Це місце — у 1941 році західна околиця Києва — відоме усьому світові. Для когось Бабин Яр — символ людиновбивства, геноциду, продуманого, системного державного тероризму, до якого вдається тоталітарна влада (певна повчальна аналогія тут, хоча, безперечно, далеко не повна, — це Биківня); хтось (таких, на жаль, критично мало) зі спогадів очевидців, документів, літературних творів, таких, передовсім, як «Бабин Яр» Анатолія Кузнецова, зі статей та виступів Віктора Некрасова, Івана Дзюби зримо уявляє, що це було, на яку звірячу, водночас «спокійну», холодну жорстокість виявилися здатні ті, хто біологічно належить до роду людського...
А ще для когось (і таких загрозливо багато) трагедія Бабиного Яру — це докучлива, ритуальна перепона, щось беззмістовне та зайве: ну, було колись, нас-то яким боком це стосується, дайте спокійно жити, проблем і так вистачає... Нарешті, є й такі (є тому, що чимало тих, хто хоче «спокійно жити»!), хто свідомо або несвідомо бере тодішнє страхіття за орієнтир, бере на себе блюзнірське зло: вирішувати, замість Вищого Судді, кому жити, кому не жити. Не згодні, читачу? Подивіться на ту добу, на Освенцім, Дахау, Майданек, Катинь; на Воркуту, Колиму, Соловки, Карлаги та інші складові ГУЛАГу; на геноцид у Югославській війні 1991 — 1995 рр.; на геноцид в Руанді 1994 р. (як мінімум, мільйон загиблих — а чи багато людей пам’ятають про нього зараз?); нарешті — погляньмо на те, що коять озброєні солдати Путіна й «русского мира» у нас на сході (окупанти — саме так, а не «незаконні збройні формування» або «бойовики», їх належить називати — вбивають й катують за українську мову, за наш прапор, за непокору взагалі) та в Сирії (масові свідомі вбивства мирних людей, старих, жінок, дітей, бомбування лікарень, шкіл, гуманітарних вантажів), що роблять кати з «Ісламської Держави» (масове винищення єзидів уже містить ознаки геноциду).
ФОТО РУСЛАНА КАНЮКИ / «День»
Не так уже й важко збагнути, що об’єднує всі ці всесвітні злодійства, відраховуючи від Бабиного Яру й по сьогодні. Це, по-перше, звірячий дух расової, національної, релігійної, політичної переваги (і звідси — нетерпимості!). Але є ще й другий момент, не настільки очевидний. Для всіх перелічених геноцидних трагедій (схоже, як і для українського Голодомору-геноциду) є одне спільне. А саме: безжальне знищення десятків, сотень тисяч, мільйонів людей (як правило, мирних людей, аж ніяк не на полі бою) сприймається катами-виконавцями як «робота», «виконання наказу», мовлячи сучасними словами — як технологічна «опція», коли й жертв часто не видно... Така, даруйте, «психологія» вбивць є страшною загрозою існуванню людства.
Скажуть: кати Бабиного Яру свої беззахисні жертви бачили (на відміну від Пола Тіббетса в ядерному літаку над Хіросімою, який просто «натиснув кнопку». І вбив 150 тисяч мирних людей). Так, бачили. Але щоб уявити, як це було, надамо слово Анатолію Кузнецову. З його роману-документа «Бабин Яр» (у вкрай препарованому вигляді надрукований у журналі «Юность» 1966 р.; за три роки по тому автор змушений був виїхати з СРСР). Ось ці рядки: «З’явився офіцер, який вів двох дівчат років 15—16. Дівчата благали, плакали, кидалися на землю, намагаючись цілувати чоботи офіцера, благали зробити з ними що завгодно, тільки не розстрілювати. Вони були в однаковісіньких чистеньких темних суконьках, з косичками. — Ми з дитячого будинку — волали вони. — Ми не знаємо, хто ми є за національністю. Нас принесли туди немовлятами! — Офіцер дивився, як вони благають, і відсував ноги. Наказав дівчатам і Діні йти за ним. Вийшли на той же майданчик, де роздягали. Тут, як і раніше, була купа одягу, взуття. Далі, за речами, сиділи тридцять або сорок бабусь, дідусів і хворих людей. Мабуть, то були залишки, яких відловили по квартирах (! — І. С.). Одна стара лежала паралізована, загорнута в ковдру. Діну й дівчат посадили до них. Дівчата тихо плакали. За декілька хвилин їх вбили».
