У військових госпіталях рідко буває весело. Ось і тепер спостерігаю, як молоді хлопці, що вже одужують, згрібають листя в парку. Все в них ніби ціле, але якісь вони... без настрою. Трішки далі стоять гуртом шість чи сім немолодих чоловіків у камуфляжах. Давно неголені, з козацькими оселедцями (мабуть, з якогось добробату), і видно, що прийшли провідати пораненого побратима. Ось така вона, воююча Україна — майже з полотен Рєпіна, історична. Сидячи на лавці, розмовляємо з полковником спецназу Петром Петраківським. Пригадую, що ім’я Петро в перекладі з древньогрецької означає «камінь» або «скеля», іноді його трактують, як «твердий», «надійний», «непорушний». Ну, тут, як кажуть, в саму точку. Петро Станіславович справжній козарлюга: міцний, як дуб — майстер спорту з вільної боротьби, за спиною тисяча стрибків з парашутом! Ось тільки повністю сивий. Адже в цьому госпіталі перебуває і вже два роки героїчно бореться за життя його син Олександр.
«ВИДНО, МОГО СИНА САМ БОГ ОБЕРІГАВ...»
Того дня в напрямку Луганського аеродрому вирушала колона військової техніки та понад дві тисячі бійців ЗСУ та батальйону «Айдар». Командири знали, що з квітами їх ніхто не зустрічатиме, навпаки — ворог приготує сюрприз. Капітан спецназу Олександр Петраківський отримав наказ вийти вперед і рухатися попереду колони: «Ти ж у нас «Фартовий», та й нюх неабиякий маєш — перевір ще раз, чи не зробив ворог засідки». З Олександром вирушило чотирнадцять бійців — всі вони безмежно вірили своєму командиру. Мабуть, тому й називали Сашка «Фартовим», бо молодий капітан міг підповзти до ворога настільки близько, що чув розмови сепаратистів. «Вирушав він зі своєю розвідгрупою вночі, це була його пора, і завжди обходилося без втрат і без стрілянини. Як і справжній розвідник, умів пересуватися непоміченим. Жодного «проколу» за весь цей час! Щастило моєму синові, видно, сам Бог оберігав...» — каже сивий полковник, і в його голосі вчуваються нотки гордості за сина. Розповідає, що інколи до курйозів доходило: під час виконання завдання хлопці підповзали так близько, що в бік Олександра і його бійців летіли використані порожні банки з-під тушонки. «Хоч би одну цілу кинули, паскуди», — жартували потім наші розвідники. Ось такими були бойові будні наших спецназівців: і смертельний ризик, і шанс виявити свій високий професіоналізм.
ЯК КАСКА КОМАНДИРА ВРЯТУВАЛА ЖИТТЯ БІЙЦЯ
Мабуть, ворог довго готувався до проходження нашої колони. Замаскувалися так, що бійці капітана Петраківського ледь не по сепарських головах пройшли. Але виявили таким чином потужну засідку і прийняли бій. У ворога було все: артилерія, міномети, гранатомети. «Так поливали вогнем, що на тому полі, мабуть, і хробака живого не лишилося, — каже полковник Петраківський, який зі слів синових побратимів знає багато подробиць того бою. — Очевидно, у одного бійця осколком перебило ремінець, який тримає каску. Тоді Олександр підповз ближче і віддав сержантові свою. Командним тоном наказав одягнути. Після бою у ній нарахували сім вм’ятин від осколків...»
Каска справді врятувала життя підлеглого. Капітан Петраківський (оскільки справді фартовий) отримав лише одне осколочне поранення. Але яке! Осколок зрізав черепну кістку, але мозок не зачепив. У такому стані закривавлений капітан ще продовжував бій, а потім витягав важко поранених бійців з поля бою. Двоє розвідників з чотирнадцяти загинуло, решта — отримали поранення різного ступеню та контузії. Скажімо, прапорщику Ігнатьєву осколком вирвало колінну чашечку. «Але якби не ця група в складі чотирнадцяти осіб, — каже Петро Станіславович, — масштаби трагедії могли б бути не меншими, ніж в Іловайську. У ворога були всі засоби для знищення нашої колони. Загинули б сотні людей, і була б знищена вся техніка. А всю її вартість ви уявляєте?» Це він до того, що Сашкові для операції тепер потрібно понад 700 тис. доларів. Це разом з транспортними витратами. Бо до американського Хьюстона (штат Техас), де Герою України майору Олександру Петраковському готові зробити необхідну операцію і поставити його на ноги, літаком добиратися недешево.
