Миколаївський письменник, художник та мінометник Геннадій Молчанов «повністю пройшов крізь всі щаблі — поневіряння, радощі, сльози» майже рік: з березня 2015 року по лютий 2016-го, обороняв селище Піски. 56-річний митець розповідає, що сам пішов до військкомату, згодом пройшов службу у складі 93-ї ОМБР.
Раніше писав алегоричні книги й картини. Але після побаченого та пережитого на сході країни каже, став справжнім реалістом і втратив відчуття власного творчого формату.
У власній колекції має більше 50 картин. У Пісках Геннадій Молчанов малював картини та писав книгу, яка присвячена 25-річчю Незалежності України. Книга «А завтра буде все інакше» незабаром буде закінчена.
Привіз із Пісків двох нових друзів — собак з позивними «Бусоль» і «Анфіса Петрівна», які жили в порожніх знищених домівках та отримали поранення.
«ЩОХВИЛИНИ ЧЕКАЮ НА ТВОРЧЕ НАТХНЕННЯ...»
— Чи змінилося ваше бачення світу та життя після проходження бойових завдань в зоні проведення АТО?
— Я пішов захищати Батьківщину, тому що я не просто громадянин України, а українець з діда-прадіда. Поїхати до зони проведення АТО — це мій обов’язок, крім того, мені як письменнику потрібно було провести польові дослідження. Проте з цими дослідженнями я потрапив у халепу — раніше і прозу, і живопис писав алегорично, а тепер став реалістом. Можу лише написати щось хронологічне, документальне, однак це зовсім не моє. Я щохвилини чекаю на творче натхнення, як було колись, до війни, чекаю, що однієї ночі прокинуся з готовим сюжетом, на кшталт Пєлєвінського «Життя комах», натомість з голови «випадають» лише картинки банальних воєнних буднів. Мої «рожеві окуляри» розбилися вщент на полі бою, і це мене пригнічує як письменника.
«СЬОГОДНІ В МЕНЕ 15 КАРТИН З ПЕРЕДОВОЇ»
— Може, варто випробувати себе в амплуа репортера?
— Це не так вже й важко. У видавництві «Зелений пес», братів Капранових, до ювілею Дня Незалежності у збірці «Я лайк Україну» вийшло моє оповідання «Про собак і патріотів». Це на 90% реалістична оповідь реальних подій, але вона мені цікава лише тим, що мої нащадки знатимуть, що їхній дід бачив на війні. Проте подібні оповідання можуть написати і мої бойові побратими, для цього не обов’язково треба бути письменником. Я дуже вдячний іменитим авторам збірки за те, що з таким банальним текстом пустили мене до свого товариства.
ГЕННАДІЙ МОЛЧАНОВ ПРИВІЗ ІЗ ПІСКІВ ДВОХ НОВИХ ДРУЗІВ — СОБАК ІЗ ПОЗИВНИМИ «БУСОЛЬ» І «АНФІСА ПЕТРІВНА», ЯКІ ЖИЛИ В ПОРОЖНІХ ЗНИЩЕНИХ ДОМІВКАХ ТА ОТРИМАЛИ ПОРАНЕННЯ / ФОТО ЮРІЯ КОШКОВСЬКОГО
Те саме і з картинами: прагнеш до створення полотна вселенського масштабу (сміється), а змушений відображати дійсність — руїни, окопи тощо. Під час короткого перемир’я я брав пензлі, фарби, полотна з облупленими, вицвілими репродукціями — і малював. Наша позиція «Сталева фортеця» розташовувалася в розбомбленій будівлі соціального значення, тож матеріал для малювання валявся прямо під ногами. Те, що було так-сяк придатне для роботи, пішло в діло, і сьогодні у мене є 15 картин з передової. Слава Богу, певною мірою мені вдалося позбавити їх воєнного негативу, викласти в сатиричному й філософському форматах — не хочу, щоб жахи війни прикрашали мій дім або чийсь інший будинок.