Ось так почався цей жахливий день, 29 (та 30) вересня 1941 року. Рівно 75 років тому. За ці два дні (лише за два дні!) нацисти розстріляли в урочищі Бабин Яр (відоме з 1401 року, коли володарка цієї землі, шинкарка, продала її Домініканському монастирю; потім це місце згадувалось як урочище «Бісова Баба», «Шалена Баба») щонайменше 35 тисяч людей, переважна більшість із них — євреї... Загальна кількість закатованих у Бабиному Яру (розстріли тривали аж до листопада 1943 року, до приходу радянських військ) оцінюється так: від 70 до 200 тисяч загиблих (історики ще не дійшли спільної думки). Там полягли євреї (Віктор Некрасов сказав: «Так, у Бабиному Яру загинули не лише євреї. Але тільки євреїв вбивали там лише за те, що вони просто були євреями». Це — страшна, свята правда. Водночас слід гранично чітко заявити: жодна нація чи соціальна група не вправі «приватизувати» цю жахливу трагедію), роми, мінімум шість сотень людей з ОУН (мельниківців), зокрема Олена Теліга та її чоловік, радянські військовополонені, партійні та радянські активісти, підпільники, заручники, «саботажники», «порушники комендантської години»... Там загинули десятки тисяч людей (у Нюрнберзі, зокрема, називалася цифра — 100 тисяч, цілком можливо, применшена). Там загинули Люди. Просто беззахисні Люди. Ось що треба зрозуміти сьогодні.
29 та 30 вересня 1941 року — це був лише початок вбивств. Як пише відомий історик, професор Віктор Король, «починаючи з 29 вересня, протягом п’яти днів у Бабиному Яру загинуло понад 100 тис. людей, переважно євреїв. Паралельно з цим із середини жовтня 1941 р. до кінця вересня 1943 р. Бабин Яр був місцем регулярних розстрілів і поховань, які проводились органами поліції безпеки й СД у тісному співробітництві з військовою й цивільною владою Києва». А в нацистському «Повідомленні про події в СРСР» від 2 жовтня 1941 р. наголошувалося: «Зондеркоманда 4-а у співробітництві зі штабом групи й двома командами поліцейського полку «Південь» 29 і 30 вересня 1941 року стратила в Києві 33 771 єврея» (бухгалтерська точність! Це теж складова «геноциду як роботи»...). Відомо, що першими жертвами катів Бабиного Яру були нещасні психічно хворі — пацієнти спецлікарні поблизу урочища. (Адже нацисти розглядали таких людей як «непотріб».) Відомо також, що початку Холокосту передувало оголошення німецького командування, масово доведене до відома киян (російською та українською мовами): «Наказується всім жидам міста Києва і околиць зібратися в понеділок дня 29 вересня 1941 року до год. 8 ранку при вул. Мельника (Мельникова. — І. С.) — Доктерівській (Дегтярівській. — І. С.), коло кладовища. Всі повинні забрати з собою документи, гроші, білизну та інше. Хто не підпорядкується цьому розпорядженню, буде розстріляний. Хто займе жидівське мешкання або розграбує предмети з цих мешкань (! — І. С.), буде розстріляний». Уявімо: нещасні, приречені люди щиро вірили, що їх відправляють у «цивілізовану» Німеччину «на роботу». Йшли на вірну загибель...
Хто персонально відповідає за геноцид? Генерал-майор Курт Еберхард, який віддав наказ про розстріл, не був засуджений — він помер 1947 р. у Штутгарті. Ще один військовий злочинець — начальник айнзацгрупи Пауль Блобель — був страчений за вироком суду в 1948 році. Нарешті, генеральний комісар Києва у 1941 р. Хельмут Квітцрау взагалі не притягався до відповідальності — помер 1999 р. А Отто Раш, начальник поліції безпеки і СД у 101-й зоні відповідальності сухопутних військ, який керував масовими розстрілами у Бабиному Яру, після війни був заарештований, притягнений до американського військового трибуналу в Нюрнберзі як підсудний у справі оперативних груп СД, але сконав у в’язниці в листопаді 1948 року.
