Минулої п’ятниці одразу у двох містах на півдні Одеської області представили новинку з Бібліотеки газети «День» «Сестра моя, Софія...». Презентація відбулася за дорученням головного редактора Лариси Івшиної, за участі упорядника і редактора відділу історії Ігоря Сюндюкова та одного із авторів, доктора історичних наук Володимира Рички і стала першим заходом фестивалю «Дунайська Січ».
Перша зустріч відбулася в Ізмаїльському державному гуманітарному університеті, де представників газети зустріли не тільки студенти й викладачі, а і громадські активісти, місцеві журналісти та жителі краю — етнічні болгари, українці, молдавани, люди інших національностей.
Модератор заходу, голова Благодійного фонду сприяння ініціативам газети «День» Микола Гриценко наголосив, що книги з Бібліотеки газети «День» порушують гуманітарні питання, які залишає без уваги держава: «Коренем багатьох наших бід є неуцтво та неграмотність. Те, що відбувається на Донбасі, сталося, передусім, від незнання людьми своєї історії та свого місця в ній. Цінність видання «Сестра моя, Софія...» в тому, що над ним працюють сучасні українські історики. Вони відкривають ті архіви, які колись були закриті. І дістають джерела, які колись були недоступні. В книжці зібрано великий пласт історії — від найдавніших часів до сьогодення. Цією книгою газета «День» спробувала наблизити Болгарію та Україну одну до одної».
Про зв’язок наших двох країн, зокрема в часи існування Київської Русі, розповів слухачам Володимир Ричка: «Із візантійських та наших вітчизняних джерел відомо, що Святослав Славний був вродженим завойовником. Царгороду вдалося спокусити Святослава заманливою перспективою взяти під свою оружну руку Балкани. Вони уклали угоду, згідно з якою руські війська виступили проти болгар. Під час свого першого походу Святославом була підкорена майже вся Східна Болгарія. До речі, йому часто дорікали тим, що він говорив: «Не любо мені в Києві жити, хочу жити на Дунаї — там буде середина моєї землі». Проте наразі йдеться, звісно, не про військову, а культурну експансію, яку варто переймати».
Сьогодні нашим народам є чого повчитися один в одного, вважає Ігор Сюндюков: «Наведу один приклад. Одна з центральних станцій метро в столиці Болгарії Софії називається іменем Климента Охридського, як і Софійський державний університет. Це так само, якби найбільша центральна станція метро в Києві була названа іменем Нестора Літописця. На жаль, важко це уявити. Це демонструє ставлення до національної культури в сучасній Болгарії».
«У РЕГІОНІ — КОЛОСАЛЬНА ТЯГА ДО ЗНАНЬ, ДО КУЛЬТУРИ», — ПОМІТИВ РЕДАКТОР ВІДДІЛУ ІСТОРІЇ «ДНЯ» ІГОР СЮНДЮКОВ
«ДУЖЕ ХОЧУ ПОДЯКУВАТИ ЗА ЛАМАННЯ «ЗАЛІЗОБЕТОННИХ» СТЕРЕОТИПІВ»
Аудиторія уважно слухала та активно підтримувала розмову. За найкраще питання одна із слухачів отримала в подарунок екземпляр книги «Сестра моя, Софія...». Цим щасливчиком стала Наталія КАЧЕВА, дружина болгарина, вчитель української мови та літератури. Наталія подякувала газеті «День» за роботу, яку вона проводить з розвінчання паралелі «Болгарія-Росія» та встановлення зв’язку з історією нашої держави: «Я дуже хочу подякувати вашій газеті та всім працівникам за ламання «залізобетонних» стереотипів. Я не проти російського народу, але ж треба говорити правду. Мені нещодавно до рук потрапила книжка Московського патріархату, де всюди йдеться про «російських» князів — княгиню Ольгу, князя Ігоря. На паралелі «Болгарія-Росія» зав’язана ідея про створення так званої «Бессарабської народної республіки». А тут вперше прозвучала дуже важлива паралель «Болгарія-Україна», що є новим, справедливим та історично правильним. Я дуже вдячна, від імені болгар та українців, що це питання піднято своєчасно».
