«Чи воно вам треба?» — так відреагував кадровий офіцер Олексій «Лютий» на прохання пригадати події трирічної давнини, коли «зелені чоловічки» захоплювали Крим... Тоді мало хто розумів, що це стане початком затяжної війни, продемонструє, наскільки ми вірні Україні та якою мірою готові її захищати. Військовослужбовці Криму після окупації півострова пройшли своєрідну перевірку на патріотизм. Хтось залишився служити під триколором. А хтось, ризикуючи життям, не зрадив присяги.
Непросту історію пережив тоді Керченський загін морської охорони, в якому служив наш герой Олексій. Фактично під носом у ворога військовослужбовці змогли вивести катери та кораблі, а також більшу частину озброєння, намагалися не залишити ворогові нічого, що належить українській державі. Ці події відбувалися на початку березня 2014 року. Після них Олексій отримав позивний «Лютий» (прізвища не називаємо на прохання військового). Хіба деталі цієї історії не повинні знати українці?
«МОЯ ВІЙНА РОЗПОЧАЛАСЯ 27 ЛЮТОГО»
«Зараз проходжу службу в місті Одеса. Тут служу з 2015 року. Свою службу в Державній прикордонній службі розпочинав 2006 року в Керченському загоні морської охорони, був на посаді начальника служби озброєння та радіотехнічних засобів до 2009 року, — розповідає Олексій пізно увечері, після завершення робочих справ. — Потім приблизно шість років служив на «зеленому» кордоні, а з 2013 року мав на меті перевестися до морського загону, і так склалося, що 2014 року отримав переведення до морської охорони. 24 лютого я приїхав приймати посаду до свого рідного Керченського загону. Тоді тільки були розмови про захоплення Севастопольського загону морської охорони, тільки все починалося. Окупанти кажуть, що захоплення Криму почалося 21 лютого, все тільки набирало обертів, ще ніхто нічого не розумів. Моя війна розпочалася 27 лютого. Того дня командир бригади оголосив бойову тривогу, була загроза захоплення частини».
Командир наказав підготуватись до вивезення майна військової частини. «Потрібно було швидко щось робити. Командир визначив, на які борти перевантажувати склади і те, що зберігалося в кімнатах зберігання, — продовжує військовий. — У ніч ці одиниці вийшли на зовнішній рейд із Керчі, я вийшов з ними разом з начальником складу. Всі одиниці, які тоді були спроможні дати хід, вийшли в море. Через кілька днів пішли по льоду в Азовське море, хоча це повністю суперечило характеристикам кораблів і катерів такого типу. Спочатку пішли на Бердянськ — він міг прийняти нас, а потім перейшли до Маріуполя. З екіпажів кораблів вийшли всі, бо отримали чіткий наказ командира. Я повернувся до Керчі ще до переходу корабельно-катерного складу в Бердянськ. Знав точно, що саме було вивезено, але на місці необхідно було підбити підсумки».
«Все робилося на свій розсуд, бо жодних офіційних команд не було, — розповідає Олексій. — Я на той час займав посаду начальника озброєння. Цей мій вектор відповідальності, за який душа болить. Вдалося вивезти не все, але я зробив так, щоб одиниці, які залишилися, не могли використовуватися в подальшому».
«ПІСЛЯ ЗАХОПЛЕННЯ ЧАСТИНИ ДІЯЛИ В ПІДПІЛЛІ»
Виведення з ладу зброї, яка залишилася, перетворилось на справжню спецоперацію, адже робили це, коли військову частину вже захопили «зелені чоловічки». «Увесь період після захоплення частини — а штурм частини був у перші дні березня — ми діяли в підпіллі. Були ще незавершені справи, потрібно було займатися знищенням обліків, документації. Саме тоді ми з товаришем дістались до кімнати зі зброєю і вивели з ладу ту, яка залишилася, — згадує Олексій. — На той час я ходив з відеореєстратором, бо в телефоні вже не вистачало пам’яті знімати весь той безлад, знімав «зелених чоловічків». Вони це помітили, увірвалися в мій службовий кабінет, був ретельний обшук, погрози зброєю, але я встиг скинути відео своїй дружині. Хоча коли кинувся у Маріуполі шукати ці відео в повідомленнях, з’ясувалось, що з 23 лютого до 15 березня жодного повідомлення не було відправлено, тобто все було видалено повністю».
