Він говорив просто, щиро і шляхетно.
Вся розмова була не більше години, знайомство – дуже коротким.
Але звістка про його загибель учора потрясла мене так ніби я втратив людину, яку знав усе життя.
Його магнетизм виринав уже в перших словах, у напівусміху, у спокійному майже дідівському розумінні шляхів цього світу.
Його любили всі. І його діти, і його студенти, і його бійці.
Ми писали про нього не так давно («День», № 2 за 11 січня 2017 р.).
Ми тішилися, що в цій країні є ТАКІ люди.
І сьогодні його нема.
Світ не справедливий.
А ще, як завжди, дуже тісний.
Вчора говорив телефоном з приятелькою, яка живе в Америці. Виявилося що вона була його студенткою в Чернівецькому університеті. Десять років тому.
Сказав їй про сумні новини.
На іншому боці лінії запала тиша.
За десять років вона його не забула.
Зранку вона віддзвонила знов: «Я його колись мотузувала, щоб поставив ліпшу оцінку, щоб я могла швидко скінчити сесію без перездачі, бо я вже мала від’їздити… Він поставив, хоч такого він ніколи собі не дозволяв... Дурна оцінка… Не можу собі простить…».
Втрата таких людей - це як мірило для нас усіх.
Він був справжня людина і справжній воїн.
Cумна втіха лише у тому, що його тепер навряд чи забудуть не тільки ті, що його знали, а й ті що тільки про нього чули.
І по ворожий бік фронту також...
