Нещодавно двома важливими інтерв’ю з відомими у регіонах журналістами — ведучою вінницького каналу «ВІТА» Іриною КРАВЧЕНКО та секретарем НСЖУ, генеральним продюсером миколаївського каналу «ТАК-TV» Глібом ГОЛОВЧЕНКОМ «День» порушив важливу тему — перспективи регіонального ТБ. Які завдання та виклики стоять сьогодні перед місцевими мовниками? І чи можуть вони виступити мотиваторами загальнонаціонального смислового діалогу або долучитися до національного діалогу, який розпочав «День»? Про важливість порушеної теми, зокрема за відсутності Суспільного ТБ в Україні, свідчать численні звернення та дзвінки самих телевізійників у редакцію.
«Питання саме в тому, як місцеве ТБ можна активніше долучили до загальноукраїнських смислоутворюючих процесів. І тут дуже правильну позицію зайняла газета «День». Передовсім тому, що почала актуальну дискусію про цінності в медіа під час війни. Без цінностей, спільних смислових орієнтирів ми не переможемо. І тому вважаю, що ініціативу «Українська журналістська платформа» треба продовжувати і розвивати», — говорить Гліб Головченко.
Аби продовжити тему, «День» звернувся до телевізійників у регіонах з трьома запитаннями:
1. У час цифрового мовлення та інтернету поняття «регіональний», «місцевий» для каналів мають лише фактор прив’язки до місцевості і аж ніяк не є ознакою провінціалізму чи другорядності. Виходячи з конкуренції за якість контенту і розширюючи свою аудиторію, про яку роль та надзавдання місцевого ТБ, на вашу думку, можна говорити?
2. Чи можуть регіональні канали виступити мотиваторами загальнонаціонального смислового діалогу? Що для цього необхідно?
3. Чи підтримуєте ви ініціативу «Українська журналістська платформа»? Яка ваша думка із цього приводу?
«САМЕ РЕГІОНАЛЬНЕ ТБ ПРИРЕЧЕНЕ НА ВИСВІТЛЕННЯ СЕРЙОЗНИХ ТЕМ»
Iгор ГУЛИК, заступник виконавчого директора ТРК «Львів»:
1. Як на мене, то саме регіональне ТБ приречене на висвітлення серйозних тем. Воно, по-перше, не може дозволити собі таблоїдизації, як це притаманно зараз центральним каналам; по-друге, наближеність до аудиторії диктує «регіональникам» теми для висвітлення; по-третє, через злиденність технічного ресурсу місцеві телекомпанії не можуть розпорошувати його на дрібниці. Це, однак, не означає, що локальні телеканали втрачатимуть у рейтингах, як засвідчує досвід (зокрема — кабельних мовників, які охоплюють міський квартал у США), їх дивляться чи не всі мешканці цього мікрорайону. Природно, що обиватель, пересичений інформацією глобального масштабу, взятою з інтернету, радіо, центральних каналів, буде цікавитися тим, що відбувається у нього, як мовиться, «під носом».
Навряд чи це можна вважати надзавданням, але те, що для регіонального ТБ залишається цілий пласт, неторканий «грандами» (до прикладу, проблеми виживання територіальних громад, децентралізації назагал, ситуації з неповносправними та їх соціальною адаптацією, роз’яснення непопулярних і доволі складних реформ), не підлягає сумніву. Причому, як це не дивно, але, порушивши будь-яку із означених (а насправді — їх набагато більше) тем, місцеві тележурналісти мимоволі претендуватимуть на ексклюзив. Бо лише у поодиноких випадках до того, про що вони розповідають, дійдуть руки столичних колег.
2. До регіональних тем у центральних телеканалів лише зрідка доходять руки. І справа не в тому, що їм бракує власкорів на місцях, радше, цих власкорів вони орієнтують на свій контент. Однак присутність регіональних каналів в інтернеті, соціальних мережах дає їм змогу формувати порядок денний у питаннях загальнодержавної ваги.
Більше того, після реформи, наслідком якої стане створення Суспільного ТБ, з його єдиною сіткою мовлення, є надія, що локальні проблеми стануть мейнстримом для столичного мовлення. Тим паче, що з’явиться можливість долучати до місцевих сюжетів чи програм київських експертів та представників центральної влади.
3. Я також є підписантом «Української журналістської платформи», однак моя позиція щодо практики керівництва НСЖУ не є такою однозначною. Звісно, будь-які «спільні проекти» із Союзом журналістів Росії неприпустимі, проте коли йдеться про переговори, унаслідок яких було звільнено кількох українських журналістів, то тут, на мою думку, гуманітарний аспект закономірно передбачає певні винятки.
Певна річ, говорити про «примирення» та «порозуміння» (тим паче — застосовувати евфемізми сумнівного штибу замість «мови ворожнечі») означає вмонтовувати себе у систему кремлівського плану дестабілізації України. Толерантність у цьому разі є не тільки недоречною, а й шкідливою.
