У студентські роки мені доручили підготувати привітання до ювілею знаної актриси. Ми вигадали гру з вішаками, які заявляли створені нею образи, а на фінал ставали калейдоскопом побажань нових ролей. Керівник курсу і мій перший учитель Михайло Рудін похвалив нас за фантазію, іронічно додавши, що найстрашніше, коли про актора кажуть «вішак для костюма».
Пафос творців Закону «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо запровадження контрактної форми роботи у сфері культури та конкурсної процедури призначення керівників державних і комунальних закладів культури» ніби полягав у тому, щоб звільнити трупу від «вішаків», та й ще з побитими міллю костюмами. Глибокі зморшки недозавантаженості цілющим кремом конкурсного добору перетворити на вистрочки нового крою, модного силуету, сучасного одягу театру. Про зустрічні складки, приховуючи реальні об’єми проблем плісе і гофре, чи то не хотіли думати, чи то хотіли не думати, голка закону його знає. Якби йшлося про оздоровлення тіла театру, то починати реформи в театральній галузі варто було б зі скасування фінансування театрів за штатним розкладом. Багато скалок у серце театрального життя загнали перші конкурсні процедури. Рани треба терміново обробляти, загоювати й убезпечуватися від подальших травм.
Ідеться не про результати перших конкурсів. Найголовніше — очистити саму процедуру від білих ниток недоопрацювань.
Звісно, всього не передбачити на закроювально— законодавчому столі. Але до тих, хто пройшов за недосконалими викрійками перших комісій, варто дослухатися.
Згідно із законом, вони формуються з трьох складових:
«По три кандидатури до складу конкурсної комісії подають члени трудового колективу, громадські організації у сфері культури відповідного функціонального спрямування та орган управління» (стаття 213, п. 3).
Три представники театру обираються на загальних зборах трудового колективу. Хтось пропонує персон, за яких відкрито голосує колектив. Хто не голосує «за», або пропонує інших, не з «головного списку», ризикує наразитися щонайменше на нерозуміння майбутнього переможця, який голосами з його подачі обраних членів комісії досягне успіху. Якщо ж хтось запропонує всі процедури зробити таємними — від подачі кандидатур до голосування за них, завжди знайдеться слухняна, може й не більшість, але гучність, яка закликає до відкритості.
Чим менша країна, тим величніші королі, тим жорстокіші придворні ігри.
Три представники громадських організацій обираються жеребкуванням серед усіх поданих пропозицій. Серйозної кваліфікації організацій на дотечність до театру в законі не передбачено. Одна з авторів закону запропонувала достатнім вважати хоч як дрібно прописані у назві чи уставі громадської організації слова «культура». Наприклад: «Рух за культуру споживання алкоголю».
Сьогодні так просто зареєструвати громадську організацію, що, аби сформувати волю жереба, це можна робити в необхідних масштабах. Тим більше — про її стаж і якість роботи ніхто запитувати не буде.
Нарешті, три особи від засновника закладу. Такими є Міністерство культури або орган місцевого самоврядування. У законі записано: «Не допускається втручання в діяльність конкурсної комісії будь-яких органів влади, а також учасників конкурсу» (стаття 213, п. 7).
Керуючі органи трактують це положення собі на користь, наприклад, називаючи себе працівниками «тимчасової адміністрації». А в який спосіб вони запрошують до участі в комісії осіб, не з числа працівників керуючого органу, зовсім незрозуміло.
Ці всі думки — без тіні. Зокрема без тіні сумніву, що всі задіяні в реформуванні театру зацікавленні передусім, щоб перемогла в ньому атмосфера творчості під диригуванням таланту. Театр — це непередбачувана дійсність, і не обов’язково похмуро дивитися в майбутнє і вихваляти виключно минуле, щоб знаходити підстави радіти їй.
Те, що новообрані (або ті, хто продовжує працювати за старими контрактами) керівники на цьому етапі контрактної системи не мають права звільнити жодного творчого працівника, це добре. А от те, що контракти з ними можуть бути підписані на термін від одного до трьох років, — перше випробування.
У таланту немає конкурентів. Талант пропалює віки, то що йому папери... І тим більше контракт творчого працівника з роботодавцем має стати тою тканиною, яка захистить від будь-якої негоди в особистих стосунках, дасть волю руху неповторності духовній, підкреслить її красу та осанку. Є час, щоб вивчити досвід польських, угорських акторів, які, як на мене, не просто перейшли на контрактну систему, а завдяки їй стали більш затребуваними.
Нашим радянсько-зашкарублим шатам молодильним кремом сучасної думки маємо надати еластичності.
Казав Конфуцій: «Серед тих, що біжать — стій. Серед тих, хто стоять — біжи». Такою сьогодні стає формула роботи Національної спілки театральних діячів України. Поправки до закону, про який ідеться, наповнення контрактів особистістним змістом, збирання та поширення доброякісного досвіду реформацій — першочергове завдання нашої театральної спільноти.
На завершення ще один парадокс. Закон нібито затверджує панування в театрі творчого начала. Зараз усім художнім керівникам, головним режисерам, директорам запропоновано підписати контракт як директором — художнім керівником, таким чином перейти з творчого складу театру до технічного. Цей перехід позбавляє керівника виплат за вислугу років, які передбачено для творчого працівника. Це теж саме, що й постанова про пенсійний вік артистів балету, який пропонується визначити не роками трудового стажу, а простою кількістю прожитих років, бо, кажуть, і в шістдесят років корисно сідати на шпагат.
Так незрозуміле перемагає очевидне. Крем для одягу, та й годі...
