Заснована 1993 року в Дельфах (Греція) з ініціативи грецького режисера Теодороса Терзопулоса, Театральна олімпіада є одним із найавторитетніших сценічних фестивалів Європи.
Гасло цьогорічної Олімпіади — «Світ як місце істини» — є парафразом із відомої промови Єжи ГРОТОВСЬКОГО, засновника Вроцлавського театру-лабораторії, геніального реформатора сценічного мистецтва: «Ми вступаємо у світ, щоб пройти через нього. Світ випробовує нас, і світ є місцем істини. У будь-якому разі світ має бути місцем істини».
Спектаклі, показані у перші дні фестивалю, дають доволі точне уявлення про масштаб усієї імпрези.
Країну-господаря представляв Крістіан Люпа з інсценізацією оповідання Роберта Музіля «Спокуса тихої Вероніки». Головна героїня — молода дівчина Вероніка (Єва Скібінська), обмежена культурними нормами і настороженим ставленням до природи. Вона переконана, що почуття до близького їй чоловіка залишаться тільки платонічними. Тим часом у її життя вдирається хтивий і не обтяжений чутливістю спокусник. Актори грають самовіддано, аж до появи оголеними на кону; музика Яцека Осташевського вносить переконливий тривожний відтінок в атмосферу вистави, сценографія сконструйована з належною професійністю. Та, вочевидь, правдивості пристрастей, яких намагався досягти режисер, у виставі не було. Внутрішній ритм «Спокуси...» всюди зривався на численних психологічних похибках і поверхово продуманих деталях.
«Життя між небом і землею» 63-річного китайського режисера Лю Лібіна також є адаптацією короткого оповідання — новели «Справжня історія А К’ю» китайського класика Лу Сіня.
Ця моновистава розгортається в мінімалістичних декораціях: темний порожній кін і кількадесят кольорових штандартів з однаковим зображенням голомозої людини, яка схилила голову. На лівому краю авансцени на стільчику сидить лялька у білій масці; так само у масці виступає актор Су Сяоган, який виконує кумедний і гіркий монолог свого героя.
Точніше, привида. Все дійство — це сповідь уже страченого протагоніста, котрий, будучи не в змозі зрозуміти, що, і, головне, чому з ним це сталося, вештається таким собі лімбом між Небом і Землею, ставлячи одні й ті самі запитання собі та всім навколо себе.
Селянин на ім’я А К’ю — класичний недотепа, котрий постійно отримує на горіхи й шукає свою частку щастя, а коли знаходить — тут-таки і втрачає. Життя перекидає його з учнів до вчителів, з виконавців «дивних робіт» — у крадії, з крадіїв — у революціонери. Він, як і всі, мріє про кохання. Обурюється порушенням традицій і легко долучається до революції. Він страшенно нетямущий, дуже кумедний, та від його життєвих кульбітів нікому, крім нього, немає жодної шкоди. Зрештою, доля закидає його на ешафот, і раптом з добровільного блазня він виростає у трагічну постать. Су Сяоган чудово передає цю трансформацію — не просто голосом, а всім тілом. І його останнє запитання, кинуте до залу, — «Хто я такий? І хто ви, в біса, такі?» — пробирає наскрізь. Те, що починалося як анекдот, стає високою трагікомедією. Фінал, коли актор, знявши маску, мовчки дивиться на ляльку, разом із нею вклоняється залу і йде під сумовиті звуки буддійських співів, вартий десятків гучних і патетичних спектаклів, котрі й приблизно не підходять до такого рівня сценічної правди.
І, поза сумнівом, ключовою подією початку Олімпіади стали «Троянки» 77-річного японського патріарха Тадаши Сузукі. Ця вистава сама собою є найпереконливішим з усіх можливих втілень концепції Олімпіади про сполучення традиції та експерименту: трагедію Евріпіда здійснено в естетиці кабукі.
«Троянки» Сузукі — одна з вершин світового театру. Після прем’єри 1976 року їх бачили тисячі глядачів у різних країнах, вони здобули масу нагород. Дія побудована довкола монологу Гекуби — вдови троянського царя Пріама — наступного дня після падіння Трої. По суті, «Троянки» — це оплакування як загиблих у війні, так і тих, кому судилося стати рабинями переможців. Ясухіро Фуджимото-Гекуба виконує колосальний об’єм роботи, не тільки сполучаючи експресивну манеру кабукі з психологічним нюансуванням, а й послідовно втілюючись у Касандру — безсилу пророчицю, дочку Гекуби, а потім у напівбожевільну жінку, що втратила все під час Другої світової й просто марить і вештається світом. Завершуються «Троянки» геть парадоксально, на оманливо легковажній ноті, але саме ця страшна легкість і викликає справжній, класичний катарсис.
Так, світ має бути місцем істини; але, поза сумнівом, щоразу, коли на сцені відбуваються дійсно вартісні речі, таким місцем стає театр.
Більш детальний розбір спектаклю «Троянки» та інтерв’ю з Тадаши Сузукі читайте у найближчих номерах нашої газети.