«СУСПІЛЬСТВО ЗДЕБІЛЬШОГО БАЧИТЬ СЕБЕ... В ЯКОСТІ ГЛЯДАЧА»
Влад ВОЙЦЕХОВСЬКИЙ, журналіст, Дніпро:
1. На жаль, українське телебачення останніми роками не демонструє системних пошуків ані нових форм, ані нових смислів. Також у нас фактично відсутня і конкуренція за якість контенту, оскільки майже всі медіа перебувають в руках олігархів різного калібру, тому критерієм успішності медіа є не якість контенту, а якість виконання політичного замовлення.
Тому перспективи окреслюються не надто райдужні. Всі надзавдання місцевого ТБ покладаються лише на плечі тих журналістів, які, власне, відчувають і розуміють ці надзавдання, а також мають волю і можливості виконувати їх.
Певні надії покладаються на створення Суспільного ТБ. Але, дивлячись, як затягується цей процес — скоріш за все, ми вкотре побачимо реформу на папері. Тому про «надзавдання місцевого ТБ», на жаль, говорити не приходиться. Можна говорити про відчуття своєї відповідальності кожного окремого журналіста.
2. Я був би дуже радий, якби мотиватором такого діалогу виступав не сам по собі якийсь телеканал, а суспільство. Втім, бачимо, що суспільство здебільшого бачить себе не в якості мотиватора, а в якості глядача. Більше того, такий глядач хоче бачити не політичний діалог, а політичне шоу. Практика свідчить: що вищий накал взаємних звинувачень, то вищі рейтинги таких шоу. Саме тому регіональні канали в поширенні «території розуму» можуть зіграти величезну роль. Звісно, якщо регіональні мовники не захочуть працювати в полі, яке зорали і заасфальтували національні канали.
3. Останнім часом бачу, що маю дедалі більше світоглядних розбіжностей з деякими старшими колегами із НСЖУ. Якщо раніше ставився до цього іронічно — то нині війна все загострила. Безумовно, організація безнадійно застрягла у минулому столітті. Але, якщо чесно: по-перше — мене сьогодні не так уже й цікавить, що там відбувається в НСЖУ, а по-друге — розбіжності виникають все ж таки не з усіма із старших колег. В усякому разі — ніхто із Дніпра офіційних зустрічей із російськими пропагандистами не мав.
«НАША АУДИТОРІЯ ВТОМИЛАСЯ ВІД БРУДУ І ПЛІТОК»
Володимир КОСЮК, головний редактор телеканала «Херсон плюс»:
1. Мене завжди дивувала любов всеукраїнських каналів до «жовтизни». Провідні українські телевізійні менеджери та продюсери в один голос посилаються на соціологічні дослідження: мовляв, саме кримінал, вбивства, фінансові злочини, інтриги, брудні чутки з непристойними й пікантними подробицями — найбільш рейтингові у випусках «Новин». Мабуть, ми живемо в різних Українах з київськими телевізійними «акулами». Наш глядач уже не говорить — кричить: як ми втомилися від всього цього бруду, крові, пліток...
Створюючи сім років тому телеканал «Херсон плюс», ми одразу обрали формат сімейного телебачення. І не помилилися. «Новини» від «Херсон плюс» — найрейтинговіша наша щоденна програма. Але, виявляється, і «Новини» можна робити добрі й позитивні. І про проблеми та негаразди, про війну та бідність можна розповідати з добрим серцем, а не смакуючи брудні подробиці.
І такий підхід, наскільки мені відомо, почали використовувати чимало регіональних телеканалів. І ми дійсно виростаємо з «коротких штанів» регіональних ЗМІ. Онлайн-мовленням в інтернет й листами від глядачів зі США, Канади, Німеччини, Ізраїлю вже нікого не здивуєш. Але ось «Херсон плюс» збільшує мовлення не тільки у віртуальному світі й соцмережах, а й на реальних територіях. Із березня 2017 року почали мовити в кабельних мережах Дніпропетровської та Запорізької областей. Можливість брати сигнал з французької «хмари», через яке ми розповсюджуємо ай-пі мовлення, зараз обговорюємо з провайдерами ще кількох областей. Тобто — ростемо!
2. Дивуюсь, але ми як регіональний телеканал чомусь намагаємося порушувати проблеми загальнонаціонального масштабу, які, на жаль, абсолютно не турбують центральні канали. Майже півроку ми працюємо над проектом «Межа» про кримські проблеми. І тут я хочу подякувати газеті «День», що помітили цей проект і підтримали нас інформаційно. Це важливо для нас, адже програма виходить за межі локальної. Анексія Криму та її наслідки — це геополітична проблема не лише України, а й усієї Європи.
3. НСЖУ як професійна спілка давно сама себе сплюндрувала. В регіонах ситуація з цією спілкою ще гірша, ніж у Києві. І коли люди, здебільшого пенсіонери, які ностальгують за СРСР, називають себе керівниками журналістської братії, а насправді стають рупорами країни-агресора, то, може, це зроблено не через брак розуму. Може, за всім цим криються звичайна людська користь, жадібність, вигода.