— Як давно ви малюєте?
— Малюю вже років 15. Я самоук. Моя дружина — художник-мультиплікатор, тому вона іноді приносила мені книги, які розкривали секрети мистецтва, але я навіть їх не читав, бо втрачається відчуття творчого процесу. А так я просто малюю, як душа підказує...
Є в мене картина, намальована на сході, має назву «Двісті», цим усе сказано. На інших картинах, які привіз з Пісок, зобразив у тому числі й земляків-побратимів з Миколаєва. Такі картини є історією, виправляти їх уже не можна.
«Я НЕ СМАКУЮ ВІЙНУ, ХОЧА І ЗНАЮ ЇЇ НЕ З ЧУТОК»
— Ми говоримо про книги, картини, але про воєнні дії ви мовчите. Ви воювали в Пісках майже рік, а це одна з найгарячіших точок бойових дій, то невже у вас не виникає бажання позиціонувати себе воїном?
— Вік вже не той. Років двадцять тому, та навіть десять, я б так і робив, але корчити з себе героя у 56 — смішно. Серед нас було багато молодих, здорових, завзятих чоловіків, які, потрапивши на війну, жили війною, як козаки-січовики. А я не смакую війну, хоча і знаю її не з чуток.
Ми перші півроку воювали по-дорослому, та тяжче було наступні півроку, під час перемир’я, коли ми вже не могли відповісти на обстріли з боку так званих шахтарів-ополченців. Буває, сидиш на вулиці за мольбертом, малюєш, аж раптом «прильот». Добре, якщо поряд бойова подруга з позивним «Бусоль» (собака. — Авт.). Їй осколком задню лапу і хвіст знесло, то вона знає, що таке «прильот», вона його чує в самому зародку і попереджає заздалегідь. Серйозно, міна ще, безшумно для людського вуха, летить, а Бусоль уже бігає і волає: «Ховайся, хто може!». Частіше за все так і бувало: зреагував вчасно — заховався. А якщо її немає поряд, то маєш покладатися на фарт. Коли вже засвистіло і рвонуло, то тікати-ховатись немає сенсу — поки бігтимеш, тебе зріже осколком. Тому просто сиди й не совайся — може, мимо пролетить. І це не героїзм, не геройство, це логічна поведінка. Щоправда, якщо це не приліт однієї-двох мін, а справжній артобстріл, то там логіка зовсім інша.
— Чи є якісь ідеї, що плануєте втілити в життя?
— Передусім я збираюся невдовзі відвідати свій батальйон на сході, щоб дозбирати трохи матеріалу для книги.
— Невже за цілий рік ви не назбирали інформації?
— Бачте, я не люблю панібратства. Будучи солдатом, я дотримувався субординації, тобто з вищим офіцерським складом спілкувався на рівні рядового, а не письменника. Це принципово. А для того щоб написати солідну книгу, треба мати більш просторе уявлення про війну. Тепер я цивільний і з чистою совістю маю право спілкуватися з комбатом на «ти», тобто це вже не буде виглядати як панібратство.
* * *
Іще до війни Геннадій Молчанов знайшов у Миколаєві, на смітнику, ювілейне видання Тараса Шевченка «Кобзар» 1939 р., яке врятував і проніс через всю країну, крізь всю війну:
«Я побачив на задній палітурці напис, зроблений 18 вересня 1941 року о 18-й годині червоноармійцями, які з міста Чкалова йшли на фронт. Запис був підписаний ім’ям Петро з Полтави. Йдучи на війну, я продовжив цю традицію, вирізавши на тій-таки обкладинці: Мобілізовані й добровольці проти Червоної армії РФ. На вільних сторінках я збирав підписи військових від рядового до комбрига (біля 200 підписів). Мій друг, волонтер і нардеп Тарас Кремінь, допоміг зібрати підписи у своїх колег-нардепів, і після дембеля ця книга була передана в Національний військово-історичний музей.
