Схоже, тимчасовий передих у європейській борговій і фінансовій кризі, що настав після рішень про т.з. фіскальний пакт, закінчився. Настає час нових випробувань.
З психологічної точки зору перелом у настроях настав після поразки на виборах Ніколя Саркозі. Ще недавно здавалося, що лідируючий дует «Меркозі» реально формує загальноєвропейський порядок денний виходу з кризи на платформі урізування витрат. Мало хто з невдоволених наважувався публічно заперечувати.
А після перемоги Франсуа Олланда в Європі неначе прорвало греблю. Невдоволеність курсом затягування пасків виплеснулася назовні. Раптом виявилось, що позиція німецьких консерваторів має в Європі значно менше прибічників, ніж це здавалося.
В принципі, необхідність реформ у Європі не заперечує ніхто. Всі розуміють: неможливо далі терпіти такі речі, як проїдання дармових кредитів, надтерпимість до несплати податків, грубі махінації зі статистикою.
Проте все більше економістів і політиків бачать збитковість підходу, за якого стратегія виходу з кризи базується лише на урізуванні витрат. Економія, що призводить до різкого скорочення попиту, перешкоджає економічному зростанню. Буквально вимирають цілі сектори економіки, послуги яких не мають попиту в умовах схуднення гаманців. Депресія набуває затяжного характеру.
Не меншим економічним злом є і зростаюче безробіття. Воно не лише скорочує об’єм відрахувань, оскільки пропозиція на ринку праці надто перевищує попит, але й різко підвищує градус соціальної напруженості в суспільстві. Зменшення кількості зайнятих скорочує ресурси урядів, знижує ВВП, а також надходження податків.
На думку відомого американського економіста Джозефа Стігліца, якщо в подібній ситуації продовжувати вимагати подальших урізувань, то економіка європейських країн перетвориться на «собаку, що кусає себе за хвіст». «Ми, американці, добре це знаємо, — заявляє він, — оскільки останнім лідером західного світу, який намагався здолати рецесію шляхом скорочення витрат, був президент Гувер, який і спровокував Велику депресію».
Європейці заклопотані навіть не падінням рівня життя самим по собі. Їх більше непокоять соціальні наслідки кризи: радикалізація мас і молоді, заміщення традиційних партій крайніми лівими і правими рухами, посилення антиіммігрантських настроїв. Більше не табу навіть обговорення можливості колапсу демократії в найуразливіших країнах із приходом на їхнє місце авторитарних режимів.
Інстинкт самозбереження все більшого числа європейських політиків підказує: затягування пасків потрібно негайно доповнити заходами зі стимулювання попиту й економічного зростання.
Проте поки що на європейській арені відбувається своєрідний футбольний матч. Прибічники «жорсткої економії» і «заходів з розвитку» відфутболюють пропозиції один одного з легкістю гравців професійної ліги. Чиновники єврокомісії, які знаходяться між двох таборів, намагаються налагодити власну гру, але доки безуспішно.
На думку багатьох авторитетних європейських експертів, порятунок єврозони повинен обов’язково включати три ключові елементи.
Елемент перший. Введення загальних правил і спільного контролю за європейськими банками — як великими, міжнародними, так і малими, регіональними.
Елемент другий. Потрібен загальноєвропейський фонд, який міг би проводити інтервенції з рекапіталізації проблемних банків, аби рекапіталізація не лягала важким тягарем виключно на плечі урядів країн, до яких відносяться банки.
А це, у свою чергу, передбачає деяку форму об’єднання боргів і їх взаємного розподілу між країнами, що дозволить більш рівномірно розподіляти і ризики.
Елемент третій. Необхідні гарантії загальноєвропейського рівня, здатні запобігти втечі капіталу з банків периферійних країн в кредитні інститути країн Північної Європи.
Головна мета цих «запобіжних» заходів полягає в тому, щоб запобігти взаємному «зараженню» нестабільністю між банківським сектором і сферою суверенного боргу, а також в охолоджуванні пристрастей на ринках.
Якщо з першою пропозицією Німеччина ще погоджується, то друге і третє до останньої миті викликали в Берліні сильну алергію.
