До фестивального формату проект розрісся не відразу. Ідея виникла в Оксани Линів (на фото), уродженки Львівщини, яка сьогодні є диригентом молодіжного оркестру «Нова мюнхенська філармонія» і головним диригентом Опери та філармонійного оркестру Ґраца (Австрія). На початку йшлося лише про виконання сюїти «Гуцульський триптих» Мирослава Скорика зі згаданим молодіжним оркестром. Але потім ідеї, люди, обставини дивним чином почали немовби сходитися в одній точці.
Саме в цей час Коломийський театр ім. Івана Озаркевича здійснив європейське турне з виставою «Гуцульський рік» за повістю Гната Хоткевича, музику до якої написав знаний коломийчанин Олександр Козаренко. Нею й відкрився «Гуцульський тиждень».
Інший сюжет пов’язаний із фільмом Сергія Параджанова «Тіні забутих предків» (Скорик — автор музики до фільму, власне «Гуцульський триптих» написаний на основі кіномузики). Коли його подивився голова Комітету культурної освіти землі Баварії Ульріх Безірске, відомий тим, що має чеське й німецьке походження, то сказав, що фільм неодмінно треба показати німецькій публіці. Сам зв’язався з директором Чеського культурного центру Мюнхена і запропонував публічний показ «Тіней». До чого тут Чехія? На початку ХХ ст. у період між двома війнами частина Гуцульщини входила до складу Чехословаччини. Тоді виникла ідея запросити Мирослава Скорика. До речі, під час обговорення фільму в Чеському центрі виявились українсько-чеські перетини в творчій біографії композитора: Скорик вчився в Романа Сімовича, Сімович — у чеха Вітезлава Новака, а Новак — в Антоніна Дворжака, класика чеської музики.
У «ГЕРГУЛЕС-ЗАЛІ» ВИСТУПИЛИ 98 ОРКЕСТРАНТІВ ІЗ 15 КРАЇН СВІТУ
Цікаво, що директор оркестру «Нова мюнхенська філармонія», який існує вже понад двадцять років, запропонував Оксані Линів організувати приїзд учасників з України, бо в оркестрі виявився недобір струнної групи. Таким чином, в концерті, що відбувся у «Гергулес-залі», одному з найпрестижніжих залів Баварії, серед 98 оркестрантів із 15 країн світу взяло участь 19 студентів Національної музичної академії України.
Цей концерт — головний результат фестивалю. По-перше, місце проведення — історичний зал в центрі міста з прекрасною акустикою, розміщений в північному крилі Мюнхенської резиденції. Виступати в цьому залі вважає за честь кожен музикант. По-друге — великий відсоток німецької публіки. Ну, і по-третє, — вдало виконана концертна програма, яку відкривав твір Мирослава Скорика. Крім «Гуцульського триптиха», прозвучав Концерт для ударних «Сльози природи» китайсько-американського композитора Тан Дуна, де сольну партію блискуче виконала юна німкеня з болгарським корінням Віві Васильєва, і симфонічна поема «Життя Героя» Ріхарда Штрауса. Можна дискутувати, чи доцільно ставити в одній програмі твори таких різних авторів, представників різних культур, немовби ігноруючи центральну тему проекту. А втім, на думку Оксани Линів, це, навпаки, дуже важливий момент, що дає можливість українській культурі інтегруватися в європейський культурний контекст. І дійсно, українські заходи за кордоном часто є чимось спеціальним, приуроченим до якоїсь річниці, важливої переважно для українців. Виникає ефект гетто. Тут такого відчуття не було.
Завершився «Гуцульський тиждень» в Українському домі міста Мюнхен. Тут паралельно проводилося декілька майстер-класів: із традиційного гуцульського іконопису на склі (його провів художник Остап Лозинський), писанкарства, автентичного народного співу (провела співачка, актриса Театру ім. Леся Курбаса у Львові Наталка Рибка-Пархоменко). На жаль, обіцяного гуцульського обрядового співу на варштатах ми не почули. Так, це була автентика, але відтворена, радше, в слобожанській манері. А для вивчення запропоновано народний кант «Я птичка-невеличка», записаний на Чернігівщині, відомий у виконанні фольклорного ансамблю «Божичі». Але для українців в Німеччині й німецьких українців, учасників майстер-класів, це й так дуже багато.
КОМЕНТАРІ
«СВІТ НА НАС ЧЕКАЄ, ТІЛЬКИ МИ ПОВИННІ БУТИ АКТИВНИМИ»
Оксана ЛИНIВ, диригент:
— Для мене найважливішим результатом були слова, які я почула від українських студентів. Вони сказали, що дякують не лише за те, що побували в Мюнхені, брали участь у репетиціях, що відбувалися у старовинному монастирі, а й за те, що цей проект змінив їхню свідомість. Бо я помічаю в Україні дуже багато розчарування, апатії, люди думають, що все те, що вони роблять, не має сенсу, все одно двері залишаються немовби закритими. А тут виявилося, що світ на нас чекає, тільки ми повинні бути активними, маємо прийти і заявити про себе. Якийсь дуже актуальний час для України настає зараз. Останні три роки я чую тільки жахливі речі про Україну. І зараз є шанс заявити про себе світові, довести, що ми маємо за що боротися, що в нас є культурні надбання, і в нас є що запропонувати світові.
«У ЧЕРВНІ ЗАПЛАНОВАНІ «ДНІ КУЛЬТУРИ КИЄВА У МЮНХНЕНІ»
Вадим КОСТЮК, генеральний консул України в місті Мюнхен:
— Коли йдеться про українську тематику, то підключаються всі — і консульство, і товариство «Україна», й активісти. Мюнхен — специфічне місто, де досить багато українців. І якщо щось відбувається, особливо в культурній сфері, то й українці активно долучаються, й певний відсоток німців, які підтримують Україну. На концерті в «Геркулес-залі», якщо судити візуально, німців не менше 50 % відсотків (левову частку відвідувачів забезпечує сам зал), і це унікальна ситуація. Бо інші заходи, спрямовані на українську тематику, відвідує переважно лише українська публіка. І я не пам’ятаю за останні кілька років заходу, пов’язаного з Україною, який би відбувався цілий тиждень. До речі, в червні в рамках партнерства між містами заплановані «Дні культури Києва в Мюнхені».
«СПІВ ЯК МЕДИТАЦІЯ»
Сяня ТIРI, учасниця майстер-класів традиційного співу (Мюнхен):
— Це був мій перший майстер-клас, але я би хотіла ще! Бо коли ти співаєш саме таким народним співом, ти ніби «виходиш» із тіла. Це дійсно, як своєрідна медитація, ти знаходиш себе і крізь своє тіло видаєш у принципі свою сутність. Тобто спів — це ти, це все, чим ти є. Під час цього співу ти ніби відчуваєш кожну клітину свого тіла, і це, трасформуючись, виходить зі звуком. Звичайно, дві години — це мало, щоб оволодіти цією технікою професійно, але достатньо, щоб отримати задоволення тепер, в цю хвилину і цю секунду.
