Вночі після гри Англія — Україна хтось зламав український прапорець на нашому авто. Цей «хтось» — явно не англієць і не француз. Це, здається, той самий «хтось», який на «Донбас-Арені» освистував власну збірну, яка не дотягувала до рівня французької. Цей «хтось» — представник одвічно ображеної частини нації, яка хотіла, щоб двадцять три футболісти і їх тренерський штаб нараз вирішили всі її проблеми.
Футбольні боги не вірять в ідентичність, національну ідею і всякі такі сентименти. Вони жорстокі до тих, хто до футбольного видовища приплітає щось іще. Вони безжально покарали поляків і росіян за те, що футбол переплутали зі зведенням історичних рахунків. Вони нагадали українцям, що не варто переоцінювати футбольні перемоги і поразки. Все. Далі йдуть збірні тих країн, які гордо тримають свій прапор, незалежно від результату футбольного матчу. Тепер ми — господарі чужого свята. Сподіваюся, хороші господарі.
Добре було б, якби українці перемогли. Ми б забули, що живемо в одній із найбільш корумпованих держав світу, країні соціальної несправедливості, політичних в’язнів, правового «безпрєдєла». А так — знову повертаємося до своїх баранів. До важкої, безкінечної, часом просто непосильної роботи по створенню справжньої нації. У кожного тут свої функції: одні «лупають сю скалу», інші дерибанять «налупане», а безіменний «хтось» лузає насіння збоку на трибуні, спостерігаючи чергове видовище.
...Чоловік поставив «запасний» жовто-блакитний прапорець на наш старенький «Ланос». Ми вдячні двадцяти трьом футболістам і їх тренерам за те, що подарували нам гарний футбол. Не вони ж образили того, хто ламав наш прапорець, — він травмований значно глибшими процесами, ніж два програні матчі.
А перемоги ще будуть. І не тільки футбольні.
