Вона народилася 1940 року в Золінгені, у Рейнській провінції Третього Рейху. Вчилася балету в Ессені й Нью-Йорку. В 1973-му в містечку Вупперталь (ФРН) очолила трупу, нині відому як Tanztheater Wuppertal (Танцтеатр Вупперталя). Пішла з життя 2009-го.
Вона створила навіть не стиль, а новий тип видовища, в якому рух актора є альфою й омегою сценічної матерії. Танець Піни, звільнений від академічних обмежень, став мовою, потужнішою за слово; це проживання граничних станів, балансування над безоднями, в які у театрі ще ніхто не насмілювався зазирнути. «Найменше я цікавлюся тим, як люди рухаються, мене цікавить, що ними рухає» — ці слова Піни якнайточніше виражають суть її системи.
Недавно мені вдалося потрапити у Вупперталь і протягом одного вечора подивитися два найзнаменитіші спектаклі Tanztheater: «Кафе Мюллер» і «Весна священна» за однойменним балетом Стравінського.
Це — ідеально взаємодоповнюючий контраст. «Кафе Мюллер» — пластична поема самотності під сумовиту барокову музику Генрі Перселла. «Весна священна» — нестримний колективний екстаз.
Кафе. Багато однакових стільців і столиків нейтрального темно-сірого кольору. В глибині — скляні двері, зліва — ще один вхід. Дію розпочинають дві жінки в довгих білих сукнях, рухаючись, наче уві сні, безпорадно простягаючи руки — але якщо одна вступає в ігри з іншими, то друга, яку танцювала сама Піна, а зараз — схожа на неї акторка, так до самого кінця і лишається ніким не поміченою, привидом у власному сні.
В дію вступають чоловік у костюмі (офіціант? гість? ангел-хранитель?), що з гуркотом розкидає стільці на дорозі перед жінкою в білому, ще один чоловік-сновида, з’являється трохи кумедна панянка з рудими кучерями, пробігає якийсь добродій у плащі й окулярах, котрий викликає в рудої непідробний інтерес. Кафе — місце зустрічей, однак тут у кожного своя лінія рухів, своя траєкторія контактів і відштовхувань. Історії, що відбуваються між цими, частково наче загіпнотизованими, частково занадто метушливими, людьми — вічні: про прагнення близькості та її неможливість, про впертість людської волі й бажання віддати її в інші руки, про забуття і пошук втраченого часу навпомацки. В цьому дивному лімбі всі повторюють одні й ті самі рухи, ходять по колу одних і тих самих мікроподій; це не життя і не смерть, це тихе ковзання на межі між усіма речами, і навіть торкаючись одне одного, всі персонажі лишаються самотніми, але чи не так завжди в кінцевому підсумку?
Переміна декорацій від «Кафе» до «Весни священної» виглядає як окрема інтермедія: з’являються монтажники сцени, розбирають попередню декорацію, викочують на сцену металеві баки і висипають із них гори ґрунту, котрий розкидають по кону граблями.
«Весна священна» — це й є ритуал пробудження землі, який здійснюється у зіткненні чоловічого і жіночого. Вакханалія. Оргія. Поганське повстання.
Земля прагне жертви, і її треба обрати. Треба її прийняти.
Якщо в «Кафе Мюллер» час відсутній, то тут його намагаються випередити, розірвавши власними тілами.
Несамовитість танцю, поєднана з математично точним ритмом руху, спричиняє відчуття приголомшливої достовірності. Це справжній ритуал, який дійсно викликає весну, це справжнє плем’я, це справжнє жертвопринесення, це відбувається за тисячі років до нашої ери та за сотні століть після нас, це прадавня майбутня драма, в якій також пульсує частина тебе, частка якої бринить у тобі.
«Весна Священна» і «Кафе Мюллер», екстаз і печаль — дві сторони високої меланхолії, притаманної лише великим митцям. Дві осі координат, у яких немає нічого випадкового, нічого, окрім нестерпного, величезного знання — котре Піна залишила нам.