Окреме, дуже важливе питання, — це ставлення до трагедії в радянських «верхах». Як справедливо пише керівник Інституту національної пам’яті, історик Володимир В’ятрович, тоталітарна влада СРСР продумано замовчувала, перекручувала й спотворювала правду про цей страшний злочин нацистів передовсім з ідеологічних міркувань: адже євреї, десятки тисяч яких полягли у Бабиному Яру, та українські націоналісти, жертви масових розстрілів у тому ж страшному урочищі — це були «політично невигідні», а то й ворожі категорії вбитих людей. От якби більшість закатованих складали б радянські бійці (такі, звісно, були)... А так — робилось усе, щоб замовчати трагедію (хоча в інших випадках тоталітарна влада широко повідомляла світові про злочини нацистів, приховуючи, зрозуміло, свої...) або ж перекласти переважну частину відповідальності за Голокост саме на «українських буржуазних націоналістів» (тих же громадських діячів, не лише євреїв, які протистояли цій брехні, звинувачували у... «сіонізмі». Це відчув на собі й Віктор Некрасов, і Анатолій Кузнецов).
З іншого боку, важко погодитись із твердженнями Володимира В’ятровича, що страшні розстріли в Бабиному Яру стали наслідком акцій НКВС з підриву центру Києва 24—25 вересня 1941 р. Навряд чи це так, нацисти давно вже були «світоглядно» запрограмовані на Бабин Яр.
А факти є такими. У березні 1945 року уряд УРСР та ЦК КП(б)У ухвалили постанову «Про спорудження монументального пам’ятника на території Бабиного Яру». 1947 року цей майбутній пам’ятник було внесено до плану відновлення і розвитку Києва (до 1950 р.). Але розпочата Сталіним антисемітська кампанія «боротьби з космополітизмом» зробила появу монумента неможливою. Більше того, 1950 року винесли рішення заповнити Бабин Яр відходами виробництва (!) Петровських цегляних заводів для створення плаского рельєфу та прокладання через яр транспортних шляхів і влаштування тут парку. Прямим наслідком цього (і нехтування елементарних норм безпеки) стала Куренівська трагедія 13 березня 1961 року: не витримала споруджена дамба, загинуло щонайменше 1500 людей...
1960-ті роки ознаменовані потужним громадським рухом: люди вимагали правди про Бабин Яр і належного вшанування його жертв (із вдячністю знову згадаймо імена Івана Дзюби, Віктора Некрасова, В’ячеслава Чорновола, Євгена Євтушенка, Дмитра Шостаковича й багатьох інших). Лише 2 липня 1976 року, з дозволу вдали, було відкрито пам’ятник із таким, м’яко кажучи, фальшивим написом: «Пам’ятник радянським громадянам та військовополоненим солдатам і офіцерам Радянської армії, розстріляним німецькими нацистами у Бабиному Яру». Зрозуміло, що цей типовий ідеологічний конструкт брежнєвської доби був зустрінутий жорсткою критикою чесними істориками, правозахисниками, особливо за межами СРСР. На сьогодні в Бабиному Яру й поблизу нього встановлено 25 пам’ятників, зокрема на вшанування розстріляних євреїв, 621 розстріляного члена ОУН, знищених там дітей, загиблих там же архімандрита Олександра (Вишнякова) та протоієрея Павла, котрі закликали не коритися німецьким окупантам...
* * *
Україна як держава декларувала європейський вибір розвитку. Вміння відчути біль «іншого», нульова толерантність до будь-якого насильства, тим більше до військових злочинів — це найважливіша складова європейських цінностей. До 75-х роковин Бабиного Яру до нас прибувають гості з країн Європи (зокрема Президент ФРН Йоахім Гаук), Держави Ізраїль, з усіх континентів світу. Всі ми зберемося разом, аби заявити раз і назавжди: подібне не має повторитися ніколи! (Щоправда, не можна не згадати про схід України і про Сирію — повертаємося до сказаного вище). І подібне не повториться, але лише в тому разі, якщо світова спільнота, нарешті, буде сприймати людиновбивство як найтяжчий злочин, що він підпадає під юрисдикцію суду земного (з найсуворішим вироком), а також суду Того, Хто сказав: «За мною відплата, і я воздам...»
