Схоже, що сирійський конфлікт буквально на очах із внутрішнього переростає в інтернаціональний. Не виключено, що в цю ситуацію може втрутитися НАТО, як це було у випадку з Лівією. Цього разу приводом до втручання Альянсу може виявитися той факт, що сирійські ВПС збили турецький військовий літак. Як заявила Анкара, «Ф-4 Фантом» здійснював перевірку дієздатності ППО Туреччини і був збитий у міжнародному повітряному просторі. Туреччина назвала цей акт «серйозною загрозою миру в регіоні», скориставшись статтею 4 Вашингтонського договору, скликала засідання послів НАТО, щоб обговорити цю ситуацію. У листі Раді Безпеки ООН Туреччина назвала цей інцидент «ворожим актом сирійської влади щодо національної безпеки Туреччини». Характерно, що через день після цього інциденту відбувся візит російського президента до Ізраїлю. Попри те, що ізраїльська влада закликає покласти край кровопролиттю в Сирії, деякі ізраїльські політики сприйняли прийом Путіна в Ізраїлі як підтримку злочинів Асада.
«День» попросив виконавчого директора Центру Близькосхідних досліджень Ігоря СЕМИВОЛОСА прокоментувати ситуацію довкола Сирії і, зокрема, дати оцінку діям Ізраїлю, який на тлі загострення сирійського конфлікту приймає російського президента Володимира Путіна, що підтримує режим Асада; Москви, яка заявляє, що не допустить лівійського сценарію в Сирії; та Туреччини, терпіння якої «лопнуло» після того, як сирійські ПВО збили два літаки турецьких ВПС.
— Ізраїль не робить публічних заяв. Адже для нього сирійська ситуація є програшною в будь-якому разі. Тому для ізраїльтян не має сенсу робити гучні заяви. Наскільки я знаю, багато ізраїльських впливових політиків і діячів уже давно зробили публічні заяви про те, що режим Асада впаде. У цьому разі ізраїльтяни не є активним гравцем у регіоні. Вони, радше, готові спостерігати за перебігом подій, моніторити і не включати якихось палармістських лампочок, коли ситуація вийде з-під контролю. І максимум, що вони можуть зробити, крім, звісно, таємних операцій, які вони здійснюють і ніхто про це не здогадується, — активно моніторити ситуацію. Адже від самого початку вони сказали, що режим Асада впаде, але, на жаль, агонія триватиме ще довго, і відповідно ситуація постгромадянської війни в Сирії буде дуже ускладненою. Такий прогноз зробили ізраїльтяни, і, гадаю, додати сюди ще щось складно.
— Відомо, що Росія хоче зберегти вплив у цьому регіоні. Міністр закордонних справ Сергій Лавров в одному з інтерв’ю заявив: ми не допустимо лівійського сценарію в Сирії. Наскільки росіяни контролюють ситуацію в Сирії?
— Про лівійський сценарій поки що ніхто не говорить. Буде сирійський сценарій. Якщо ж коментувати заяви Лаврова, то, звісно, Росія має певні можливості демонструвати свою підтримку на політичному рівні, а може, навіть і на військовому. Хоч я маю великі сумніви, що на військовому рівні Росія здатна надати таку підтримку. Але політичний рівень сьогодні відіграє значну роль хоча б через те, що інші гравці не готові ламати через коліно і так слабку систему міжнародного права.
— Тоді виходить, що на ситуацію в Сирії більше впливає Саудівська Аравія та Катар, які дають платню бійцям Вільної сирійської армії?
— Від багатьох західних аналітиків, експертів та політиків можна почути тривожну думку про те, якщо ти не контролюєш процесу, не тримаєш руки на пульсі, то цю нішу займають інші, і дуже часто — ті сили, які не настільки добре налаштовані до Заходу. Такі побоювання є, і це ще один стимул для того, щоб Захід займав активнішу позицію щодо сирійського конфлікту або принаймні її демонстрував. Та коли вести мову про сунітські країни, передусім країни Перської затоки, то, безсумнівно, така релігійна солідарність відіграє дуже важливу роль. До речі, в Туреччині також. Слід розуміти, що суніти переважно підтримують боротьбу сунітів, оскільки вони бачать, що сунітська більшість перебуває у пригніченому стані в Сирії. Відтак релігійна солідарність являє серйозний чинник у сирійській громадянській війні. У Лівані відбувається те ж саме. Там суніти підтримують опозицію, тоді як шиїти та алавіти підтримують Асада.