ПІД ЧАС ПРЕЗЕНТАЦІЙ ЖИТЕЛІ ІЗМАЇЛА ТА БОЛГРАДА ВІДЗНАЧАЛИ, ЩО КНИГА «ДНЯ» ВЧАСНО ПОРУШИЛА ПИТАННЯ, ЯКІ У СВІДОМОСТІ БАГАТЬОХ ВИКРИВЛЕНІ РОСІЙСЬКОЮ ПРОПАГАНДОЮ
«Одещина та зокрема Ізмаїльський край — це унікальна територія. Тут є національна поліфонія. Власне, дві мої бабусі — болгарки. У нас немає національних сутичок чи конфліктів. Румуни, болгари, українці діляться культурними здобутками. Така співпраця нічого не забирає з української культури, а тільки дає. Людина вчить мову, іншу культуру, знає митців — це збагачує нашу власну культуру, — розповідає Надія ОСМОКЕСКУ, студентка VI курсу Ізмаїльського державного гуманітарного університету. — Дуже важливо, що газета «День» проводить таку роботу... Вона приносить багато користі студентам, які вивчають болгарську культуру, тому що не так багато монографій написано з цієї теми. Здебільшого це роботи часів СРСР. А сучасні дослідження є більш ніж доцільними».
«ОСОБЛИВО КОРИСНО ЦЕ БУДЕ НАШИМ УЧНЯМ»
Другим команда «Дня» відвідала місто Болград — той регіон, де є особливо великим відсоток етнічних болгар — громадян України, які є складовою української політичної нації. Презентація книги викликала дискусію, зокрема про те, який час можна вважати відправною точкою в українсько-болгарських взаєминах. «Питання, які звучали під час зустрічі від наших представників громади, передусім пов’язані з тим, що нас багато чого пов’язує історично з територією нинішньої Болгарії, тому що перші жителі наших населених пунктів — це люди, які свого часу переселилися з болгарської території, — розповідає Олександр МІЛКОВ, голова громадської ради при районній державній адміністрації. — Нас і сьогодні багато що пов’язує культурно. Чимало наших дітей навчаються в болгарських вишах, отримують диплом європейського зразка. Поки що я не знайомий детально зі змістом книги, але впевнений, що буде цікаво її прочитати». Ще один екземпляр видання за найкраще питання отримала жителька Болграда, викладач історії Марія Чебанова. (До речі, колишня вчителька редактора відділу політики газети «День» Івана Капсамуна.)
«Ваш приїзд до міста Болграда є своєчасним в умовах, коли люди ще не до кінця визначилися зі своїми переконаннями, поглядами. Такі зустрічі необхідні для формування світогляду. Вони дозволяють визначитися зі своєю позицією, — вважає Марія Чебанова. — Особливо це важливо для периферії. Все ж у центрі є більше можливостей провести зв’язок між минулим та сучасним, а в нас їх мало. Звичайно, є інтернет, і ми ним користуємося. Але живе спілкування важливіше. Велика подяка газеті «День» за те, що приїхали до нас. Я ще не проглянула книгу, однак можу сказати одразу, що мені подобається палітурка, якість паперу. Зміст цієї книги буде цінним для нас».
В тому, що книгу «Сестра моя, Софія...» буде корисно прочитати молоді, впевнена Тетяна АДАМОВА, директор комунальної установи «Болградська районна централізована бібліотечна система»: «Я вважаю, що нашій бібліотеці пощастило мати в своїй колекції таку книжку. Особливо корисно це буде нашим учням, які пишуть історичні роботи на МАН. А найбільше в «Сестрі моїй, Софії...» мені подобається те, що вона компактно вміщує в собі відомості з історії Болгарії від найдавніших часів до сьогодні».
