Я милувався Блохіним увесь той час, що перебуваю в Україні. Усі ці дні він був тут найголовніший за усіх. Пам’ятаєте старий анекдот про політичного діяча часів Алли Пугачової? То був час Блохіна. І він згаяв цей час ні на що інше, як на свою роботу, й іншої мети, окрім бути собою, він не переслідував.
Він усе чудово зробив. До речі, не вперше. Єдине, що мені зараз незрозуміло, — як так вийшло, що в команди в той час, коли вона готувалася до домашнього Євро, було таке сум’яття з вибором головного? Ну, а хто, хто ще?.. Інших уже, й справді, немає, але останні — далеко.
Причому ви не зрозумійте мене так, що я наголошую на легендарності фігури, особливій ролі в національному футболі, — та не доведи Боже! Я наочно: сам я іноземець, ось зараз лише спостерігаю за ситуацією більш-менш зблизька, і така переконаність — власні враження, підсумок спостережень за тренером на великому турнірі. Але ж тутешні люди все це і так повинні знати. І — стільки часу зволікали... А була б краще команда. Мені буде важко це пояснити.
Україна, звичайно, не грала ідеально. Блохін, хоч як би до нього ставилися, не завоював собі тренерське ім’я світового масштабу. Не всі його рішення виглядають стовідсотково послідовно — ось, наприклад, з парою центральних захисників він ніяк не міг визначитися, а що це, як не пічка, відправна начебто точка танцю... Але, розумієте, єдино вірних кадрових і тактичних рішень взагалі не існує. Прийшов би інший, може, збудував би, наприклад, гру з трьома центральними і горезвісною «хибною дев’яткою», і ще гарних вірних слів сюди гайда накидаємо — і теж могло вийти.
Сила Блохіна в іншому. І унікальність теж. Він був зі своєю командою одним цілим. Він стояв, а вірніше, сидів — чи то на пресс-конференції, чи на тренерській лавці, — спокійно і прямо дивився в очі, і було зрозуміло, що ось вона, команда, за ним, як армія за генералом, і він не дозволить її ображати, і вона за нього помре. Причому ви давайте згадуйте не агітки про війну, а яку-небудь хорошу книжку. Тому що ось ці слова, про те, хто за кого помре — це ж не із закоханими очима і як один. А це, можливо, і навіть напевно, хтось — буркочачи, хтось і з матерком; хтось, дивишся, і у зворотний бік погляне, та не посміє.
Генерал є в кожній армії. Він має бути за штатним розпорядком. Як і тренер. Рідкість — така ось повна єдність.
Ми тут на українському телебаченні з Альбертичем запалюємо як можемо, ось була нещодавно у мене одна дискусія. Щось я підсів тут на Англію. Два перші матчі зі стадіону працював, ситуацією Ходжсона пройнявся — та я, втім, писав вже про це. І ось напередодні вирішального матчу в групі D зарубалися ми трохи, я був упевнений в англійській перемозі, ну і крякнув, що в України 10—15 відсотків шансів. Я дійсно так думав, та і зараз, чесно кажучи, сказав би так само. Але слово було сказане, і я розумів, що наступного дня розмова триватиме. А тому на дозвіллі обміркував, як би аргументувати детальніше. Почав з тренерів.
Ось Ходжсон. Працював з успіхом у різних країнах. В тому числі на великих турнірах, з купою збірних. Явно знає, чого хоче від своєї команди. Тактик він найтонший, розумник; кого в склад не введе — ось тобі й гол, заміна — а гра вже перекинулася... І Блохін. Ну, що із сказаного, здавалося б, його стосується? Що, успішний досвід роботи в різних куточках світу? І так далі? Ні. Але ж і не так же все просто. Явно не вичерпується цим співвідношення тренерських потенціалів напередодні найважливішого матчу — тоді в чому справа?
А в тому, що Блохін дуже добре знає можливості своєї команди. Він знає, як саме їх використовувати саме сьогодні. Це знання він насадить на свою харизму, і там вже з дороги буде не звернути. Отже Ходжсон, звичайно, набагато крутіший, якщо йдеться про те, як він покаже себе на абстрактному новому місці. Але тут і зараз, в цьому матчі цих, біс їх дери, команд... Нічим Олег Володимирович не гірший. Дивишся, і дасть ще перцю.
І я не готовий зараз розбирати матч Англії та України. Я дивився його настільки уважно, наскільки це можливо, коли ти на стадіоні в іншому місті коментував зовсім інший, паралельний за часом матч. Пробач мене за це, мій єдиний (якщо ти взагалі був) глядач на українському каналі «Футбол», але інакше було не можна. Я все бачив, але розбирати нічого не буду.
Чесно — як і раніше, не думаю, що реально було Україні перемогти. Тому що Англія хоч і забила після двох рикошетів, але ж є логіка в тому, що за більшої кількості подач й ударів по воротах Харта саме таких від Террі з Лескоттом чогось не виникло, і Руні забив, а Мілевський, наприклад, ні? Як на мене, в цьому взагалі одна чиста логіка.
Але мова не про це. Погодишся ти зі мною, читач, у цілковитій відповідності з протилежними, здавалося б, аргументами, чи ні, ми приходимо до одного: Україна зробила все, що могла. У неї було своє обличчя. Вона змогла грати, не думаючи ні про що стороннє, з гідністю і без паніки. І коли матч закінчився, Блохін, виконавши всі формальності, повів команду висловити подяку вболівальникам. Всю. Він озирався і перевіряв, аби ніхто нікуди не подівся.
Я заздрив Україні у цей момент найчорнішою заздрістю. Не знаю, наскільки у мене вийшло пояснити. Я взагалі-то все це не сказати, щоб зрозумів, у сенсі — головою. Я це відчув.
Українцям і полякам вдалося створити сприятливу атмосферу для іноземних туристів, незважаючи на те, що володіння англійською мовою серед жителів цих країн перебуває на вкрай низькому рівні.
Успіх на Євро міг би додати гордості за країну і віри в те, що майбутнє всієї держави важливіше, ніж інтереси окремих політичних угруповань.
