Бібліотека «Дня» — додаток до українського паспорта. Це твердження, висловлене головним редактором ще в перші роки після її започаткування, знайшло своє підтвердження і набуло особливої актуальності в останні роки. Адже «озброєні» переосмисленим історичним знанням українці — громадяни зовсім іншої якості, саме тої, яка потрібна для конструктивної боротьби за нову Україну.
У 2017-му книжковий проект «Дня» відзначає 15-річчя. Дебютною стала книга «Україна Incognita», котра, між іншим, витримала вже дев’ять перевидань і до сьогодні залишається у топі продажів. У передмові до видання Лариса Олексіївна писала: «Для того, щоб після серії тяжких історичних потрясінь суспільство змогло відновити систему моральних координат, потрібна певна «гомеопатія». Найкращим чином вона може бути здійснена через засвоєння уроків історичної пам’яті». Зараз таких «книжкових уроків» у бібліотеці газети — вже 48! А сумарний наклад видань становить майже 150 тисяч примірників! Такий вагомий доробок став можливим завдяки тому, що головний редактор від самого початку зробила «День» магнітом для прогресивних істориків, філософів, літературознавців, соціологів... Свого часу навіть з’явився вислів, що «День» сформував свою «партію істориків». Ця «партія» має потужну силу для боротьби з «хаосом у головах», який в останні роки дедалі більше стимулюється і зовні — країною-агресором. Мисляче громадянське суспільство цією силою скористалося, а влада, на жаль, досі ні. Чи не тому досі існує ризик наступити на «історичні граблі» минулих століть?
«Мені близькі слова нашого філософа Сергія Кримського: в Україні достатньо ідей, але бракує якостей. Історія здатна виховувати якості, потрібні народові у його випробуваннях», — це теж слова Лариси Івшиної із передмови до «Україна Incognita». Процес виховання — болісний і тривалий, тому Бібліотека «Дня», попри економічні складнощі й завдяки підтримці соціально відповідального бізнесу, щороку «приростає» новими ініціативами.
ФОТО РУСЛАНА КАНЮКИ / «День»
2012 року, коли «День» і його читачі відзначали 10-річчя «України Incognita», запрацював однойменний сайт і було випущено спеціальну листівку з креативно-символічним малюнком Ірини Зеленько та написом «Перша ластівка», яка зробила погоду». Це і справді так, адже уже в 2017-му можемо назвати з п’ять—десять серйозних історичних загальноукраїнських ресурсів, а у 2002-му таких не було взагалі! У 2017-му одним із пріоритетів «Дня», як зазначила Лариса Івшина під час онлайн-конференції з нагоди 20-річчя редакторства, буде і ювілей бібліотеки газети. І вже зараз можемо оголосити про новий спільний з інтернет-каналом Ukrlife.TV проект — цикл програм у вигляді лекцій, дискусій за темами історичних видань «Дня» і за участю їхніх співавторів та особливих, відданих читачів.
«МИ МРІЯЛИ БУТИ СХОЖИМИ НА «День»
Людмила НЕМИРЯ, генеральний продюсер і журналіст каналу Ukrlife.TV:
— Газета «День» завжди була, є і, я впевнена, буде такою собі творчою майстернею, яка привертає до себе різних людей, які аналізують, обговорюють, обдумують насправді глибокі теми. Це дуже важливо. Коли ми створювали наш канал ще чотири роки тому, то мріяли в ідеалі колись бути схожими на такі газети, як «День» — які збирають різних людей, котрі думають, розмірковують, дискутують і котрі не бояться бути непопулярними. Адже завжди легко просто йти в тренді й говорити про те, що популярно. Сьогодні ми дуже пишаємося і радіємо, що цей спільний проект можливий, тому що ми завжди підтримуємо історичні програми. Звичайно, у нас немає потужностей, щоб робити такі красиві історичні програми з різними розстановками і якоюсь комп’ютерною графікою. Але ми щасливі від того, що можемо запросити розумних людей, які будуть приходити і говорити про це. Тому я вдячна особисто Ларисі Івшиній і газеті «День» за таку ініціативу. Я думаю, що цей проект обов’язково вдасться.
«ПІЗНАЙ СЕБЕ, УКРАЇНСЬКА НАЦІЄ!»