В рамках фестивалю «Дунайська Січ» набори книг «Дня» від Благодійного фонду сприяння ініціативам «Дня» та організаторів фестивалю отримали Ізмаїльський прикордонний загін, українські прикордонники на острові Зміїний, Дунайське пароплавство, а також освітні заклади Ізмаїла, Рені та Вилкового.
Новинку «Сестра моя, Софія...» та інші видання «Дня» можна придбати у мережі книгарень «Є» по всій Україні, в мережах «Дім книги» (Тернопіль, Хмельницький, Вінниця), «Книголюб» (Суми, Конотоп), а також у низці книгарень Львова, одеській «Книгарні-кав’ярні», Івано-франківському «Букіністі», ужгородських «Книгах», ніжинському магазині «Освіта». Або просто замовити наші книжки у магазині на сайті газети https://day.kyiv. ua/uk/ library і за телефоном відділу реалізації (044) 303 96 23.
ВРАЖЕННЯ
«ІЗМАЇЛ І БОЛГРАД — ЦЕ НЕ ПРОВІНЦІЇ. БО ЦЕ ПОНЯТТЯ Є МЕНТАЛЬНИМ»
Ігор СЮНДЮКОВ, редактор відділу історії газети «День», упорядник книги «Сестра моя, Софія...»:
— Хочу відзначити кілька моментів. Перший — колосальна тяга в регіонах до культури. Увагу, яка була виявлена конкретно до книги «Сестра моя, Софія...», я розглядаю один із яскравих проявів потреби у знаннях. На превеликий жаль, видно, що в регіонах не працюють соціальні ліфти. Отже, пробитися обдарованій, особливо молодій, людині дуже важко. Це загальноукраїнська проблема, і ми її відчули і в Ізмаїлі, і в Болграді. Я зробив для себе ще один висновок: провінційність не є географічним поняттям, це поняття ментальне і культурне. Бо людей із абсолютно провінційним складом мислення вистачає і в Києві. В Ізмаїлі і Болграді я бачив очі й обличчя, які жодним чином не можна назвати провінційними.
З одного боку, я задоволений, бо ми правильно обрали регіон поїздки. Ми представили книгу про Болгарію, а там досить багато наших співгромадян — етнічних болгар, які є складовою української нації. З другого боку, важко було суто по-людськи чути заклики: «Дайте ще більше цієї книги!» Бо розумієш, що ми не благочинна організація. Як допомогти і донести нашу книгу до людей? Це наш у редакції спільний обов’язок — шукати шляхи виходу з цієї ситуації. Тому що коли люди підходять і кажуть: «Ваша книга про наше життя, про болгарську історію, культуру і про Україну. Це нам потрібно як повітря!», то не можеш залишатися байдужим. В Ізмаїлі десятки людей запитували, де купити нашу книгу. Благодійний фонд сприяння ініціативам газети «День» здійснив реальні кроки, щоб наша книга була в ізмаїльських та болградських бібліотеках, школах. Безперечно, це саме той регіон, де наша книга особливо потрібна. Звичайно, вона потрібна для України загалом, але саме там, де ми були, в Ізмаїлі, діють потужні товариства національних культур і серед них найбільш активне — товариство болгарської культури «Свята Софія». Це ті люди, які читатимуть нашу книгу за покликом серця. До нас підходила жінка, яка працює в Ізмаїльському гуманітарному університеті, і запропонувала перекласти нашу книгу болгарською мовою безкоштовно або за символічний гонорар. «Для мене важлива не винагорода, а справа, яку ви робите у «Дні». Я вам готова у цьому допомогти», — сказала вона. Відчувається, що є суто людська солідарність.
І ще одне. Дуже вразив контраст між двома містами. Ізмаїл — це доволі європейське, доглянуте місто, хоча там політична ситуація дуже непроста. Болград — і це визнає місцева влада — на превеликий жаль, у страшній економічній кризі. Представник місцевої влади сказав нам дуже коротко: «Що нам потрібно? Пристойні дороги і робочі місця». Коли це буде, тоді і нашу книгу зможуть придбати незрівнянно більше читачів.