ШЛЯХЕТНЕ СТАВЛЕННЯ ДО ДРУЖБИ ПРОЯВИЛОСЯ ЩЕ В ДИТИНСТВІ
Я довго розпитував у полковника про дитинство Олександра. Намагався розібратися, звідки ж береться подібна жертовність, як вона виховується. Батько героя відповів так: «У нього щось таке було з раннього дитинства. Якось старші хлопці перевіряли мого сина на готовність дружити: «Ляжеш в новенькому піджаку в калюжу заради друзів?» Трьохрічний Сашко без роздумів ліг. А потім прийшов додому знічений і дуже боявся, що ми з Тетяною його будемо сварити. Розповів усе, як було. А що ми могли зробити? Він був максималістом і дуже серйозно ставився до таких речей, як дружба...»
Ну що ж, тепер зрозуміло. Тут і гени, і ще комплекс факторів. А чи міг Олександр Петраківський бути іншим? У його матусі п’ятсот стрибків з парашутом — вона також військовослужбовець, підполковник ЗСУ, сестра Світлана — військовий психолог, майор. Це у них жилка така — наша, козацька... Таких родин небагато, їх треба берегти, якщо хочемо мати нормальне військо і стати повноцінною нацією. Та чи достатньо для функціонування нашої військової машини природної фартовості окремих офіцерів? Розмовляючи з полковником, ловив себе на думці: ні, недостатньо. Потрібна система, яка б підтримувала все краще і рішуче відмітала б усе випадкове, наносне, шкідливе для існування Збройних сил.
ЗЛОЧИННА НЕДБАЛІСТЬ ЧИ СЕПАРСЬКІ ШТУЧКИ?
В операційну Олександр зайшов без сторонньої допомоги. Це я до того, що тепер є спроби спотворити реальну картину лікування. Перед тим помився під душем, одягнувши на голову целофановий пакет. Подзвонив мамі й татові, заспокоїв їх: мовляв, почуваюся нормально, скоро стану в стрій. Голос був бадьорий, язик не заплітався. Але фартовість спецназівця наткнулася на... нефаховість харківських медиків. Отримав надто сильний наркоз, трубку для вентиляції легень помилково вставили у стравохід. Та чи помилково? Після такої операції Героя України Петраківського далі вже довелося возити. Довго перебував у комі. Зараз почувається трохи краще, але говорити досі не може. Що відбувається з мозком у випадку кисневого голодування (?), мабуть, здогадуєтеся. Я думав, що харківські медики вже давно пустили шапку по колу і зібрали бодай якусь суму, нехай навіть символічну, але полковник мене засмутив: «Жодного разу не подзвонили і не поцікавилися станом здоров’я Олександра...» Цікаво, чому? Принципові шкідники, ідейні сепаратисти, чи це просто культура настільки низька?
УКРАЇНА ПОВИННА БЕРЕГТИ НАЙДОСТОЙНІШИХ. ІНАКШЕ ЇЇ ПРОСТО НЕ БУДЕ
Петро Станіславович розповідав про те, яким наполегливим був його син, як працював над собою. У восьмому класі він підтягувався 30 разів, а з парашутом вперше стрибнув ще в сьомому! Був у Ізяславі такий військово-патріотичний клуб «Каскад», яким керував майор ВДВ Валентин Лєбєдєв. Той умів виховувати в дітях патріотизм і бойові якості. Уже дорослим Олександр легко жонглював двопудовими гирями — таких і серед десантників небагато. І в бою поводився як треба — таким офіцером можна лише пишатися. А що ж суспільство? Стосовно лікування, то Міністерство оборони заявило, що таких грошей вони не знайдуть. Волонтерам вищезгадану суму також ніколи не осилити. І що тепер мають робити рідні? Мусять змиритися з тим, що син решту своїх днів проведе в госпіталях, прикутим до ліжка? А чи сприятиме ця обставина патріотичному вихованню майбутніх військовослужбовців? Може, якось варто напружитись усім суспільством і поставити на ноги Героя України? Олігархи, які затіяли цю війну чи опосередковано сприяли її початку, могли б трохи розкошелитися. І юристи наші повинні бачити свою стратегічну мету: працювати над тим, щоб Росія рано чи пізно компенсувала збитки, завдані війною. Навіть якщо частково компенсує, то на таких, як майор Петраківський, повинно вистачити.
І головне — не треба забувати про вкрай важливу обставину. Захід свого часу гарантував нам територіальну цілісність. Заставив Україну віддати ядерну зброю. А воювати за нас вони чомусь не хочуть. Дехто розуміє неприродність такої ситуації. Скажімо, американський військовий експерт Філліп Петерсон заявив: «Кожен вільний громадянин Заходу повинен стати на коліна перед українцями, які стримують Росію». Ну, це вже лірика... Можна й не ставати. Краще б поставити питання таким чином: не воюєте самі, то хоч лікуйте наших найдостойніших. Герой України Олександр Петраківський до таких точно належить.