Володимир ПАНЧЕНКО, літературознавець, співавтор книг Бібліотеки «Дня», починаючи з «Україна Incognita»:
— Бібліотека газети «День» — безпрецедентний проект. За 15 років видано два десятки книжок, покликаних представити читачеві історію України в різних її аспектах, з безліччю сюжетів і деталей. Стратегічна мета — майже за Григорієм Сковородою: пізнай себе. Сковорода ці свої слова адресував кожній людині, а в нашому випадку йдеться про націю. Пізнай себе, українська націє!
Мені приємно пригадати, як усе починалося. Влітку 2002 року, коли в університетах уже починалася пора відпусток, Лариса Олексіївна Івшина запросила мене до себе в редакцію — просто так, порозмовляти (згодом таких розмов буде іще багато, і вони завжди «обростатимуть» якимись творчими ідеями, планами, імпровізаціями, з яких, зрештою, виходило щось цікаве). Серед іншого, я тоді зі щирим захопленням говорив редакторові про матеріали рубрики «Україна Incognita» і висловив думку, що непогано було б кращі з них зібрати й видати окремою книжкою. «А ви готові підключитися до такої роботи?» — запитала мене Лариса Олексіївна, без усяких уточнень. Її запитання означало, що ідея приймається як ділова пропозиція. «Готовий», — відповів я, пам’ятаючи про свою відпустку. Ну, а далі за якихось десять днів ми втрьох — із Сергієм Махуном та Ігорем Сюндюковим — «перекопали» підшивки газети «День» за кілька років, уклали план книжки, і до початку вересня (себто через кілька місяців) вона вийшла в люди під такою ж назвою, як і рубрика: «Україна Incognita».
ФОТО РУСЛАНА КАНЮКИ / «День»
За наступні роки книжка багато разів перевидавалася, і це означає, що інтерес читачів до вітчизняної історії був і є великим. Це відрадний факт, адже йдеться ж не просто про цікавинки минувшини: річ у глибинній потребі в історичній пам’яті, у необхідності її збагачувати й актуалізувати!
Мені часто видається, що історія любить повторюватися. Через те, коли ви її знаєте, то можете краще зрозуміти себе нинішніх.
Наведу один приклад, який стосується подій сторічної давності. Читаю в київській газеті «Боротьба» за 12 лютого 1919 року виклад інтерв’ю з командиром Першої радянської бригади «т. Щорсом», який, не криючись, пояснив, що ще з літа 1918 р. в районі Курська (! — В.П.) почалося формування групи військ для наступу на Київ. Радянська Росія озброювала українських партизан-щорсівців, перетворюючи їх на регулярне військо.
Щорс хвалився: цими днями сподіваємося «приходу великих резервів совітського війська», будемо наступати на південь. В іншому матеріалі, вміщеному в тому самому номері, «Боротьба» повідомляла: «Зараз повставший український народ одержав велику збройну допомогу в своїй боротьбі проти реакційних сил з боку сусідньої російської радянської республіки».
Вам це нічого не нагадує? Отож бо: Путін один до одного повторює те, що сто років тому робили більшовики, які в грудні 1917 р. в Харкові створили маріонеткове «советское правительство», щоб негайно визнати його й надати йому військову «допомогу», яка насправді була збройною інтервенцією... А для прикриття їм знадобився 23-річний Юрій Коцюбинський. А потім знадобилися Щорс із Боженком...
То була «гібридна» війна Росії з Україною! А більшовики казали: «Это они сами между собой воюют». Росія інспірувала конфлікт усередині УНР, посилала свої війська на Україну, створювала тут маріонетковий режим — і оголошувала все це «гражданской войной!»
Їм справді багато чого вдавалося робити українськими руками. Адже серед українських революціонерів (Микола Скрипник, Олександр Шумський, Василь Блакитний, Микола Хвильовий і тисячі інших) дуже поширеною була ілюзія: ми збудуємо соціалістичну самостійну Україну під російським патронатом, разом із російською демократією. Це вже згодом вони зрозуміли, що російська демократія закінчується на українському питанні. Проте було пізно: УСРР «потонула» в «русском море» (чи в більшовицькому морі, що одне й те саме), а мрійників-українців, які жили ілюзіями, постріляли.
