Коли надія перевищує страх, то вона породжує відвагу.
Георгій Кониський, український письменник, проповідник, церковний і культурний діяч

..Псевдоінтелектуальний секонд-хенд

У Національному театрі ім. І. Франка відбулася прем’єра вистави про евтаназію — «Подорож Аліси до Швейцарії»
16 березня, 2017 - 10:54
ВИКОНАВЦІ ГОЛОВНИХ РОЛЕЙ — ВИЩІ ЗА БУДЬ-ЯКІ ПОХВАЛИ. НА ФОТО: СЕРГІЙ КАЛАНТАЙ (ГУСТАВ ШТРОМ — «ДОКТОР СМЕРТЬ») І ТЕТЯНА МІХІНА (АЛІСА) / ФОТО АРТЕМА СЛІПАЧУКА / «ДЕНЬ»

Тема права людини на добровільну смерть, яку суїцидно налаштованим особистостям мала би гарантувати медицина, у нас не набрала суспільної злободенності, як це сталося на Заході. Захід, як відомо, уже кілька століть — «впереди планеты всей» не лише у сфері науково-технічного прогресу, а й у питаннях зняття табу з тисячолітніх моральних та духовних принципів і засторог. Тож питання евтаназії якщо й виникає на пострадянському просторі, то зазвичай у контексті релігійних доктрин — саме релігійні діячі з останніх сил намагаються втримати людство від повної утрати «страху Божого» та остаточної дезорієнтації в питаннях етики. Інша річ, наскільки їхні ортодоксальні аргументи переконливі для атеїстів епохи релятивізму.

Слабкі й, відповідно, непереконливі релігійні аргументи проти «цивілізованого» самогубства можна почути і в п’єсі швейцарського літератора Лукаса Барфуса «Подорож Аліси до Швейцарії», яка вже понад п’ять років ставиться навіть у театрах нашого недоброзичливого північного сусіда. Нарешті, дійшла вона і до нас завдяки художньому керівнику Театру ім. І. Франка Станіславу Мойсеєву, який поставив опус Барфуса на Камерній сцені. Що природно, бо депресивна історія швейцарського лікаря Густава Штрома, який допомагає стражденним піти з цього світу, навряд чи привабить масового українського глядача, бо він зайнятий питаннями виживання, а не добровільного вмирання. Асоціюючись з Алісою Льюїса Керрола, ім’я героїні від самого початку має налаштувати нас на роздуми про подорож не просто до Швейцарії, де евтаназія не карається законом, а у Задзеркалля посмертного буття. Щоправда, у п’єсі розглядається не так сама можливість існування по той бік смерті, як питання морального виправдання убивства лікарем пацієнта.

Перш аніж торкнутися змісту вистави, варто звернути увагу на її високу професійну якість. По-німецькому строга і функціональна сценографія Катерини Маркуш, яка створює простір смерті навіть там, де мало би вирувати життя; володіння не лише формальними режисерськими приймами, а й уміння вивести акторів на точне, глибоке існування в ролі, яке вкотре довів Станіслав Мойсеєв; врешті, рідкісна на вітчизняній сцені висока якість акторських робіт — все це робить франківцям честь. Тож театралам варто побачити, як Сергій Калантай у ролі Штрома показує драму людини, приреченої на самотність і зневагу світу через свої «благі наміри» позбавляти людей від страждань. Як Тетяна Міхіна в ролі Аліси з першої появи на сцені примушує відчути жах людини, яка вже не має сили жити, але ще не набула мужності вмерти... Рішення Аліси через невиліковну хворобу піти завчасно з життя робить як ніколи близькими її стосунки з Лотте, матір’ю, в ролі якої Людмила Смородіна демонструє здатність не просто до глибокого проживання ролі, а й уміння зіграти наскрізну тему — необхідність змиритися зі смертністю людини не як з науковим постулатом, а із фактом власної біографії. Страх небуття тут гротескно доносить Олександр Логінов у ролі пацієнта Джона, який не може трансформувати свій гедонізм в аскетичну готовність попрощатися зі світом дрібних радощів та утіх. Наймолодша виконавиця Світлана Косолапова в ролі Еви, асистентки Штрома, робить зворотну еволюцію — від служіння смерті вона приходить у фіналі до служіння життю. Нарешті Олександр Печериця в ролі домовласника Вальтера демонструє рідкісне акторське вміння до такого гротескного (при тому органічного) перевтілення, за яким не одразу впізнаєш самого актора...

Інша річ, що майстерність творців вистави могла би бути вживана на більш гідну драматургію. Барфус, хоч він і здобув славу одного із кращих німецькомовних белетристів сучасності, грішить псевдоінтелектуалізмом. Торкаючись філософських питань і вкладаючи в уста Штрома демагогічні сентенції на тему не лише життя і смерті, а й вічного буття і Бога, він уникає чесної, відвертої дискусії. У «Доктора Смерть», який, по суті, є антигероєм, тут немає гідного опонента. У п’єсі відсутній герой, який протистояв би антигероєві, тож, відповідно, глядача позбавляють альтернативи. Позбавляють змоги спостерігати за одвічною боротьбою Добра і Зла, яка і становить основну колізію не лише драматургії, а й земного буття. Примітивність та облудність автора передається і тим, хто дає сценічне життя його «Алісі...».Чого варті лише рекламні пасажі, які анонсують виставу франківців: «Ані автор, ані творці вистави не мають права робити остаточний висновок у такому складному виборі, ми маємо право лише розмірковувати, що являє собою істинна гуманність і яка справжня ціна людського життя». Позбавляючи себе права робити «остаточний висновок», тобто знати, творці вистави культивують невігластво і безвідповідальність. Бо той, хто не має відповідей, за визначенням не може бути відповідальним.

Найсумніше в усій цій історії — те, що наші доморощені ліберали жують давно пережоване в самій Європі, з якої імпортують, головним чином, усякого роду ментальний мотлох, псевдоінтелектуальний секонд-хенд. Зарозумілість пан’європейської «гуманістичної» свідомості, яка поставила себе в центр Всесвіту, але при тому не здатна до серйозного плідного діалогу з іншими культурами, призвела світ до глобальної катастрофи. Перш за все, західні «гуманісти» поставили на межу знищення власну культуру та ідентичність, що констатують ті культурні, політичні діячі Заходу, які здатні дивитися правді у вічі і приймати виклики часу. «Мене почало нудити від самого слова «гуманізм», — зізнається французький інтелектуал із роману «Покора» Мішеля Уельбека, який небезпідставно фантазує на тему приходу до влади у Франції ісламського кандидата у президенти, внаслідок чого там починає панувати шаріат. І стається це, на думку письменника, через тотальну кризу «гуманістичного» світогляду, який спробував поставити людину на місце Бога. «Ну, чи не смішно дивитися, як ця квола істота, що живе на мізерній планетці якоїсь дальньої гілки заштатної галактики, встає на задні лапи і заявляє: Бога нема?» — одне це запитання героя «Покори» знецінює всі атеїстичні розумування лікаря Штрома, який впродовж двох годин намагається довести нам, що у нас є право на самогубство. Ніколи пошук аргументів на захист суїциду не був для нас таким недоречним, як зараз, коли Україна бореться за те, щоби жити, щоби бути, а не вмерти.

Вадим ДИШКАНТ
Газета: 
Рубрика: