Закінчення. Початок у №235-256
У першій частині інтерв’ю кандидат історичних наук, доцент Харківського національного університету імені В.Н. Каразіна Андрій ДОМАНОВСЬКИЙ розповідає про походження суспільних стереотипів щодо Візантії, відмінності рецепції візантійської культури в різних країнах, а також про становище візантиністики в сучасній Україні (див. матеріал у № 235-236 від 23-24 грудня ц. р.) Про впливи Києва на Константинополь й Україну як точку перетину Півночі та Півдня — читайте далі.
— Андрію Миколайовичу, в масовій свідомості, здається, переважає уявлення, що, умовно кажучи, «цивілізація» історично завжди поширювалась з Заходу на Схід. При цьому люди, які сьогодні остерігаються «експансії зі Сходу», часто забувають про велетенський вплив Близького і Далекого Сходу, який мав місце ще у часи формування європейської цивілізації в таких сферах як філософія, наука, медицина тощо. А чи достатньо пересічні європейці знають про візантійські витоки своєї культури?
— На рівні масової свідомості візантійська культура є чимось не зовсім своїм й не зовсім чужим — це радше «інша Європа». Думаю, пересічний західний європеєць до Візантії ставиться десь так, як і до Східної Європи загалом.
Для Західної Європи Візантія — це туга за іншим варіантом себе. Показовою тут є позиція інтелектуалів, певним чином ангажованих до візантійських студій. Провідний французький візантиніст Жильбер Дагрон писав, що відмова від визнання Візантії своєю може призвести до того, що Західна Європа стане просто «Заходом», й це буде великою втратою для її культурного коду.
Якщо ж говорити про пересічного європейця, то образ Візантії є для нього все ж значною мірою негативним, з огляду, зокрема, на лексичні значення, закріпленні в словниках. В німецькій мові «візантійство» — це лизоблюдство, низькопоклонство перед чиновниками, визнання вигаданих ієрархічних відмінностей. У французькій — це щось пишне та складне, надміру розкішне, неприродне, непотрібне й навіть шкідливе для людини. Подібне значення присутнє й в англійській мові. З другого боку, «візантійство» — це власне мистецтво, іконопис, церковний спів, велич візантійських соборів, мозаїк тощо.
Мовно-логічний і візуальний виміри є, отже, ключовими для рецепції візантійської культури. Погодьтеся, доволі цікаво, що між цими двома вимірами існує така суперечність.
— Науковці говорять про вплив візантійської інтерпретації римського права, зокрема Кодексу Юстиніана, на правову традицію Русі та України («Руська Правда», Литовські статути). Водночас за часів Російської імперії, а також після жовтневого перевороту ця традиція значною мірою була перервана. Чи можна, з огляду на це, розглядати сучасну правотворчість в Україні як пряму чи непряму рецепцію візантійського права?
— В цьому питанні я б волів бути максимально обережним. Римське право, кодифіковане Юстиніаном, вплинуло на всю західну правову традицію. На цій основі потім відбулося нормування права 18—19 століть, зокрема можна провести паралелі з Кодексом Наполеона. Отже, йдеться про набагато ширший контекст. «Руська правда» — це все ж «варварський» продукт. Якщо тут й можна простежити якісь візантійські сліди, то тільки дуже опосередковано. В цьому контексті радше можна згадати «Кормчі книги» та деякі перекладені пам’ятки. Нормування законів у Російській імперії більшою мірою пов’язане все ж з західною традицією. Якщо тут і йде мова про запозичення з візантійського права, то лише опосередковане, «з других рук». Римська правова традиція спершу була сформована у Європі й лише потім, особливо в часи Петра І вона поширилась на Росію.
«ДО XI СТОЛІТТЯ ВІЗАНТІЯ — УОСОБЛЕННЯ ЄВРОПИ»
— Ми говоримо про вплив Візантії на Київську Русь. А чи був зворотній вплив — Київської Русі на Візантію? В чому він полягав?
— Це також складне запитання. А чи впливає якось сучасна Україна на США? Певною мірою, звичайно так. Але вплив США на ситуацію в Україні й загалом світі — значно більший.
Із Київської Русі до різних міст імперії, Херсонесу, Константинополя прибували торговці. Своїм виглядом, поведінкою вони привертають увагу місцевого населення. Але візантійці ставляться до них загалом зверхньо — як до варварів, далеких сусідів, які здатні лише переймати їхній світогляд та спосіб життя, щоб зрештою стати частиною загального культурного простору, а отже й більш «повноцінними» людьми.
