Якщо хтось іще не знає, то повідомляю: знаний телеведучий і радіожурналіст Андрій Куликов став головою Комісії з журналістської етики (КЖЕ). Це сталося 2 грудня на засіданні загальних зборів однойменної всеукраїнської громадської організації (ВГО «КЖЕ»). Він замінив на посаді голови комісії Володимира Мостового, який очолював цю організацію з моменту її створення 15 років тому. Оновлено склад правління та статут ВГО «КЖЕ», ухвалено «Положення про Комісію з журналістської етики», яка, згідно з ним, є самостійним інститутом громадянського суспільства, що формується та забезпечується ВГО «КЖЕ» в рамках внутрішньої структури ВГО та не є окремою юридичною особою.
У читачів, переконаний, одразу виникнуть запитання: по-перше, що це за абракадабра, коли одна КЖО формується у рамках внутрішньої структури другої, але є самостійним інститутом громадянського суспільства; по-друге, хто уповноважив цю комісію оцінювати журналістську етику та якими є її повноваження; по-третє, а чи потрібна така комісія взагалі?
Найпростіше, мабуть, відповісти, на перше запитання. Структурні реформи й оновлення керівництва КЖЕ потрібні передусім для того, щоб розблокувати фінансову підтримку її діяльності певними західними інституціями, оскільки за останні роки комісія з різних причин провалила кілька грантових проектів, про що не раз повідомляли мас-медіа. Ймовірно, тепер добра англійська мова Андрія Куликова та його послужний список (все ж таки 10 років — у два заходи — роботи на ВВС є фактом) стануть у пригоді для залучення грантів і для пролонгації спільних із західними структурами проектів.
По-друге, КЖЕ була створена у перші роковини загибелі Георгія Гонгадзе під час установчих зборів журналістської ініціативи «Журналісти — за чисті вибори», й у тій суспільно-політичній атмосфері режиму «пізнього Кучми», як на мене, відіграла однозначно позитивну роль. Невипадково ж тодішній Мінюст не реєстрував КЖЕ аж два роки. Як повідомляє «Вікіпедія», за роки існування КЖЕ підписантами «Етичного кодексу українського журналіста», розробленого комісією, стали понад 2000 працівників українських ЗМІ. Було проведено понад 80 конференцій, круглих столів, семінарів, майстер-класів у Києві та обласних центрах України. У понад двох десятках вишів прочитали відкриті лекції, присвячені питанням професійної етики. У 2006 році КЖО спільно з ГО «Хартія-4» та британськими фахівцями видала перший в Україні підручник «Журналістська етика» для студентів. «Журналістська етика» отримала гриф Міністерства освіти та науки, за наступні два роки відбулися додаткові видання цього підручника. Це, мабуть, найголовніші результати діяльності КЖО; все інше охочі легко знайдуть у «Вікіпедії».
Що ж, понад дві тисячі журналістів — це серйозно; проте чи мають вони (як й інша журналістська спільнота) хоч якусь можливість реально вплинути на склад КЖО й вибори її очільника? Ні. Тобто журналістський корпус — окремо, а ревні охоронці журналістської етики, які де-факто привласнили собі ці права, — окремо. Простіше кажучи, така собі номенклатура, яка представляє українську журналістику за кордоном і використовує закордонні ж гранти, покликані запровадити у вітчизняних медіа принципи збалансованості, відстороненості та нейтральності, політкоректності та виваженості.
Звісно, хтось може згадати, що у минулі роки регулярно відбувалися з’їзди підписантів «Етичного кодексу українського журналіста», тільки хіба всі дві з гаком тисячі цих підписантів збиралися у Києві? Справі могло би зарадити електронне голосування всієї цієї спільноти за кандидатури та документи, та про це якось не було чутно... Тож і виходить — номенклатура, чи не так? Яка, втім, не має жодних повноважень, крім публікувати попередження й осуди, але з голосу якої Захід, в тому числі й ЗМІ, складають уявлення про Україну.
Ну, а тепер про персоналії. Винесімо за дужки певні специфічні речі, які за радянського часу робили і Мостовий, і Куликов, — все ж то була інша епоха. Погляньмо на діяльність Андрія Куликова впродовж останнього десятиліття.
