Зізнаюся, ідея взяти інтерв’ю у Катерини Барабаш — не моя. Поговорити з нею мені запропонувала головний редактор газети «День» Лариса Івшина, яка давно звернула увагу на відверті, часом навіть відчайдушні антипутінські пости Катерини в соціальних мережах, з повагою ставиться до чесної і декларованої громадянської позиції російського журналіста. До того ж виявилося, що Катерина — донька Юрія Барабаша, автора яскравих літературознавчих робіт про українських письменників, творчість якого в «Дні» пам’ятають і цінують.
Ці аргументи і стали приводом для мого дзвінка колезі, що я зробила, не приховую, з великим задоволенням. Оскільки ми з Катею давно знайомі.
Вона розумна, освічена, дотепна, самоіронічна до коліків у животі, коли читаєш її побутові замальовки. А окрім цього — безкомпромісна, жорстка і прямолінійна, якщо зачепити її громадянські позиції. Тут, як кажуть, Барабаш без різниці, «на якому боці тюбетейка» у візаві.
Останні п’ять років Катерина працювала в інформаційному агентстві «Інтерфакс». Службу несла справно і напевно «дослужилася б» до генерала, якби... не її пости у «Фейсбуці», де вона однозначно декларувала свою проукраїнську, антипутінську позицію.
Ось одна з її перших публікацій після кримського референдуму: «Тих, хто радіє від того, що Крим повернувся до Росії, хочу запитати: ви і справді вважаєте, що перекидання шматочка землі з-під жовто-блакитного під триколор вартувало всього того, що ми зрештою отримали? Ви не розумієте, що два народи посварилися остаточно? Що добре підігріта ненависть — з обох боків — вибила пробку і залила жовтою піною все довкола, і тепер упродовж багатьох-багатьох років тут не зійде жодна квітка, жодна травинка? Що заради демонстрації сили і загарбання цього шматка землі вилито декалітри брехні, хамства, образ, ненависті на адресу цілої країни, між іншим, не купки відщепенців, не «Правого сектора» — з екранів телевізорів під дружне радісне виття натовпу? Що крові, пролитої Небесною сотнею, тут радіють, її запах був такий необхідний ватажкам вовчої зграї — учувши його, зграя зірвалася і кинулася шматувати недошматоване? І що тепер немає більш ворожих народів, ніж росіяни і українці, і це, схоже, назавжди — ви хоч це розумієте, слони в посудній лавці? Мені говорять: це політика, а вона не буває етичною. Правильно. І на війні як на війні — теж правильно. Тільки на війні хтось тягне пораненого в медсанбат, а хтось — до найближчого яру, аби, добивши там, обібрати».
ФОТО АРТЕМА СЛІПАЧУКА / «День»
Влітку минулого року Катерина Барабаш написала заяву про звільнення з «Інтерфаксу» за власним бажанням. Формально. Фактично їй натякнули: що важливіше — свобода слова чи робота? Катя вибрала перше. Сьогодні вона жартує, що називається гордим ім’ям фрілансер — співпрацює з російською службою Міжнародного французького радіо (RFI), публікується на російському сайті «Такі справи», друкується в журналі «Український тиждень». Часто буває в Києві, де ми і поспілкувалися за чашкою кави.
«АРОМАТ ЗАПАШНОГО ТЮТЮНУ — ЦЕ ХАРКІВ МОГО ДИТИНСТВА»
— Катю, на свій сором, лише готуючись до інтерв’ю, я дізналася, що відомий літературознавець і публіцист Юрій Барабаш (лауреат Національної премії України імені Т. Шевченка (2004) за монографію «Если забуду тебя, Иерусалим... Гоголь и Шевченко: сравнительно-типологические опыты». — Авт.) — твій батько. Якимсь чином кровний зв’язок з Україною вплинув на твоє ставлення до подій у нашій країні?
