі перепони, труднощі, пристрасті, які цілком вписуються в поняття «драми». До речі, не лише архітектурно-мистецької, а й духовної. Спорудження собору є ніби дзеркалом тяжкої духовної недуги, якою страждало суспільство московської тоталітарної імперії і яка згодом призвела до краху самодержавного абсолютизму та заміни його ще жахливішим безбожним тоталітаризмом комуністів.
Фахова некомпетентність і корупція; егоїстичне, гордовите бажання прославити в соборі (і через будову собору) не Бога, а «дім Романових»; ігнорування українських архітектурно-мистецьких традицій в будівництві, монументальних розписах і в ікономалярстві — це та багато іншого виявлялося за ці 44 роки постання собору. І тому, що все негативне було переборено, а собор не розвалився, не був знесений, стоїть досі у своїй самодостатній красі, треба завдячувати дії промислу Божого, молитвам мільйонів українських християн.
Собор планувався, а потім будувався за царювання чотирьох російських імператорів — Миколи І, Олександра II, Олександра III, Миколи II; за предстоятельства на київській православній митрополичій кафедрі шістьох митрополитів: Філарета Амфітеатрова (1837—1857), Ісидора Нікольського (1858 —1860), Арсенія Москвина (1860 —1876), Філотея Успенського (1876 — 1882), Платона Городецького (1882 — 1891) та Йоаникія Руднєва (1891—1900). У плануванні, будівництві, перебудові, добудові брали участь — лише на посадах головних архітекторів — семеро світил будівництва й архітектури: Іван Штром, Павло Спарро, Олександр Беретті, Рудольф Бернгардт, Федір Голованов, Карл Маєвський, Володимир Ніколаєв. Помічників архітекторів, підрядників, виконавців робіт було ще більше. Значною також була малярська артіль, яка розмальовувала стіни, плафони, вівтарі, нави, барабани в соборі, працювала над іконостасами.
Тобто за числом задіяних осіб, тривалістю будови історія собору може бути зіставлена з історіями найвизначніших культових споруд світу упродовж тисячоліть. А якщо взяти до уваги ще будівельні комітети — їх було декілька, фундаторів, благодійників, кліриків і звичайних, так званих мирських християн, то Володимирський собор, без перебільшення, можна назвати всенародною будовою. У ній, у будові, зійшлися разом і великі таланти, і посередності, навіть зовсім безталанні, але які ретельно, дисципліновано виконували доручення та вказівки шефів, відточуючи якусь деталь визначного мистецького твору за поданим зразком. Із Біблії ми знаємо, що така ж різнорідна артіль (назвемо її сучасним словом) працювала при влаштуванні пересувної скинії Заповіту на Синаї; і багато подібних артілей споруджували всі три Єрусалимські храми, всі три варіанти Константинопольської святої Софії, та, як свідчать дослідження, собори на латинському Заході. Як пише французький автор монографії «Доба соборів: Мистецтво та суспільство 980—1420 років» Жорж Дюбі, «навіть у соборах, які будувалися дуже швидко, необхідно було вирізьбити стільки фігур, що роботу розподіляли між різними майстернями. Дізнатися про структури цих мистецьких бригад нелегко; історикам мистецтва непросто визначити належну кожній із них частку. На чолі одних стояли митці значно помітнішого таланту, інші були менш виразні. Напевно, найгарніші скульптурні ансамблі було виконано під наглядом дуже великих майстрів-митців, які несли відповідальність за всю робітню і координували елементи конструкції». Жорж Дюбі пише тут про статуї святих у західних соборах. Але способи поєднання різних за ступінню талантів людей були такі ж самі й при побудові та прикрашенні храмів у східних Церквах.
