Три роки тому в нас забрали Крим. У кожного свої спогади про тимчасово окупований півострів: для когось це дитячі табори і перші закоханості, для когось — солодка пахлава на узбережжі Чорного моря, для когось — гори і водоспади з мелодійними кримськотатарськими назвами. Проте найбільше втратили самі кримці — дім. За три роки російської окупації з півострова виїхало 20 тисяч кримських татар. Двоє із них розповіли «Дню» про свій Крим: яким він був, яким став після анексії та як Україні його повернути.
«ДАВАЙТЕ НЕ БУДЕМО ГАДАТИ, КОЛИ УКРАЇНА ПОВЕРНЕ СОБІ КРИМ. ВАЖЛИВІШЕ, ЩОБ ВОНА БУЛА ГОТОВА ЦЕ ЗРОБИТИ»
Першу свою довгу подорож він здійснив у три роки — з Узбекистану, де народився, у Крим, куди його 1975-го привезла бабуся. «Її не прописували. Для кримських татар місце народження дуже важливе, бо ми маємо три етноси: степовий, середньої смуги і південний. Бабуся з Бахчисараю — середньої смуги. Вона змогла купити хату тільки через рік поневірянь і прописатися в 
Красноперекопську — на півночі», — розповідає Айдер Муждаба, журналіст і громадський діяч. Ми сидимо у модному ресторанчику «Мусафір» у центрі Києва, грає ритмічна східна музика. У перекладі з кримськотатарської назва закладу — «Гість». Айдер працює тут. Каже, і сам почувається гостем у столиці.
Його дитинство та юність припали на час повернення кримських татар на Батьківщину. Родинні помешкання були зайняті росіянами, яких після депортації кримців привезли на півострів. Чоловіки займали вільні земельні ділянки, починали будівництво і вже потім перевозили родини. «Я теж жив у такому самобуді: ми з батьком побудували маленьку цегляну хатинку, навіть не штукатурили її, і тоді вже перевезли бабусю в Бахчисарай, щоб вона могла там померти. У нас кажуть: «Кожна кримськотатарська сім’я — будівельники, ми весь час щось будуємо», — посміхається чоловік.
Він викладав історію у кримськотатарській і російській школах, створював у останній український клас. Також Айдер був громадським діячем, 2009 року працював у проекті ОБСЄ. Уже тоді сепаратистська активність росіян була дуже помітною: приїзди російських політиків, напіввійськові-напівспортивні табори для молоді. Спостерігачі радили українському МЗС пильнувати за діями північно-східного сусіда.
Чоловік пригадує: у лютому-березні 2014-го ніхто, крім Кремля і проросійськи налаштованих кримчан, не був готовий до анексії. Кримські татари і проукраїнські активісти до останнього вірили, що скоро, щонайпізніше за рік, повернуться до складу України. Айдер не поспішав виїжджати і, попри критику, отримав російський паспорт, який називає «єрундою», щоб мати можливість спокійно працювати. «Але паспорт у мене без реєстрації. Я попросив голову паспортного столу, який ходив на «референдум» та отримав посаду завдяки проросійській позиції, поставити прописку. Він відповів: «Навіщо вона тобі? Можеш показувати український паспорт». Тобто в його вустах звучало: це ненадовго. Так говорив «російський» чиновник», — здивовано каже Айдер.
А ще зі сміхом пригадує розмову з проросійськи налаштованою вчителькою географії у Бахчисараї. Під час блокади вона обурювалася в крамниці, що «молочка» несвіжа, чоловік зауважив: «Скоро побудують міст, і буде свіжа з Кубані». Вислухав лекцію про те, що міст побудувати неможливо через сходження під протокою двох тектонічних плит і мул, у якому не триматимуться палі.
Айдер приїхав до Києва рік тому, відтоді вдома ще не був — страшно. Його журналістські матеріали та дописи у «Фейсбуці» — типовий екстремізм, за російським законодавством. Та навіть якщо чоловіка не заарештують, після його від’їзду можуть навідатися до родичів. «У нас не пояснюють, за що. До тебе вриваються автоматники рано-вранці, забирають, везуть. Ніхто не знає, куди повезли, за що. Це у найкращому випадку. А в найгіршому — ти просто зникаєш безвісти», — розповідає Айдер. У таких реаліях, коли репресії застосовують навіть не проти активістів, а проти будь-кого, морально дуже складно жити. Однак не всі кримці чи українці можуть переїхати: у когось на півострові старенькі батьки, у когось — робота і маленькі діти й у всіх — дім.
«Я дуже сумую за Кримом. Там залишилася наша Батьківщина. Колись зі знайомим і його дітьми ми піднялися в гори поблизу Бахчисарая. Звідти Ялта — як на долоні. Друг сказав дітям, звертаючись і до мене: ви розумієте, чому це все не можна віддавати?» — коли Айдер згадує це, його голос тремтить, а очі наповнюються слізьми.
Але Крим із його красотами як туристичний об’єкт Росію не цікавить. Там одна за одною будують військові бази. Тільки біля маленького Бахчисарая поруч із двома діючими звели ще дві. Привозять техніку і солдатів, а кримських військових і поліцейських із позначкою «ненадійний» відправляють подалі з півострова.