— Почнемо з того, що я народилася в Харкові. Правда, коли мені було п’ять місяців, батька (він на той час очолював харківський літературний журнал «Прапор») запросили працювати першим заступником головного редактора «Літературної газети», і ми переїхали до Москви. Хоча я все життя перебуваю в Росії, коріння своє відчувала завжди. Напевно, тому що в дитинстві доволі часто приїжджала до Харкова до бабусі та дідуся. Вони жили в приватному секторі, у дворі росли яблуні і груші... І я з 12 років, коли бабуся з дідусем переселилися до нас, почала ностальгувати. Ніби рано для ностальгії (сміється!), але Україна завжди асоціювалася у мене з цим будинком, із ароматом запашного тютюну, яким була усаджена клумба...
Потрібно віддати належне батькам: вони ніколи не втрачали зв’язок з Україною. І хоча російськомовні, прекрасно розмовляють українською, мову знають і люблять. Тому я завжди відчувала, що у мене дві Батьківщини. Коли в паспорті ще існував пункт «національність», я попросила записати мене українкою. Напевно, аби зробити приємне батькам, своїй першій (або другий) Батьківщині. І до 2014 року дві мої батьківщини уживалися в мені цілком мирно: в Україні я народилася, в Росії живу, вчилася, тут народився мій син... Він, до речі, дев’ять років тому виїхав до України, повернув країні прізвище Барабаш, зараз живе і працює в Києві.
— Ти розумієш українську мову?
— Так, звичайно. З дитинства. Мій харківський дідусь був справжнім українцем, з Сумської області, з міста Ромни. Україномовним. Він жартував, розповідав смачні анекдоти на вушко. Я чула українську мову на ринках, куди мене брали дорослі. Звучала вона і вдома, в Москві. Адже до нас приїжджали гості з України, папа розмовляв по телефону з колегами «мовою». А коли батьки були молодші, вони частенько співали пісні: «Дивлюсь я на небо...», «Ніч така місячна...» та інші. Тато читав мені вірші Шевченка. Більше того, я завжди знала, як виглядає український прапор, хоча в Радянському Союзі його «не існувало». Отже, Україна була завжди присутня в моєму житті.
«ПЕРЕД МАЙДАНОМ СИНА ДЕПОРТУВАЛИ З УКРАЇНИ»
— А батьки відчували себе комфортно, коли переїхали жити до Москви? Комплексу «молодшого брата» не було?
— Батько, людина освічена, абсолютно нормально адаптувався до життя в Росії. Мама (вона теж філолог) працювала в Держкіно, на «Мосфільмі», починала робити перші в країні (тоді ще СРСР) серіали. Її поважали, і комплексів жодних не було. А ось я з дитячою чутливістю завжди відчувала деяку зневагу до українців. Наприклад, приїду з Харкова, скажу що-небудь українською (адже цікаво, незнайомі слова — хочеться похвалитися!), тут же з мене починають сміятися, всілякі жартики відпускати про сало, горілку. Більш «освічені» однокласники — про Бандеру, фашизм... Я не дуже-то розуміла тоді, про що вони говорять, але образливо було дуже. Чітко відчувала: у Москві не люблять будь-яку інакшість. Насамперед, національну. Про сексуальні меншини я тоді ще не чула. І чим голосніше звучали гасла — «єдиний радянський народ», «в нашій країні всі нації рівні», тим ясніше ставало, що жодної рівності немає і близько. Це я почала розуміти з дитинства.
— Як батьки сприйняли останній український Майдан і події, що розкололи мир між Україною і Росією?
— Можна здогадатися. Для них це було удвічі важче, особливо для батька, бо що старшим він стає (зараз йому 85 років, дай Бог влітку виповниться 86), то сильніше відчуває зв’язок з Україною. Сумує за Батьківщиною. І коли стався Майдан, він відчув свою відірваність від рідного дому. Думка, що живе в благополучній, але злій Москві, а його співвітчизники страждають і воюють з Росією, не полишає його і сьогодні. Він важко переживає цю ситуацію.
— Хтось із вашої сім’ї був в Україні під час революції?