Сподіваюсь, місія нашої делегації — бо ми, по суті, були культурними місіонерами, — буде тим струменем води, який зрушить млин з місця. А можна використати й таке образне порівняння, яке часто вживає наш головний редактор Лариса Івшина, нагадуючи про ізраїльські пустелі, де до кожної пальми спромоглися підвести воду!
«РЕГІОН МАЄ БУТИ «ЗОНОЮ ОСОБЛИВОЇ УВАГИ»
Микола ГРИЦЕНКО, президент Благодійної організації «Фонд сприяння ініціативам газети «День»:
— Пригадую, колись був фільм із назвою «В зоні особливої уваги». Перше враження, яке в мене склалося ще минулого року під час представлення нової книги «Дня» в ізмаїльській бібліотеці імені Котляревського і повторилося зараз знову, — це територія, яка має бути в зоні цієї особливої уваги з боку Києва, центральної влади, урядових і волонтерських організацій. Взагалі прикордоння, міста Придунав’я, мають бути в зоні цієї уваги. Чому таке враження? Наскільки я знаю, крім волонтерської «Дунайської Січі» — фестивалю української рок-музики, ця територія за 25 років так і не стала зоною, куди б можна було привезти фестиваль, якусь масштабну подію. Замість того, щоб їздити по Центральній Україні, мені здається, Міністерство культури і гуманітарна складова нашого уряду повинні були проїхати по зонах особливої уваги і на сході, і на заході, і на півдні. З таким розумінням проходила презентація цьогорічної новинки «Дня» — книги «Сестра моя, Софія...» в Ізмаїлі та Болграді. Безумовно, це саме те місце, якому передовсім адресована наша книга, адже в цьому регіоні найбільш компактно проживають болгари як складова української політичної нації.
Нас запросили на свято болгарського громадського об’єднання «Свята Софія», де ми також виступили і вручили книжку «Дня». Інтерес — є, зацікавлення є. Відчувається образа — чому так недостатньо уваги приділяється із центру? Можете собі уявити: центральна площа Ізмаїла. День міста. Символіка українська присутня, фонограми українські звучать, але жодного українського слова від жодного з виступаючих я на дні міста не почув. А виступали державні службовці, народні депутати... Тим паче — батьківщина Президента. Коли ми приїхали в Болград, то побачили не тільки красу цих міст, а й те, що уваги від центральної влади до міста немає.
Книга «Дня» вийшла українською мовою про українсько-болгарські відносини. Іншою мовою вона й не могла вийти, крім, можливо, болгарської. Інтерес до видання є, і попри те, що української мови в громадському середовищі цих міст немає. Книга затребувана. До речі, я помітив, що в Болграді під час презентації кілька керівників громадських болгарських об’єднань робили нотатки. І я відчував, як вони намагалися зловити наших авторів на якійсь неточності. Але жодного разу їм цього не вдалося. Що викликало в мене гордість за авторів книжки, наскільки професійно вони знаються на цій тематиці.
«КРАЯНИ ПРОЯВИЛИ ВЕЛИКИЙ ІНТЕРЕС ДО КНИГИ»
Володимир РИЧКА, доктор історичних наук, автор статей у книзі «Сестра моя, Софія...»:
— Враження цілком позитивне. Чудовий край, чудові люди. Я мріяв побачити ці Буджацькі степи, людей, які люблять свою працю. Спілкування з ними було надзвичайно цікавим. Краяни проявили великий інтерес до книги. Треба відзначити, що були гарні, серйозні, цікаві питання. З них я зрозумів, що тамтешнім людям небайдужа ця тематика, її треба розвивати. Вони висловили побажання, щоб була висвітлена роль в історії України і Болгарії болгар — вихідців із цього краю. Люди дуже переймаються цимі сподіваються на майбутні цікаві публікації. Як ті, що вміщені в книжці «Сестра моя, Софія...».