Я запитую в Айдера, чи скоро за таких умов ми зможемо повернути Крим. «Раніше я іноді бавився — гадав на кавовій гущі. Але зараз ми з вами п’ємо зелений чай, — сміється, — тому давайте не будемо гадати, коли Україна поверне собі Крим. Важливіше, щоб вона була готова це зробити. Коли виникне така можливість, вона повинна показати всьому світу, що Крим — це Україна, вона за короткий час має запровадити там українське законодавство, українську владу, українські інституції. І визнати Крим батьківщиною кримських татар, дати національну автономію, яка відновить наші історичні, економічні й культурні права. Один громадський діяч якось сказав: «Кримські татари невдячні, вони жодного разу не подякували Україні». Ми не дякували, але ми разом із вами будували цю державу. І ми завжди хотіли будувати незалежну, могутню Україну».
«ЩОБ ПИТАННЯ КРИМУ НЕ ЗАБУЛОСЯ, ПОТРІБНІ НАСАМПЕРЕД НАШІ ЗУСИЛЛЯ»
«Я згадую, а в мене сироти по шкірі», — говорить на початку нашої розмови продюсер Алім Абдулхаіров. Анексія застала його в Києві. Сюди навчатися в Інституті журналістики він приїхав у 2012-му.
«У Росії була Олімпіада в Сочі, а в нас був Майдан, ми не розуміли, що відбувається. Мені було дивно, коли побачив новини 23 лютого. Кримські татари робили мітинг у Сімферополі на честь Номана Челібіджихана — нашого національного героя. Паралельно під Верховною Радою Криму проходив мітинг проросійських активістів, які збирали автомати Калашникова. Мене це насторожило. У мене було замало досвіду, але здавалося, що це вже військовий конфлікт», — пригадує Алім. А 26 лютого він у прямому ефірі побачив сутичку між кримськими татарами і проросійськими активістами. Відпросився у шефа з роботи, взяв гроші, купив квитки на потяг і поїхав додому. Пробув у Криму майже два тижні. Каже, то був, мабуть, найтривожніший час у його житті.
«Ми разом із друзями зробили форум, у якому в режимі реального часу писали про всі події, які відбувалися в Криму. Читати ці повідомлення було дуже тривожно. Почалася паніка, ніхто не знав, що робити далі. Всі боялися, що буде військовий конфлікт, як перед тим у Чечні та Грузії. Хтось купував бронежилети і ще щось для українських військових. Ми чергували у місцях компактного проживання кримських татар та у мечетях, тому що розуміли: якщо щось почнеться, то почнеться з нас», — говорить хлопець.
До провокацій, каже, були готові, бо шовіністське ставлення до кримців з боку росіян було завжди. Росіяни навіть вдавалися до вандалізму: руйнували кримськотатарські цвинтарі. Ніхто не приховував, що за цим стоїть проросійська партія «Союз», хоча вони не взяли на себе відповідальності.
Алім пригадує, що часто чув розмови про те, де краще: в Україні чи Росії. «Я цього не розумів. Навіщо про це говорять, — і зараз дивується хлопець і додає: — Якщо брати всі ці події, анексії майже неможливо було уникнути. Але дуже багато людей думають про те, що було б, якби українські війська дали відсіч. Якщо згадувати конфлікт у Грузії, росіяни зупинилися, коли в акваторію Чорного моря зайшли американські кораблі. І так могло статися в Україні».
Хлопець повернувся до Києва ще перед «референдумом», результати якого були передбачуваними. Тепер їздить додому раз на рік і більше тижня не може там бути.
«Коли приїжджаєш до Києва, тут подих свободи. Коли перетинаєш «кордон», навіть дихати складніше. У Криму атмосфера несвободи. І цей «кордон» для мене незаконний. І коли типу російські прикордонники просять у мене паспорт, мене це насправді бісить», — говорячи це, Алім гірко посміхається.
На півострові живуть його батьки. «Батьки народилися в Узбекистані, у засланні, вони повернулися в цей омріяний Крим, у цей Едем, і вони вже не виїдуть звідти. Батько каже: «Я сюди не для того приїжджав 25 років тому, щоб потім самому депортуватися, не для того будував дім, щоб його комусь залишати», — розповідає Алім. Він розуміє батьків, хоч і сумує за ними. До окупації вони займалися вирощуванням декоративних рослин, зараз їхня справа ледь жевріє. Малому бізнесу в Криму зараз дуже важко, значно складніше, ніж «на материку».
Навіть ті, хто палко підтримував Росію, зараз починають розуміти, що в Україні легше жити. Але протестувати на вулицях неможливо: одразу «запакує» поліція.
До окупації більшість випускників шкіл залишалися вчитися у кримських вишах, зараз молодь їде в Україну, бо на півострові — жодних перспектив.
Алім зізнається: зараз він не знає, що йому робити. «Раніше у мене був чіткий план: здобути освіту в Києві, можливо, повчитися десь за кордоном, попрацювати на Заході й цей максимум досвіду застосувати в Криму. Анексія цей план у мене забрала. Напевно, я не повернуся до Криму, доки він не повернеться в Україну», — говорить хлопець.
У Києві він працює і є громадським активістом. Говорить: Україні потрібно допомагати повертати Крим. «Щоб питання Криму не забулося, потрібні насамперед зусилля переселенців звідти. Хто, якщо не ми? Якщо він нам не потрібен, то чому він потрібен комусь іншому?» — переконаний Алім. Єдине, про що він просить українців, — не жаліти кримських татар. Кримці втратили дім, але неодмінно туди повернуться, як уже поверталися на початку 1990-х.