— Батьки — ні: вік. Я теж не була, на жаль. За сімейними обставинами. Сина тоді депортували до Росії, а якби він знаходився в Україні — все кинула б і приїхала до Києва.
— За що депортували?
— За підготовку Майдану! (Сміється.) Це було ще при Януковичі. Юра, мабуть, схожий на мене: у нього є чітка громадянська позиція. Він не любив ту владу, брав участь у протестних мітингах. Найчастіше як фотограф. Його роботи з’являлися в українській пресі. Вочевидь, їх відстежили, і коли син у черговий раз приїхав до Москви відвідати нас, його не пустили назад. Пред’явили рішення СБУ про те, що він являє загрозу для безпеки Україні і депортували на п’ять років. Сім місяців Юрій просидів у Москві, а коли після Майдану змінилася влада, відмінили заборону на в’їзд, він відразу ж повернувся до України.
«АДЕКВАТНІ ЛЮДИ НЕ ПЛУТАЮТЬ ПОНЯТТЯ «ВІТЧИЗНА» І «ВАША ВЕЛИЧНІСТЬ»
— Ти бувала в Києві і до революції, і після Майдану. На твій погляд, людини нейтральної: наше суспільство реально змінилося після цих подій, чи ми лише малюємо собі бажану, але утопічну картину нової України?
— Мені важко судити, тому що я не знаю багатьох політичних реалій вашої країни. Коли я приїхала до України в середині березня 2014 року, на Хрещатику ще все було розвалено, захаращено покришками, стояли намети... Відчувалася революційне піднесення і скорбота за загиблими. Коли почалася війна на сході, я потрапила на невеличку зворушливу виставку малюнків дітей для солдатів АТО в Музеї історії Києва. Відразу згадалося, як у школі нам розповідали, що під час Другої світової війни малюки з останніх сил так само щось робили своїми руками, аби відправити бійцям на фронт. У Києві на той час було багато білбордів з портретами солдатів, кіборгів з їх позивними. Повне відчуття, що ти приїхав до країни, де йде війна.
ЮРІЙ ЯКОВИЧ БАРАБАШ З ОНУКОМ ЮРІЄМ БАРАБАШЕМ / ФОТО З ОСОБИСТОГО АРХІВУ
Минув певний час, і в один з приїздів я раптом виявила, що все кудись зникає: портрети на білбордах, скриньки для допомоги воїнам АТО, які стояли у всіх магазинах, ресторанах... Раніше, коли сідала у таксі і там працювало радіо, було відчуття, що ти слухаєш зведення військових дій. Зараз цього немає, і я спочатку не знала навіть, засмучуватись чи радіти. З одного боку, минула тривожна присутність війни, місто стало жити мирним життям. А з другого, війна триває (скільки це буде — рік, п’ять років, п’ятнадцять?), люди гинуть, а в декількох годинах від лінії фронту квітне «болото»... Звичайно, я розумію, що українці пам’ятають про війну щодня. Пафосно кажучи, пропускають кожну новину із зони АТО через серце, просто життя триває...
Хочу зауважити: коли приїжджаю до Росії і мене починають розпитувати про фашистський режим, про ненависть усіх українців до росіян, завжди говорю: «Їдьте до Києва, ви побачите, що будь-яка україномовна людина переходить на російську, якщо бачить, що ви її не розумієте. Розповідаю (я це добре пам’ятаю), як на річницю Майдану 2015 року багато хто скандував: «Росія, ми з тобою!» (Малося на увазі: Росія, підтягуйся до нас!). Для мене, наприклад, дуже важливо, що в більшості своїй українці чітко розділяють російську владу і народ Росії. І хоча вважається, що в нашій країні 86 відсотків населення за «Кримнаш», є немало адекватних людей, які розуміють, що не потрібно плутати «вітчизну» і «вашу величність». Є цинічна влада і є мислячі люди.