Німеччину з її категоричним «ні» підтримують уряди Австрії і країн Скандинавії. «Доброчесні» країни побоюються, що на їхні плечі будуть перекладені всі витрати з порятунку проблемних країн, тоді як останні, отримавши бажану допомогу, просто припинять хворобливі реформи, і реального оздоровлення в податковій і фінансовій сферах не станеться.
Минулого тижня, після довгої глухої оборони і заперечення можливості якихось коректив у своїй політиці, відомство федерального канцлера перейшло в контратаку. Але зробило це вельми своєрідно.
Німеччина висунула нові пропозиції щодо поглиблення фінансової, бюджетної і фіскальної інтеграції усередині ЄС. Запропоновані подальша відмова від суверенітету у фінансовій і бюджетній сферах, розширення повноважень Брюсселя з контролю за держвитратами.
В принципі, уряди інших країн не відкидають подібний підхід. Те, що вихід із кризи слід шукати на шляхах поглиблення внутрішньої інтеграції, — усім зрозуміло. Лише ось шлях, пропонований Берліном, вельми складний. Він є традиційним шляхом переговорів про внесення змін до базових договорів ЄС, які кожна країна затверджуватиме — нерідко роками — виходячи з національних процедур, що діють. Не виключено, що доведеться вносити зміни і в конституцію самої Німеччини.
Звуження поля державних повноважень у фінансовій сфері не буде, м’яко кажучи, сприяти подоланню «дефіциту демократії» в ЄС, що став притчею во язицех. Вже зараз багато хто ставить питання: який сенс матиме голосування на національних виборах, якщо такі важливі питання, як оподаткування, держвитрати, пенсії й оплата праці вирішуватимуться не в національних столицях, а в Брюсселі?
Таким чином вся процедура розтягнеться на багато років. А банки і держборги рятувати треба негайно. Адже боргова криза продовжує розповзатися по Європі.
Зовсім недавно уряд Кіпру звернувся до Росії і Китаю з проханням про фінансову допомогу. Причому, що цікаво, до ЄС Кіпр не звертається — не хоче повторення для себе долі Афін. І правильно робить, між іншим... Хоча немає жодних сумнівів у тому, що в першу чергу Китай, та й Росія теж, скористаються цим випадком для здобуття для себе максимальної політичної вигоди.
І все це відбувається в той момент, коли маленька середземноморська країна готується головувати в Євросоюзі.
Показовою є еволюція позиції такої країни, як Італія. Ще недавно італійський прем’єр Маріо Монті був одним із найбільш послідовних союзників Ангели Меркель у підтримці німецьких рецептів лікування «єврозони». Проте останнім часом стрімкими темпами відбувається зближення Рима і Парижа. Єдність у питаннях розв’язання кризи обидві столиці продемонстрували під час візиту глави французького зовнішньополітичного відомства Лорана Фабіуса до Італії 5 червня і переговорів Олланда і Монті 15 червня.
Це зближення істотно міняє європейський політичний пейзаж. Воно тим більш значиме, якщо пригадати, що за часів Берлусконі відносини двох країн довгий час залишалися досить прохолодними (а за часів Ширака вони були воістину «крижаними», аж до особистих образ — 2004 року Ширак, наприклад, демонстративно не запросив Берлусконі на святкування річниці висадки в Нормандії 1944 року).
Але тепер подібні демарші — у минулому. Обидві сторони виступають єдиним фронтом, а кількість негативних коментарів політики Меркель в італійській пресі за лічені тижні зросла у рази.
Про серйозність цієї ситуації свідчать рішучі демарші США. Президент Обама упродовж червня неодноразово критикував нерішучість ЄС у боротьбі з борговою кризою, прямо покладаючи провину на європейців за повільне економічне зростання і безробіття в США.
Криза в ЄС несподівано вийшла на авансцену передвиборчої дискусії в США. Після того, як консерватори довго звинувачували «соціаліста» Обаму в дотриманні «європейських рецептів», чинний Президент і його команда перехопили ініціативу.
Ось, наприклад, що заявив екс-президент Білл Клінтон на одному з передвиборчих заходів у театрі Нью-Амстердам на Бродвеї. «Чому підйом не йде на всю потужність? Бо в Європі справи погані, а республіканський Конгрес в економіці проводить європейську політику. Республіканці хочуть відкинути президента, який намагається проводити економічну політику ХХІ століття, засновану на розвитку і роботі для всіх. Ромні ж говорить «ні»: урізання і безробіття просто зараз».