ФОТО МИКОЛИ ТИМЧЕНКА / «День»
А гіркий парадокс полягає в тому, що міністр Степан Полторак ось уже недавно заявляв: хто б міг подумати, що Росія на нас нападе?! І не він один так думав. Весь політичний клас України виявився неготовим до суворих викликів з тієї простої причини, що не знав своєї історії. Не знав і знати не хотів, що саме Росія є для нас найбільшою загрозою. І так триватиме до тих пір, поки Росія не повернеться до розмірів Московського царства, запевняю вас. Вона не може бути демократичною в принципі: як повторював незабутній Юрій Афанасьєв, «історія Росії ніколи не була неімперською». Росія казитиметься завжди; факт існування успішної держави під назвою «Україна» її не влаштує ніколи. Так що спокій нам може тільки снитися...
Тому єдиний наш шлях — ставати сильними, дуже сильними, дуже успішними, дуже переконливими. Іншого не дано...
Це тяжкий, проте й дуже гідний виклик для української нації...
Одне слово, надійна, розвинена історична пам’ять може зробити нас дужчими. Без неї нічого не вийде.
Слава Богу, в сенсі пізнання себе ми за останні роки ціною страшного досвіду помітно просунулися вперед. Приємно усвідомлювати, що бібліотека газети «День» виконувала в цьому процесі піонерську роль. Але не тільки виконувала, а й виконує. І, сподіваюся, виконуватиме ще довго.
«ПРОЕКТИ «Дня» — ЯК ЛОМИКАМІНЬ ЛЕСІ УКРАЇНКИ»
Iгор СЮНДЮКОВ, редактор відділу історії газети «День», один з упорядників та співавторів книжок у Бібліотеці «Дня», починаючи з «Україна Incognita»:
— Видавнича серія «Бібліотека газети «День» — це, без перебільшення, гордість нашої газети. Освіта може і має бути найефективнішим знаряддям історичного прогресу. І це не раз доводили минулі доби в історії.
2002 року побачила світ «перша ластівка» нашої серії, книга «Україна Incognita» (ми її називаємо «бабусею»), а 2017 року маємо майже 50 назв книжок і брошур у цій серії загальним тиражем майже 150 тисяч примірників! Це справді здобуток. Це перемога. Можемо також пишатися тематичним розмаїттям наших книжок «Україна Incognita» — це непізнані, неусвідомлені на той час, та частково і зараз, елементи величезної мозаїки, ім’я котрої — Україна. «Війни і мир, або Українці — поляки: брати/вороги, сусіди...» — це взаємини України і Польщі; «Дві Русі» — назва, як говорила Лариса Олексіївна Івшина, компромісна на той час, у 2003 році, — це книга про історичні шляхи України і Московської держави — Росії. Потім були книжки, присвячені спадщині Джеймса Мейса, книжки про Голодомор авторства Станіслава Кульчицького, «Мої університети» авторства Лариси Івшиної, «Апокрифи Клари Гудзик», наша гордість — «Сила м’якого знака, або Повернення Руської правди», яка є, на мій погляд, перлиною серії в цілому. Серії «Бронебійна публіцистика» і «Підривна література», публіцистична трилогія наших журналістів «Котел», або Справа без терміну давності», «Я — свідок. Записки з окупованого Луганська», «Катастрофа і Тріумф. Історії українських Героїв», книжка «Повернення в Царгород». Минулого року побачила світ «Сестра моя, Софія...»
Що об’єднує всі ці видавничі здобутки? Не нами, а давно сказано, що причиною багатьох історичних катастроф було і залишається невігластво. І, до речі, трагедія путінської Росії це тільки підтверджує. Коли людина думає тільки про те, як вижити, вона не бачить ані того, що було буквально вчора, ані спроможна замислитися над тим, що буде буквально завтра. Вона обмежує перспективи і рамки свого мислення тільки сьогоднішнім днем. Справа в тому, що цією людиною дуже легко маніпулювати, і вона стає легкою здобиччю тоталітарної пропаганди. Повторюся, але путінська Росія — яскравий приклад цього. І у нас в Україні, якщо говорити чесно, достатньо ще співгромадян, які теж далекі від усвідомлення нашої історії, нашого сьогодення і майбутнього. Але можемо стверджувати, що видаючи свою серію, ми примножили на порядок, можливо, кількість таких людей, які розуміють, у якій країні вони живуть, спадкоємцями якої історії вони є і, відповідно, задля чого житимуть їхні діти. Можу сказати, що подорожі наших журналістів, Лариси Олексіївни, мене особисто, коли ми спілкуємося з читачами нашої газети і книжкової серії, лише це підтверджують.