«РОСІЙСЬКА ЗВИЧКА — ЗВИЧКА СЛУЖИТИ»
— Я стосовно цього не маю сумнівів. У мене багато друзів у Росії (і реальних, і віртуальних), які не лише в застільних розмовах підтримують Україну, а й різко висловлюють свою думку, наприклад, у соціальних мережах. Ці люди викликають величезну повагу, тому що всі ми розуміємо, чим можуть закінчитися їхні одкровення. Забороною на професію (як у документаліста Віталія Манського), звільненням з роботи, що сталося з тобою. Адже ти усвідомлювала, що підставляєшся під удар, могла ж навіть, висловлюючи солідарність з політикою України, не так різко говорити про російську владу?
— Ні, не могла. Я вважаю, що свобода слова в тому і полягає, що ти маєш можливість писати тексти будь-якої жорсткості. Їх оцінка може бути смаковою, моральною, будь-якою іншою, окрім політичної та адміністративної. Для мене це неприйнятно. Ще не народилася та людина, яка мені вказуватиме, що я можу говорити, що — ні. Мені намагалися пояснити: оскільки інформаційне агентство «Інтерфакс» займається новинами, воно має підтримувати хороші стосунки з усіма ньюзмейкерами. А я, мовляв, ображаю міністра культури, інших чиновників, і вони не хочуть спілкуватися з таким журналістом. Через подібні конфлікти агентство втрачає багато інформації. Якщо так заведено сьогодні в російських ЗМІ, і ми повинні пристосовуватись до ньюзмейкерів, які роблять дурість за дурістю, прикрість за прикрістю, то така журналістика мені не потрібна. Я просто не зможу в ній існувати.
— На твій погляд, який допустимий рівень конформізму, що дозволяє не брехати і залишатися в професії в сьогоднішній Росії?
— В кожного різний. У когось він — на п’ять сантиметрів від підлоги, у когось — вище за голову. Все індивідуально. Наприклад, я не можу працювати на державу. Скільки б мені не говорили, мовляв, ти отримуєш зарплату, тому маєш виконувати певні вимоги керівництва, я чітко знаю, що ці гроші — гроші громадян. Держава їх лише розподіляє, проте чомусь вважає себе їх власником. Від такої держави я не вважаю за можливе отримувати зарплату. Не можу працювати в державних засобах масової інформації, навіть займаючись культурою (яка сьогодні вийшла на передній фланг ідеології), для мене це неприйнятно. Мені, щоправда, вже і не пропонують! (Сміється.) Але знаю багато колег, які поділяють мою проукраїнську, антипутінську політику і при цьому є журналістами державних ЗМІ. Не буду нікого засуджувати, але просто у цих людей так влаштовані мізки, що вони вміють лавірувати і залишатися при цьому порядними людьми. У мене так не виходить.
Я дуже люблю життя. Для мене стакан, навіть якщо порожній, наповнений чудовою порожнечею, в яку можна дивитися, як в безодню. І уявляти собі, що там було б, якби він був повним. У Росії інакше не можна. Тільки так.
♦ Тут, в Україні, мене радує син, онук, прекрасний Київ, хоча і хвилююся, як його жахливо забудовують. Чудово, що є люди, з якими можна вільно і спокійно поговорити.
♦ У Києві особливе середовище, інший вираз обличчя у людей на вулицях, в громадських місцях. У вас по-іншому їздять на машині. Ми абсолютно відвикли, наприклад, коли в магазині на касі кажуть: «Дякуємо за покупку! Приходьте до нас ще!» У Росії люди зашорені, дуже агресивні, пихаті. І це жахливо
Якщо говорити про телебачення, виділяється, звичайно, телеканал «Культура». Правда, зараз вони теж починають новини з офіціозу: Путін прийняв міністра культури за міністра енергетики, Медведєв побував там-то, вручив те-то, Мединський відкрив виставку. Але на «Культурі» є програми (і їх багато) просвітницького характеру, які цікаво дивитися. Щодо інших федеральних каналів, там якщо не політика, то жахливі серіали або передачі поганого смаку. Вульгарщина і попса, типу «Давай одружимося». Тому люди, у кого є телевізор (у мене немає), вважають за краще дивитися кабельні телеканали. У моїх батьків, наприклад, лежить папірець, на якому виписані програми, що їх цікавлять, — 55, 86 канал тощо.