Із серпня 2007 року він стає ведучим політичного ток-шоу «Свобода слова» на телеканалі ICTV, контрольованому зятем Кучми Віктором Пінчуком. Двічі — чогось саме за правління Януковича — здобував премію «Телетріумф» як «ведучий року», один раз — у номінації «Найкраще політичне ток-шоу року». Куликов був серед п’ятірки «профільтрованих» журналістів, запрошених 2011 року в гості до заміської резиденції Януковича «Межигір’я»; репортаж про «гостювання», ретельно «відредагований» в адміністрації Віктора Федоровича, був показаний на телебаченні. Ось цей «зоряний склад»: Євгеній Кисельов, Савік Шустер, Олександр Ткаченко, Ігор Гужва, Михайло Подоляк. Запрошених заздалегідь попередили про «редагування», вони проти цього не протестували, погодившись із такою «свободою слова». Наводити оцінки такої поведінки з боку значної частини журналістів не стану, бо надто багато там нецензурних чи наближених до них висловів...
А тепер — спеціально про діяльність Андрія Куликова за останні два роки. Точніше, тільки про деякі її фрагменти. Ось Куликов веде «Свободу слова» на ICTV і весь час намагається стати над сутичкою, знайти максимально нейтральну позицію між добром і злом, між чорним і білим, між агресором і жертвою. Далі він зосереджує увагу на питанні про примирення України з агресором, хоча таке «примирення» нормальною мовою зветься капітуляцією. А ось Куликов їде в Донецьк з метою подивитися, що там діється, — і його вільно пропускають бойовики, і йому дають доступ на місцеве телебачення. Луганчанин, журналіст «Дня» Валентин Торба, змушений полишити рідне місто через повну неможливість професійно працювати там, коментує цю поїздку так: «...На окупованій території журналістики як такої не існує. Існує пропаганда. Причому зухвала і страшна у своєму цинізмі. Дивно, що саме брехунів ведучий програми «Свобода слова» називає колегами. Саме проросійські пропагандисти є співучасниками того злочину, який коїться на Донбасі. Безумовно, журналістська діяльність не може обмежуватися кордонами. Спілкування з усіма сторонами конфлікту — це принцип об’єктивності. Але за такими експериментами залишається головне питання — наскільки етичним є участь в телешоу на бандитських каналах, які окуповані так само, як і земля Донбасу? Наскільки етичним взагалі є сидіння з ними за одним столом з апеляцією до «розуміння одне одного». Окрім етики, виникає ще й питання участі в інформаційній війні. По-перше, без санкції російських спецслужб жоден телеканал на окупованому Донбасі ніколи не дасть дозвілу на ефір з українським телеведучим, і це треба розуміти. По-друге, такі «діалоги» не мають нічого спільного з пошуком порозуміння. Навпаки, їх метою є демонстрація Заходом того, що на бандитських теренах квітне демократія». Повернувшись із Донецька, Куликов опублікував чергову колонку у виданні «Новое время», де, зокрема, заявив: «...Я виступаю за те, щоб наше керівництво публічно і без посередників вело переговори з представниками невизнаних республік. Так ми покажемо, що не боїмося говорити про те, що в нас болить; що наші пропозиції чесні, відкриті й показові. Таким чином, ми зможемо перевірити свої погляди і пропозиції громадською увагою людей, які там живуть». Годі й казати, що «люди, які там живуть», не отримують об’єктивної інформації ні з місцевих, ні з російських медіа, ба більше — якщо вони почнуть якось виявляти свою «громадську увагу», то їх швидко відправлять у сумнозвісні підвали терористичних «спецслужб». І, нарешті, у березні цього року в Маріупольському державному університеті видано навчальний посібник «Довідник професійного журналіста», який учить, зокрема, застосовувати термін «ополченці ДНР/ЛНР» замість «сепаратисти» та «терористи». А от «наших військ» не повинно бути — тільки «українські». Один із тих, хто складав «Довідник професійного журналіста», — тодішній голова правління ГО «Громадське радіо» Андрій Куликов, нині голова КЖЕ.
На цьому зупинимося, бо наведених прикладів досить, щоб відповісти на третє запитання: чи потрібна ця сама КЖЕ? Як на мене, у нинішньому складі і з нинішнім головою — однозначно ні. Ба більше: чи не здається вам, що КЖЕ стала однією зі складових «гібридної війни» проти України з метою примусити нашу армію й нашу державу капітулювати перед російським агресором і його поплічниками-терористами? Я навмисно вживаю поняття «наша», вважаючи його цілком об’єктивним, бо живу у своїй державі, а не десь на Марсі чи у Лондоні, а відтак — наше військо захищає мене і мою сім’ю. До речі, захищає воно й право Андрія Куликова і КО на свободу слова...
Що ж стосується підтримки КЖЕ з боку певних західних структур, то варто згадати Мюнхен-1938 й «об’єктивну» позицію лідерів і мас-медіа Європи...
