Інформаційна, «віртуальна» війна минулого тижня вихлюпнулася в реальність на вулиці Києва у вигляді підпалу телеканала «Інтер».
Відома медіаексперт, фактично одна з лідерів т.зв. української медіаспільноти Наталія Лігачова впевнена: відповідальність за напад на «Інтер» мають розділити безпосередні нападники, правоохоронці, а також керівники і власники каналу «Інтер» — за безвідповідальну інформаційну політику. Тобто, на її думку, журналісти телеканала та їхнє керівництво фактично спровокували конфлікт, а влада не змогла — або не захотіла — завадити його розгортанню.
Інші коментатори були більш категоричні. Євген Дикий — науковець, громадський активіст (учасник голодування студентів 1990 року) та колишній боєць одного з добровольчих батальйонів пише: «Мали би бути не активісти-ветерани з пікетом та шинами, а суворі ввічливі правоохоронці, які б ще два роки тому закрили цю ворожу агентурну лавочку щонайменше на час до завершення війни з сусідньою державою. Та заарештували або ж, у порядку виняткового українського гуманізму, хоча б депортували з країни всіх тих, хто персонально підтримував контакти з воюючою проти нас державою та її колабораціоністами на окупованих теренах.
Якщо ж така схема не працює — це означає, що так звана Українська держава не виконує своїх прямих обов’язків — не захищає нас від ворожої агресії. А в такому разі суспільство знову вимушене захищатися саме і підміняти функції держави діями активістів».
Хоч би хто здійснив напад на приміщення «інтерівської» служби новин, ця подія свідчіть, що протистояння між апологетами «толерантності» та рішучої боротьби з «ворожим контентом» у ЗМІ перейшло з рівня віртуальних суперечок на рівень прямих дій. Навіть якщо підпал 4 вересня був зрежисований російськими політтехнологами «Інтера», зрозуміло, що «невидима» війна перетнула «межі реальності», і тільки словесними заявами боротьба з ворожою агентурою в медіа далі може не обмежитися.
Політика «невтручання», яку обрала українська влада щодо трансляції ворожої пропаганди у ЗМІ, які працюють в Україні, врешті-решт, довела до того, що до аргументів у дискусії додалися пляшки з «молотовим».
Що далі? Відверте силове протистояння навколо офісів антиукраїнських ЗМІ в центрі Києва? Зрозуміло, що така картина в жодному разі не сприятиме іміджу країни на міжнародній арені. Але ігнорування наявності цієї кричущої проблеми, як це робили до того органи влади, веде саме до цього.
Після нападу на «Інтер» в ситуацію вимушений був втрутитися Президент, який доручив РНБО «скоординувати позицію» з парламентом щодо законодавчого забезпечення захисту інтересів у сфері національної безпеки, в галузі стратегічних комунікацій та інформаційної безпеки держави, а СБУ — забезпечити відповідне інформаційне й аналітичне забезпечення. І це — після двох з половиною років збройної агресії проти країни...
Насправді, в законодавстві України вже два десятка років є норми, які створюють умови для захисту національних інтересів у інформаційному просторі.
Стаття 34 Конституції України говорить: «Кожному гарантується право на свободу думки і слова, на вільне вираження своїх поглядів і переконань. Кожен має право вільно збирати, зберігати, використовувати і поширювати інформацію усно, письмово або в інший спосіб — на свій вибір».
Але наступна норма звучить так: «Здійснення цих прав може бути обмежене законом в інтересах національної безпеки, територіальної цілісності або громадського порядку з метою запобігання заворушенням чи злочинам».
Очевидно, що весь цей час — два з половиною роки — влада мала всі законні підстави для наведення ладу в сфері інформаційної безпеки. Але чомусь діяла безсистемно, непослідовно та половинчасто.
Про причини безладу та вакханалії в інформаційному просторі та неефективності дії влади можна здогадатися. Це:
• недостатня кількість мотивованих та патріотичних фахівців на державній службі;
• орієнтація значної частини українського медіаринку на заробітчанство без огляду на державні інтереси;
• намагання українських політиків використати будь-які ЗМІ, навіть відверто ворожі до держави, для приходу до влади або її збереження;
• тиск з боку міжнародних організацій, які категорично проти взагалі будь-якого втручання держави в діяльність засобів масової інформації;
• і, звичайно, діяльність ворожої агентури.
Чи буде чергова спроба навести лад у сфері інформаційної безпеки держави продуктивною? Це залежить від багатьох факторів, внутрішніх та зовнішніх (про деякі ми вже щойно згадали). Але хотілось би зазначити, що, хоча різні країни вирішували проблеми з функціонуванням медіапростору під час війни по-різному, жодна з країн, яка змогла захистити свій суверенітет, не толерувала захоплення свого простору країною-агресором.