— А приватні видання, які можуть дозволити собі відійти від «лінії партії», сьогодні ще існують в Росії?
— Можу назвати журнал The New Times, який, щоправда, більше не виходить у паперовому вигляді. Він ще тримається, там існує свій курс і свої переваги, яким редакція не зраджує. «Нова газета». Її автори часто пишуть те, чого інші не роблять. За це спасибі.
— Можна назвати конформізмом горезвісний лист Путіну на підтримку анексії Криму? Я у багатьох з тих, що підписалися, запитувала, чому вони це зробили — у більшості відповіді передбачувані. Але мене і після трьох років непокоїть питання: навіщо потрібно було ставити свій підпис під мерзотним листом нашим колишнім співвітчизникам (зараз не називатиму прізвищ, тому що мені все одно здається, що це непорозуміння), людям відомим, талановитим і незалежним? Твоя точка зору з цього приводу?
— Конформізм — це страх. Якщо не за колектив, який ти очолюєш, то за себе. Ситуація, коли, здавалося б, порядні люди починають робити підлі речі. Психологічна загадка. До речі, багато було в цьому списку вихідців з України — «колишніх українців», як я їх називаю. Здавалося б, дивно, проте це, як мені здається, своєрідна форма ностальгії. Вочевидь, образа на країну, яка дозволила їм виїхати. Як помста колишньому коханцеві — бачите, чого я досяг, а ви мене не цінували. У цьому ж списку був, наприклад, Дмитро Бак, директор Літературного музею в Москві, якому світила нова будівля. Він — із Західної України.
— Припустимо. І ще: у цьому списку були і люди з бездоганною репутацією (мені, в будь-якому разі, так здавалося). Наприклад, директор Музею образотворчих мистецтв ім. Пушкіна Ірина Антонова, що пропрацювала там більше 50 років. Людина, власне, вже недоторканна. Їй навіщо було чорнити своє ім’я?
— На всяк випадок. Вони ж всі «белікови». Як свого часу геніально писав Чехів — «как бы чего не вышло». Російська звичка — звичка служити. Справді, ламалися навіть розумні люди. Ірина Олександрівна Антонова — велика жінка, поза сумнівом. Але вона все життя пропрацювала в державній структурі. Не факт, що утрималася б на цій посаді, дотримуючись опозиційних переконань. До речі, це одна з причин, чому мені важко було працювати в «Інтерфаксі». Всі люди, які підписали листа, були ньюзмейкерами. Я могла кожному з них зателефонувати, поговорити на будь-яку тему, і потім ця новина йшла на стрічку «Інтерфаксу» або на сайт. Після листа на підтримку анексії Криму я не могла з ними спілкуватися. Вони стали для мене «нерукопожатными». І скільки б мене не переконували, мовляв, за ними — театр, музей, оркестр і так далі — не приймаю подібних аргументів. Вибір завжди є, і кожен робить його самостійно. Історія пам’ятає Януша Корчака, за яким стояли діти, цілий дитбудинок. І він пішов з ними в концтабір і загинув там.
Я знаю людей, які не пішли на компроміс. Одному нашому відомому режисерові пригрозили не дати грошей на фільм, якщо він не підпише лист. Він не підписав. І все одно отримав фінансування. Тому що виконавці таких завдань — не лише негідники, але й боягузи. Подумали, ймовірно, що простіше виділити гроші на картину, ніж залагоджувати черговий скандал.
«У КИЄВІ ІНШЕ СЕРЕДОВИЩЕ, ІНШИЙ ВИРАЗ ОБЛИЧЧЯ У ЛЮДЕЙ НА ВУЛИЦЯХ»
— До речі, що сьогодні відбувається в російській культурі? У «наймасовішому з мистецтв», наприклад?