Має бути усвідомлення кожним громадянином, що зараз насправді йде війна. Коли це відбудеться, тоді кожен громадянин нашого суспільства прийматиме окремі маленькі рішення про те, що має робити. Бо зараз у бліндажах, сирих окопах, у багнюці сидять хлопці, які не беруть участі у війні, а стримують військову агресію. Бо війна — це коли є дві протиборчі сили, які переходять із наступу в оборону відповідно до тактичної ситуації. Наші хлопці зараз сидять і просто стримують ворога, бо в нас є Мінськ і так далі. Коли буде мобілізація всіх сил і засобів, не кажу про військову мобілізацію, а коли все в державі буде працювати на те, щоб «придушити» агресора, тоді можна говорити про якісь позитивні тенденції
Понад два тижні Олексій з побратимами чекали на наказ, щоб змінити місце дислокації, бо якби залишили свою частину самовільно, то вважалися б дезертирами. На територію військової частини намагались потрапити щодня, попри спротив окупантів. «Ми збиралися на набережній у визначених місцях, щодня їх змінювали, бо хвилювалися, щоб нас не відстежили, фіксували свою присутність, намагаючись зайти на територію військової частини, — описує тогочасні події Олексій. — Саме тоді була активна підготовка до референдуму. Вони запропонували «зелений» коридор для виведення військ і людей, які не хочуть співпрацювати з кримською владою, на той час це звучало саме так. Коли нам пропонували залишитися в Криму, то стояло питання про службу в Криму як в окремій республіці, про приєднання до РФ ще не йшлося. Це вже під час референдуму пішла така хвиля. Але виїхати ми не могли без чіткого наказу. Коли вже був наказ про зміну місця базування, згрупувалися, хто з ким буде їхати, намагалася виїжджати через Чонгар. Там тоді стояли і «зелені», і серби, було декілька блокпостів до наших, кожен блокпост — як коло пекла».
«ПОСВІДЧЕННЯ ОСОБИ ХОВАВ ПІД ОБШИВКОЮ АВТО»
Військові виїздили з півострова як цивільні особи. Особисті речі та форму офіцер завчасно відправив поштою до батьків в Одесу. «Намагались повністю вивезти все, бо відстежувався кожен рейс. У мене не було нічого, навіть своє посвідчення особи я ховав під обшивкою автомобіля, — продовжує офіцер. — Час, проведений на території військової частини після її захоплення, не минув дарма, ми вивозили документацію, намагалися взяти найважливішу. Я вивозив картки обліку зброї, боєприпасів. Виносив їх потрошку під сорочкою, кидаючи їх у сміттєвий бак наприкінці робочого дня, а потім о першій-другій ночі забирав звідти. Зберігав це все там, де мешкав на той час, перед тим, як виїжджати, ховав під стелею машини. А які ще варіанти були у нас?»
Перетнувши Чонгар і діставшись до Маріуполя, Олексій дізнався, що був оголошений у розшук по Криму за злочин проти російської армії. Якраз за виведення з ладу зброї, бо окупанти вже встигли повідомити у Кремль, що її захоплено. Якби чоловік затримався у Криму ще день-два, можливо, виїхати б не вдалося...
«Я БУВ НА КАТЕРІ, ЯКИЙ ЗАРАЗ ЛЕЖИТЬ НА ДНІ МОРЯ»
«Ми майже з нуля розпочинали діяльність військової частини на тих самих посадах, що й обіймали. Я сам корінний одесит і знаю таку приказку: «нема часу на повільні танці». Треба було одразу включатися в роботу. Я розумів, що у нас є великі втрати, великі дірки в забезпеченні, уже тривала робота з дозабезпечення підрозділів. Ми одні з перших у цій війні зіткнулися з агресором і зрозуміли, що треба щось робити: одягатися, озброюватися й бути готовими до війни», — розповідає військовий.
На наше запитання, що змінилося в житті Олексія за ці три роки, відповідь отримали лаконічну: «все». «Ви чули про трагедію, яка сталася з морськими прикордонниками в Азовському морі 31 серпня 2014 року в Новоазовському районі, коли з території України ракетними пострілами було знищено катер? Я був на тому катері, на тому, який зараз лежить на дні Азовського моря. Повірте, за ці три роки в моєму житті змінилося все», — після почутого хотілось дякувати Олексію за його внутрішню силу. До речі, у дні захоплення агресором військової частини за проявлену тоді позицію командир дав йому позивний «Лютий». Олексій каже, що й насправді тоді в душі неймовірно кипіло.
«КОЖЕН МАЄ УСВІДОМИТИ, ЩО ЦЕ ВІЙНА»
«Ніхто не міг передбачити такий сценарій. Коли були оці всі захоплення, ми бачили, що це кадрові російські військові. Запитують, чому не відкривали вогонь на ураження? Та ніхто собі не міг уявити, що це загарбник, окупант. Яких тільки не було про всі ті події думок: може, це тимчасові заходи або глобальні навчання, про які ми не знаємо. Коли вже почалися активні дії, а до мене в кабінет вдерлись окупанти, я зрозумів, що точку неповернення вже пройдено. Це факт агресії, — аналізує Олексій. — На сході зараз війна, гібридна, дуже складна в тактичному розумінні. Можу сказати, що нам не викладали, коли я навчався, такі сценарії ведення війни. Для всіх тактиків і стратегів це новий сценарій війни».
Як його переламати на нашу користь? В Олексія «Лютого» є варіант: «Має бути усвідомлення кожним громадянином, що зараз насправді йде війна. Коли це відбудеться, тоді кожен громадянин нашого суспільства прийматиме окремі маленькі рішення про те, що має робити. Бо зараз у бліндажах, сирих окопах, у багнюці сидять хлопці, які не беруть участі у війні, а стримують військову агресію. Бо війна — це коли є дві протиборчі сили, які переходять із наступу в оборону відповідно до тактичної ситуації. Наші хлопці зараз сидять і просто стримують ворога, бо в нас є Мінськ і так далі. Коли буде мобілізація всіх сил і засобів, не кажу про військову мобілізацію, а коли все в державі буде працювати на те, щоб «придушити» агресора, тоді можна говорити про якісь позитивні тенденції».