Скульптура у східнохристиянських храмах або зовсім відсутня, або представлена мінімально. Але християнський Схід дає широкий спектр мозаїк, доволі складного мистецтва, поширенішого на Сході, ніж на Заході, де більше розквітало мистецтво багатоколірного вітража. Але і в архітектурі, скульптурі, мозаїці, вітражі, настінному малярстві, іконах, навіть у книжних мініатюрах потрібні були зусилля багатьох. Це спільне колективне виготовлення творів для Сходу й Заходу відзначає той же Жорж Дюбі: «Візантійська церква є господою Божественного. Вона не прикрашає своїх фасадів. Усі естетичні зусилля зосереджувалися на внутрішньому просторі. Мерехтіння мозаїк у напівмороці перетворювало його, наділяючи рисами невидимого... Мозаїка — дуже коштовне мистецтво. Тож вона швидко відійшла з латинського небагатого й дикого Заходу. Малярство, яке прикрашало не книжки, а стіни й вівтарні панно, стало замінником цього величного мистецтва. До того ж малярство в Італії було і візантійським, і наративним. Воно відображало епізоди з життя Христа. Релігійне мистецтво, мистецтво соборів створювало мудрий і розумний образ Христа».
Собор збережений і стоїть у своєму первозданному вигляді, такий, яким і був, як сказано, освячений 20 серпня 1896 року. Та якою ж була спонука у середині XIX століття, щоб побудувати цей собор? Адже кафедральним собором Київської православної митрополії була свята Софія. Крім того, київські митрополити мали ще й другу резиденцію в Києво-Печерській лаврі, й тамтешню так звану Велику церкву, тобто Успенський собор, також вважали наче б другим кафедральним собором митрополії, хоч і собором монастирським. Тож Володимирський собор не планувався як митрополича кафедра і не був нею майже півстоліття: кафедральним Володимирський собор був оголошений 1944 року.
Хай як це дивно, але поштовхом до побудови ще однієї православної церкви в Києві (а їх тут, при порівняно невеликому числу мешканців, було і так доволі) була московитська імперсько-параноїдальна ідея, що Москва — це нібито Третій Рим. Цю тезу подав ще у XV столітті напівбожевільний монах Філотей. У XIX столітті побрехеньку монаха Філотея згадали російські царі, зокрема першим за неї схопився Микола І, доручивши міністрові освіти Сергію Уварову розвинути її в ідею «православія, самодержавія і народності» з претензією домогтися панування над усіма країнами православного віросповідання.
Готуючись відібрати в Туреччини європейські володіння на Балканах і Стамбул-Константинополь як імовірну майбутню столицю Російської імперії, офіційний Петербург розгортає небачене прославляння Візантії, всі регалії якої начебто успадкувала Росія після того, як Візантія перестала існувати в середині XV століття. Багато хто дивувався тоді від цього вибуху візантофілії за царювання Миколи І; і Тарас Шевченко зовсім не випадково писав, що перед інтелігенцією було поставлено тверде завдання «хвалить царя свого п’яного та візантійство прославлять». Великий князь київський Володимир Святославович опиняється в центрі пропагандистської кампанії боротьби за «Другий Рим», тобто за Константинополь. У рамках розгорнутої пропаганди візантійщини всі київські очільники Руси-України раптом стають «русскими князьями»; прославляються їхні походи на Візантію; але князеві Володимирові Великому приділяється особлива увага, тому що він домігся одруження на візантійській царівні Анні та, звісно, прийняв особисто хрещення від візантійців і активно сприяв християнізації Київської держави. За кілька років до початку Кримської кампанії влада доручає петербурзьким мистцям — скульпторам Василеві Демут-Малиновському, Петрові Клодту й архітекторові Олександру Тону опрацювати проект пам’ятника князю Володимиру для міста Києва, де відбулося за його ініціативою хрещення киян 988 року. Замовлення надійшло 1849 року; авторський колектив приступив до роботи наступного 1850 року. Обґрунтовувалося це замовлення наближенням 900-ліття Хрещення 1888 року. До ювілею було ще 38 років, але з пам’ятником явно поспішали, бо не так далекий ювілей мався на увазі, як планований близький напад на Туреччину; і монумент Володимиру з обов’язковим постаментом у вигляді візантійської церкви ставав ніби аргументом у цих потаємних планах царського двора.
Початок. Далі буде.