Якщо замінити в словах Клінтона «Європа» на «Німеччина» і вкласти їх у вуста Олланда, жодної різниці не буде.
Проте європейські експерти небезпідставно вважають, що посилання на безсилля ЄС дозволяють США відволікати увагу від власних труднощів і нездатності впоратися з дефіцитом бюджету. Держборг США продовжує зростати рекордними темпами, набагато швидше, ніж за часів Буша. А, крім того, саме криза єврозони, на думку європейських експертів, гарантує Вашингтону безцінну можливість отримувати фінансування на міжнародних ринках за низькою ціною, оскільки глобальний ринок не може дозволити собі одночасно переживати дві кризи, пов’язані з двома валютами-лідерами.
За ситуації, коли внутрішні економічні проблеми в США погіршуються, безробіття не знижується, потрібен цап відбувайло. І, схоже, таким цапом відбувайлом для США стає Європа.
Європейські політики не залишаються у боргу і вказують Америці на коріння нинішньої кризи. Під час недавнього візиту до Рима Лоран Фабіус відверто заявив: «Немає сенсу перекидати м’яч відповідальності. Де почалася фінансова криза? Не в Європі, за нашими даними. «Ліман Бразерс» не італійський банк і не французький».
З іншого боку, небезпека для американських фінансових ринків має і досить реальну основу. Вона обумовлена не стільки катастрофічною ситуацією в Греції, скільки істотним підриванням стабільності всієї зони євро (в разі виходу Греції з єврозони). За оцінками, американські інвестиції в Європі складають 2,5 трлн. доларів. Можливий крах єврозони може серйозно вплинути на стабільність американської банківської системи в цілому.
Таким чином, ситуація в маленькій Греції стає тією банановою кіркою, наступивши на яку, світова фінансова система може не просто втратити рівновагу, а то і просто звалитися. Ось чому ця, здавалося б, локальна навіть для Європи проблема рішуче вийшла на авансцену світової політики.
Навіть такі країни, як Японія, Китай, Індія визнали своїм обов’язком посилити тиск на Німеччину.
Під час телеконференції міністрів фінансів і голів нацбанків країн «Великої сімки» 5 червня партію першої скрипки в критиці Німеччини грали Японія і США.
Не випадково і лідер КНР Ху Цзіньтао, і прем’єр-міністр Індії Манмохан Сінгх виступили перед зустріччю «Великої двадцятки» в Лос Кабосі з критикою Європи, маючи на увазі в першу чергу Німеччину. І якщо Ху Цзіньтао обмежився зауваженням про те, що «глобальна економіка вимушена зіткнутися з нестабільністю через Європу», то індійський прем’єр був категоричніший і закликав Європу «віднайти швидкі рішення, аби країни з ринками, що розвиваються, не потрапили в пастку кризи».
Безумовно, полегшення європейцям принесли результати позачергових парламентських виборів у Греції.
У Європі розуміють: окремій країні вийти із зони євро насправді не так вже й легко, навіть якщо дуже цього захотіти. Однобічний вихід Греції із зони євро став би катастрофою для країни, в першу чергу через масову втечу капіталів. Погоджений з іншими країнами ЄС вихід також пов’язаний з чисельними перешкодами. Тому 80% жителів Греції не бажають виходу своєї країни із зони євро, як би хто не ставився до політики жорсткої економії.
Звичайно, більшість мовчазно визнає: Греція, яка не може зверстати звичайний бюджет й укластися в ньому в погоджені з «трійкою» (МВФ, ЄЦБ і ЄС) параметри, ніколи вже не зможе віддати гігантський борг. Внесення змін до Меморандуму між Грецією і «трійкою» неминуче, хто б не сформував коаліцію в цій країні. Це визнають і в Брюсселі, і в Берліні: не міняючи рамок Меморандуму, необхідно внести певні тимчасові послаблення для полегшення ситуації.
