Кілька днів тому лідер парламентської фракції партії регіонів Єфремов, відповідаючи на запитання кореспондентів, із твердістю господаря запевнив, що «мовний» Закон буде ухвалено до кінця нинішньої парламентської сесії, тобто наступного (на той час) тижня. Йому нагадали, що громадськість протестує. Це його не збентежило: мітинги — не перешкода, вони є і з другого боку, «заспокоїв» він.
Залишимо поки що осторонь питання про політичну і моральну рівноцінність (?) протестів опозиційної громадськості і мітингів, організованих владою з її безмежними адміністративними й фінансовими можливостями. Припустимо на хвилинку, що це явища рівнозначні. Мовляв, розподіл суспільства — 50 на 50, як нас запевняють. Про що в такій драматичній ситуації думає державний муж? Певно ж, про те, як уникнути розколу в доленосному для держави питанні, як дійти компромісу, зберегти злагоду. Це — коли державний муж. А коли «муж» сугубо регіональний? Бачимо: він думає про те, як придушити своїм електоратом решту суспільства. Задля утривалення своєї влади, бодай і над травмованим його безоглядністю суспільством.
Коли не рахуються ні з протестами громадськості (хай і частини, але саме тієї, про чию долю йдеться!), ні з висновками вчених, ні з думкою експертів, ні з парламенськими процедурами, ні з Конституцією, а діють за принципом «против лома нет приёма» (інакше: «сила есть, ума не надо»), то це вже не просто тупість і цинізм, це — глумління і знущання з українства.
До цієї влади вже дарма звертатися. Хоч залишається ще слабенька надія на гаранта Конституції — Президента держави, яка поки що не без підстав зветься: УКРАЇНА.
Але хочеться звернутися до тих із росіян і російськомовних, які повірили, що це їхня перемога (пригадуєте привезених із Одеси дівчат, які під залізною огорожею Верховної Ради танцювали і кричали «Победа!», а їхній нардепствуючий натхненник блюзнірськи порівнював цю «победу» з Перемогою у Великій Вітчизняній війні).
Чия «победа»? Над ким «победа»? Ні, це не ваша «победа», дівчата з Одеси і навіть бабусі з Києва. Вона не принесе добра нікому. Поразка українців не може бути вашою перемогою. Це наша спільна поразка. Поразка на шляху до злагоди і порозуміння. А «победа» — чорної сотні партчиновництва, злобних коршунів і безсоромних «напьорсточників» від партії «регіонів». Перемога без культур’я і жлобства.
Невже остаточна? Я особисто — не великий оптиміст, але знаю, що в нашій історії й не таке бувало. І коли зазіхають на саме життя нації, відбираючи в неї кисневу подушку мови, це не конче має паралізувати, а може потроїти опір. Цього не враховують «победители».