— Все дуже сумно. Торішній Відкритий російський кінофестиваль «Кінотавр», куди я їжджу, аби переглянути краще з того, що зняте за рік, являв собою сумне видовище. Вже почали виходити фільми, які запускалися за новою системою держфінансування. Картина гнітюча — переважна більшість призерів фестивалю сталі ними, оскільки на безриб’ї і рак риба.
Поза сумнівом, сьогодні в Росії є талановиті режисери. Наприклад, Андрій Звягінцев. Але у нього хороший продюсер. Олександр Роднянський. Олександр Сокуров робить своє кіно на західні гроші. Знайти приватних інвесторів в наші дні в Росії практично неможливо, тому без держпідтримки ніхто знімати не може. А в кріслі міністра культури сидить людина, схиблена на псевдопатріотизмі, на державності, на славі російської зброї. Сам він в культурі не розуміє нічого, ще й оточив себе некваліфікованими і нерозумними помічниками. Зрештою, знімаються або патріотичні, або розважальні картини. Про перші і говорити не хочеться, а другі у нас робити не вміють, ось глядачі й задовольняються фільмами Саріка Андреасяна («Вагітний», «Службовий роман. Наш час», «Непрощений». — Авт.), у порівнянні з яким Федір Бондарчук здається Спінозою від кіно.
— Якщо все так сумно в російському «королівстві», що тебе тішить сьогодні?
— Багато чого. Я дуже люблю життя. Для мене стакан, навіть якщо і порожній, наповнений прекрасною порожнечею, в яку можна дивитися, як у безодню. І уявляти собі, що там було б, якби він був повним. У Росії інакше не можна. Тільки так.
Тут, в Україні, мене тішить син, онук, прекрасний Київ, хоча і хвилює, як його жахливо забудовують. Чудово, що є люди, з якими можна вільно і спокійно поговорити.
— Атмосферу внутрішньої свободи справді відчутно?
— У Києві особливе середовище, інший вираз облич у людей на вулицях, в громадських місцях. У вас по-іншому їздять на машині. Ми абсолютно відвикли, наприклад, коли в магазині на касі говорять: «Дякую за покупку! Приходьте до нас ще!» В Росії люди зашорені, дуже агресивні, пихаті. І це жахливо.
— Ти говориш про Москву чи про глибинку Росії теж?
— У маленьких містах Росії атмосфера, звичайно, дещо інша. Всі злі і агресивні виїхали звідти. Ті ж, хто залишилися (не можуть або не хочуть виїжджати), позбавлені хапального інстинкту, цінують місце, в якому живуть. Це не догма, і там, зрозуміло, є особи, які ростуть разом з телевізором і переконані, що «Кримнаш», наприклад. Але далеко не всі. Я, чесно кажучи, взагалі не знаю, звідки взялася ця цифра — 86 відсотків?! Набагато частіше чую прокльони на адресу сучасної політики, аніж згоду з нею. Люди, в чиїх головах є сіра речовина, все бачать і розуміють.
— У тебе ніколи не було думки виїхати з Росії?
— Важливіше за внутрішню свободу нічого немає. Це не порожні слова. Існує поняття «внутрішня еміграція», яка рятує більше, ніж еміграція зовнішня. Звичайно, я думала про це, як і багато хто в Росії: чому я вчасно не виїхала! Подивимось, що буде далі. Я вважаю, що такі рішення не пізно приймати в будь-якому віці, якщо у тебе є бажання, потреба і сили.
— Кому ж тоді «на Русі жити добре» сьогодні?
— Мені!
— Несподівано. Чому?
— Жити взагалі добре, тому що життя — всередині тебе. Існують книги, друзі, родичі. Я не відповідаю ні за Путіна, ні за Медведєва, ні за всіх тих, хто розв’язав і веде війну з Україною. Мені не соромно за те, що я роблю. Я маю можливість їздити і зустрічатися з чудовими людьми. Тому можу чітко сказати — мені жити добре! Навіть у Росії.