Останні дні перед самітом ЄС будуть виключно драматичними. Поки що немає погодженої відповіді на головне питання: як допомогти «зараженим» борговою кризою країнам і водночас зберегти зону євро разом зі всіма досягненнями валютно-фінансової інтеграції, як здолати декілька років рецесії і стагнації і закласти основу для відновлення зростання. Інституційний шлях розв’язання проблеми дуже довгий, обхідні шляхи приховують надто багато спокус.
Ключова проблема, про яку доки мало говорять, полягає в тому, що суверенні держави Заходу дуже великий сектор відповідальності віддали на відкуп «ринковим силам», а фактично — міжнародній спекуляції. Проблема — в дуже глибокій і сильній залежності і банків, і державних боргів від ніким не контрольованого міжнародного фінансового ринку. Ніхто не знає, яку реакцію викличуть ті чи інші рішення ЄС: чи заспокоять вони ринки, чи призведуть до нового відпливу капіталу. Вже зараз країнам, які мають проблеми, дуже й дуже складно позичати гроші на вільних ринках. Завтра це стане взагалі неможливим.
Хто в цій ситуації може пишатися собою, так це маленька Ісландія. У цій країні банківська криза відгриміла раніше за інших і мала наслідки справжнього урагану. Країна виявилася винна світу в 6 разів більше власного ВВП. Проте Ісландія не пішла шляхом Греції. Ісландія не побоялася оголосити дефолт і відмовилася виплачувати борги інвесторам. Сьогодні, на відміну від Греції, Ісландія має 3,1% зростання ВВП, а банківська система стабільна і повноцінно обслуговує економіку країни. Щоправда, Ісландія не входила і не входить ні в ЄС, ні в єврозону. Їй було набагато легше...
Чи зможуть європейські лідери швидко вичерпати воду з човна під назвою «Єврозона», що вельми накренився,? А якщо ні, то чи не доведеться окремим країнам йти шляхом Ісландії?
Що все сказане означає для України?
Звичайно, повноцінна стратегія виходу з європейської боргової кризи потрібна всім. Адже, якщо єврозона таки покотиться під укіс, буде погано не лише Європі. Але й Китаю, й Індії, і Росії, і, звичайно ж, Україні, з її значною залежністю від європейського ринку.
Проте, незалежно від результату боротьби за єврозону, вже зараз можна зробити три чіткі висновки, які Україні обов’язково потрібно взяти до уваги при виробленні власної європейської політики.
Висновок перший. Боргова криза і нездатність країн єврозони впоратися з нею упродовж довгого часу підривають міжнародні позиції Європейського Союзу, його авторитет у світі. Досить звернути увагу на тон заяв, з якими виступали на саміті «Великої двадцятки» в Лос Кабосі представники так званих emerging economies. Те, що Європа не готова до критики, всі побачили з нервових коментарів Жозе Баррозу, який заявив у Мексиці: «Ми приїхали сюди не для того, щоб брати уроки з демократії або економіки». Європа нервує, але їй нікуди подітися: еталонна демократія повинна підкріплюватися фінансовим процвітанням, а інакше слово Європи у світі важитиме все менше і менше.
Висновок другий. До Європи повертається справжня політика. Авторитет Франсуа Олланда, який став неформальним лідером групи країн, незадоволених політикою німецьких консерваторів, базується не на якійсь особливій харизмі цього політика, а на його твердих, чітко аргументованих політичних переконаннях. У тих країнах, де різниця між «правими» і «лівими» продовжує залишатися розмитою, вакуум неминуче заповнюється крайніми течіями. При цьому європейська зовнішня політика стає усе більш партійною, і нам потрібно бути до цього готовими.
Висновок третій. За цієї ситуації виграють європейські країни, що залишилися осторонь тісної інтеграції в межах єврозони. Це — країни-члени ЄС із Східної Європи, а також країни ЄАВТ, пов’язані з Євросоюзом єдиним економічним простором. Криза єврозони показала, що не завжди поглиблена інтеграція є панацеєю від бід. Україні потрібно зробити висновки для себе і бути більш прагматичною у формулюванні кінцевої мети політики євроінтеграції.
Рішення, які будуть ухвалені на саміті ЄС за кілька днів, визначать не лише шлях, яким піде єврозона, але і напрям розвитку всього європейського континенту. Вони уповільнять або прискорять темпи зростання в різних куточках планети. Тому щиро побажаємо учасникам саміту справжнього успіху.