Знову ж таки, руські князі Олег, Ігор, Ярослав Мудрий ходили походами на Константинополь, Святослав воював на Балканах, бажаючи перенести свою столицю до Переяславця на Дунаї, Володимир захоплював Херсонес — літописний Корсунь — і одружувався з сестрою візантійського імператора Василя ІІ Анною. Звичайно, все це впливало на ситуацію у Візантійській імперії.
Інший важливий аспект — військові найманці, дружини з Київської Русі. Цю тему детально досліджує Олександр Филипчук із Чернівців, який підготував кандидатську дисертацію та книжку чудових статей. Руські дружини вплинули на візантійську військову культуру X—XI століть, на соціальні відносини.
— Україну, особливо в політичному контексті, нині переважно розглядають через перспективу взаємодії Заходу і Сходу. Чи є можливим, на вашу думку, альтернативний погляд на нашу країну як точку перетину Півночі і Півдня? Які переваги такої оптики?
— Таке бачення не є новим. Його, зокрема, сформулювали Іван Лисяк-Рудницький, Ігор Шевченко. Дійсно, Константинополь як головний центр цивілізації, центр західного впливу (адже Візантія як уламок Римської імперії є породженням західного світу) приходить до Київської Русі з Півдня. Рух між Північчю та Півднем, від Скандинавії шляхом «з варяг у греки» до Константинополя — відбувався через Київ.
Але ці тенденції є характерними радше для доби Середньовіччя. На світанку модерності цей вплив починає вичерпуватись — з огляду на появу Туреччини, яка більшою мірою відштовхує, ніж притягує, але насамперед через посилення Західної Європи. Візантіє була головним уособленням Європи аж до XI століття, але згодом Західна Європа починає дедалі більше її випереджати. З завоюванням Константинополя Західна Європа стає новим ідеологічним та інтелектуальним центром впливу. Тоді ж розпочинається період великих географічних відкриттів, Колумб відкриває Америку, зароджуються основи капіталізму, а на Піренейському півострові завершується Реконкіста — фактично йдеться про появу сучасного світу. Візантія лише трошки не дожила до цих епохальних змін. Таким чином Україна опиняється на розламі не так між Північчю та Півднем, як між Заходом та Сходом. Цікаво, що хоча географічно Візантія знаходиться щодо України на Півдні, на українських ментальних мапах вона ідентифікується як Схід.
«ПОВЕРНЕННЯ В ЦАРГОРОД» — ІНТЕЛЕКТУАЛЬНА ПРОВОКАЦІЯ, ЯКА МАЛА ВІДБУТИСЬ»
— Таким чином, Візантія — це водночас Захід, Схід і Південь! Пане Андрію, книжка «Повернення в Царгород» з Бібліотеки «Дня» була нашою спробою привернути увагу суспільства, зокрема, й до теми Візантії, а також до візантійських впливів в українській культурі та історії. Як ви оцінюєте цей проект?
— Книга «Повернення в Царгород» розповідає не лише про Візантію — вона наголошує на тяглості південного вектора в різних контекстах. І це дуже важливо!
Те, що газетні статті було зібрано під однією обкладинкою, дозволило їм заграти зовсім в новому світлі. Стаття в газеті, навіть якщо вона глибока, все ж розміщена поміж іншими актуальними матеріалами, тому не завжди спонукає до тривалих розмислів. Беручи ж до рук таке солідне видання, налаштовуєшся для наскрізного ознайомлення з цими матеріалами. Саме тому мені дуже імпонує ідея Бібліотеки «Дня».
Поява такої книги — визначна подія, яку помітили як в Україні, так і, впевнений, за кордоном, зокрема в Росії. Тепер російські інтелектуали справді почали говорити про змагання між Україною та Росією за візантійський спадок — інколи з подивом або й зі зверхністю, але вони змушені визнавати тут український фактор. Книга «Повернення в Царгород» засвідчила і підкреслила цю тенденцію. Йдеться про інтелектуальний виклик-провокацію, яка просто мала відбутися! Чудово, що газета «День» наважилася заявити про це відкрито і на повний голос. Переконаний, що книга стане стимулом для подальших досліджень на різних рівнях, адже візантиністика це полідисциплінарний напрям науки, який охоплює широке проблемне поле від мистецтвознавства до сучасної політології та соціології.