І останнє. Віддаючи належне тому, що ми вже спромоглися зробити, ми ні на хвилину не повинні розслаблятися. Маємо пам’ятати геніальний образ Лесі Українки, яка «вище, ніж пишний лавр», ставила маленьку квіточку ломикамінь. Зелені паростки цієї квітки спроможні пробити каміння і рости нагору навіть через нього. Це певною мірою таке завдання, яке ми розв’язуємо вже 20 років і не без успіху, хоч і бачимо, скільки ще належить зробити, безперечно.
«БІБЛІОТЕКА «Дня» — ЦЕ «ПЛІД» ГАЗЕТИ, ЯКА ВИСВІТЛЮЄ ТЕМИ НЕ ПО-ГАЗЕТНОМУ ҐРУНТОВНО»
Андрій ЛЮБКА, письменник, співавтор книжки «Сестра моя, Софія...»:
— Бібліотека «Дня» важлива й фактом свого існування промовиста. Йдеться про нерозривний взаємозв’язок: по-перше, увага до книжкових проектів зумовлена тим, що формат книги дозволяє претендувати на значно довшу часову перспективу, ніж на це має амбіції щоденна газета. Сконцентрована на актуальності, газета апріорі не може бути довголітнім продуктом. З іншого ж боку, якщо глибина тем і фаховість авторів газети справді солідні, то чимало статей можуть претендувати на життя поза законами щоденної метушні. Разом із візією редактора, який ставить питання, наводить різкість у фокусі й замовляє розробку тематичної парадигми, у природний спосіб постає серія статей, що самі просяться під книжкову палітурку. Бібліотека «Дня» — це не окремий проект, який реалізовується десь збоку; це «плід» газети, яка висвітлює теми не по-газетному ґрунтовно. У цьому секрет і довголіття проекту, як і його читацької популярності.
Чи може інтернет допомогти в популяризації книжки? Може, якщо його правильно використати. Адже література існує для того, щоб поширювати смисли, а не банально потрапити на полиці книгарень. Тому онлайн-лекції й дискусії можуть стати засобом популяризації самої теми, а відтак допитлива й зацікавлена людина вже почне шукати глибших джерел. І тоді розгорне книжку.
«ПРОЕКТ ТВОРИТЬ СЕРЕДОВИЩЕ»
Петро КРАЛЮК, доктор філософських наук, співавтор книжок «Бібліотеки «Дня», починаючи з «Україна Incognita»:
— Навіть не віриться, що минуло вже 15 років з того часу, як був започаткований книжковий проект «Дня» «Україна Incognita». Переглянувши знову перший збірник цього проекту, я був приємно заскочений тим, що представлені статті в ньому здебільшого й нині залишаються актуальними для наших істориків (та й загалом гуманітаріїв).
Проект, скажемо так, був громадською ініціативою. Але не став би реальністю без його головного промотора — Лариси Івшиної. Нині він уже має свої традиції. Зокрема, це постійні презентації книжок, що виходять у рамках проекту на Львівському книжковому форумі. Також ці книги широко презентують у різних куточках України, переважно в університетських аудиторіях. Тобто проект творить середовище, яке, попри припливи й відпливи, постійно зростає — і кількісно, й якісно.
Чи не головну функцію цього проекту я бачу в творенні «альтернативної історії» України. Альтернативної не в звичному сенсі. А в тому сенсі, що автори, які беруть у ньому участь, нетрадиційно підходять до української історії, а також історії наших сусідів, порушують дещо незвичні питання, говорять про «білі плями».
15 років — це, на перший погляд, небагато, але й немало. Сподіваюся, що проект продовжить своє існування. А ще хотілося, щоб на нього звернули увагу високі державні чиновники і допомогли йому. Бо ж робиться він для держави Україна, про любов до якої вони люблять поговорити.