— Сьогодні з ініціативи Анкари в Брюсселі має відбутися зустріч послів країн-членів Альянсу в НАТО. Чи означає це те, що Організація Північноатлантичного договору активніше підключатиметься до розв’язання сирійського конфлікту?
— У цьому разі Анкара виступає ініціатором цієї зустрічі і займає активнішу позицію в цьому конфлікті. Отже, зрозуміло, що в майбутньому в разі зовнішнього втручання Туреччина відіграватиме ключову роль. І у фінансовому плані вона також має нести більший тягар видатків на цей конфлікт. Так само, як це було в Лівії, коли французи брали на себе провідну роль зовнішнього чинника, — і тут турки можуть узяти на себе провідну роль зовнішнього чинника.
Втім, це дуже складне питання. Коли йдеться про відносини між турками й арабами та пряме втручання Анкари в арабський конфлікт, то це буде не дуже доброю новиною для просування Туреччини в регіоні як «м’якої сили». Про це треба пам’ятати, і я сподіваюся, що турки пам’ятають про досить складний імідж Туреччини, антиімперські, антиколоніальні, антиосманські настрої в арабському світі. Так, з одного боку, є внутрішній тиск населення, сунітської більшості в Туреччині, певна солідарність із сирійцями і багато чого іншого, що може відіграти роль тригера — прямого втручання Туреччини. Зрозуміло, що Туреччина не робитиме цього сама, а в складі ширшої коаліції. З іншого боку, Туреччина має поступатися своїми принципами, особливо щодо Ірану. Свого часу вона доволі холодно зустріла іракську кампанію і вкрай негативно ставилася до збільшення присутності Заходу на Близькому Сході й у Чорному морі, зокрема присутності американських суден. І якщо Туреччина хоче в цьому разі досягти своїх цілей, то вона має поступатися принципами і йти на компроміс щодо присутності на Чорному морі та Близькому Сході.
Разом з тим, як у будь-якому аналізі, тут є одна хиба. Ми можемо спиратися лише на те, що можемо собі уявити. Насправді, рішення часто приймаються, виходячи з інших міркувань. Дуже часто вони приймаються спонтанно, ідеологічно та ірраціонально. Тому будь-які прогнози виглядають доволі ненауково.
— Як названі вами чинники можуть вплинути на ситуацію в Сирії? Ще тиждень тому деякі українські експерти висловлювали сподівання, що сирійська влада й опозиція підуть на діалог і мирно вирішать ситуацію.
— Тут я можу спрогнозувати точно: ніякого діалогу не буде. Існує логіка перебігу конфлікту. І тут якраз конфлікт дійшов до такої межі, де діалог практично виключений. Ніхто не виключає чуда, завдяки якому буде покладено край конфлікту. Якщо ми не віримо в чудо, то повинні розуміти, що процес сегрегації пішов дуже далеко. Населення боїться одне одного. Громадянська війна — це очевидний результат цього конфлікту, і зупинити громадянську війну може лише тривале розведення і тривалий період постконфліктного примирення. Нічого подібного ми зараз не спостерігаємо.
— А яку позицію щодо цього конфлікту потрібно займати Україні: підтримувати ініціативу Росії з проведення міжнародної конференції — чи Європейського Союзу, який постійно посилює санкції щодо сирійського режиму?
— Україна стала частиною міжнародної мережі: друзі сирійського народу. Поки що там вона займає не активну позицію, але принаймні присутня й виступала на підтримку резолюції, яка передбачала припинення конфлікту. Як на мене, в цьому разі Україна зайняла помірковану позицію, що надає їй можливість маневру. Це дуже важливо. І тут можна погодитися, що така позиція має сенс.
