24 березня — Всесвітній день боротьби з туберкульозом. Війна, втрата контролю над епідеміологічною ситуацією, збільшення кількості хворих на туберкульоз дітей і випадків стійких до лікування форм туберкульозу, міграційні внутрішні і зовнішні потоки — це основні виклики, які вже є та з якими Україна матиме справу найближчими роками.
На туберкульоз сьогодні в Україні хворіють 250 тисяч громадян (за оцінками Всесвітньої організації охорони здоров’я, ще 25% випадків не виявлено). У 2016 році рівень захворюваності складав 67,6 випадку на 100 тисяч осіб. Виявлено 29 тисяч нових випадків, з них мультирезистентної форми — вісім тисяч. Найвищий рівень захворюваності — в Одеській, Кіровоградській, Дніпропетровській і Київській областях. Найнижчий — у Західному регіоні та Києві. Загалом рівень захворюваності знижується, але мало.
«Тривожним є факт, що в Україні все частіше реєструються діти з туберкульозом: у 2016 році таких було 882, з них 47 — це діти до року життя. При цьому у дітей теж виявляємо стійкість до протитуберкульозних препаратів — у кожної третьої дитини, — каже начальник відділу нагляду та лікування туберкульозу Центру громадського здоров’я МОЗ Яна ТЕРЛЕЄВА. — Наголошу, що вакцинація є найдієвішим засобом боротьби з інфікуванням туберкульозом, зокрема мультирезистентним. Це важливо з огляду на те, що протягом останніх двох років в Україні були проблеми з вакцинацією від туберкульозу. Загалом нам вдалося досягти зниження рівня захворюваності до 17% і смертності — до 20%. Але ще більше зусиль треба докласти».
За словами Яни Терлеєвої, Україна є одним зі світових лідерів за поширеністю мультирезистентного туберкульозу. При цьому в країні збільшується кількість пацієнтів, у яких резерви лікування вичерпані — таких 13—14%.
Проте експерти вважають, що останні дії МОЗ, агенцій ООН та Глобального фонду для боротьби зі СНІДом, туберкульозом і малярією дають сподівання на те, що проблема вирішуватиметься. Ідеться про три системні зміни в питанні подолання туберкульозу: закупівлю ліків і препаратів для діагностики через міжнародні організації (у 2016 році на зекономлені кошти закупили на 22% більше препаратів), збільшення фінансування цієї програми державою та зміну підходу в лікуванні (акцент на амбулаторному лікуванні, коли хворим не треба буде лягати до лікарні).
«Питання боротьби з туберкульозом ми розглядаємо в контексті Цілей розвитку тисячоліття, до яких приєдналася й Україна. Одна з цих цілей — до 2030 року покінчити у світі з епідеміями туберкульозу, СНІДу та малярії, — зауважує директор Програми розвитку ООН в Україні Янтомас ХІМСТРА. — В Україні, за винятком малярії, серйозні проблеми. Нестабільність і бойові дії погіршують ситуацію: ми спостерігаємо, що сьогодні в Східному регіоні питання туберкульозу та СНІДу стають критичними. Але, на нашу думку, якщо в країні буде добре вибудувана система охорони здоров’я, якщо люди отримають хороший доступ до лікування, то з проблемою можна буде впоратися».
Торік Глобальний фонд боротьби зі СНІДом, туберкульозом і малярією виділив Україні 392,5 мільйона гривень, ще 162,5 мільйона очікується у 2017 році. Також у поточному році Програма розвитку ООН розпочала закупівлі препаратів для діагностики та лікування туберкульозу. МОЗ України розробило загальнодержавну програму протидії туберкульозу на 2017—2022 роки, і невдовзі її мають прийняти.
Щодо щеплення дітей, то, за словами голови правління громадської організації «Батьки — за вакцинацію» Тимофія Бадікова, торік в Україні вакцинували від туберкульозу близько 12% дітей. Восени завдяки міжнародним закупівлям в Україну надійшло 20 мільйонів доз вакцини, і на березень 2017 року рівень вакцинації сягнув 72%.
Фахівці зазначають, що сьогодні в Україні лікування туберкульозу безкоштовне. Раннє виявлення і дотримання схеми лікування є запорукою повного одужання. Перехід на амбулаторний режим зумовлений декількома важливими факторами: експерти вважають, що у домашніх умовах людина краще почувається, не кидає лікування, унеможливлюється інфікування мультирезистентними формами (нерідко це відбувається у тубдиспансерах). А ще пацієнт не виривається з контексту свого життя, зокрема може ходити на роботу — якщо місце роботи не пов’язане з навчанням, вихованням дітей і громадським харчуванням.
