Виставу «Голокост Кабаре» створено за уже апробованою на сценах США, Канади та Німеччини п’єсою канадійського драматурга єврейського походження (це важливо) Джонатана Гарфінкеля. Вона присвячена суду над етнічним українцем, громадянином США Іваном Дем’янюком, у якому у 1970-ті вцілілі в’язні нацистських таборів упізнали наглядача табору Собібор на прізвисько Іван Грозний, співучасника убивства близько двадцяти восьми тисяч осіб, переважно євреїв.
Власне, судових процесів над Дем’янюком було кілька. Основні — в Ізраїлі (1983—1993 рр.), де він був засуджений до смертної кари, але внаслідок розгляду апеляції виправданий, та у Німеччині (2009—2011 рр.), який також засудив обвинувачуваного, але розгляд апеляції не був завершений через смерть підсудного у 2012 р., на 92-му році життя.
Дем’янюк увійшов в історію як останній викритий злочинець Другої світової. Утім, його провина і тотожність із особою нацистського ката так і не була доведена із 100% переконливістю.
Безпосереднім імпульсом для створення п’єси про суд над Дем’янюком драматург називає інформацію про те, що у Мюнхені через шалений наплив бажаючих бути присутніми на процесі для його проведення був орендований цілий театр. «Театральна вистава», «міжнародна змова», «шабаш», «піар» — ці епітети, неодноразово вживані щодо процесу у світових ЗМІ, втілилися у запропонованому автором жанрі трагігротеску, ба навіть трагіфарсу.
ПЕРЕДІСТОРІЯ
Прем’єра вистави «Голокост Кабаре» відбулася у Санкт-Петербурзі, в стінах найбільшого в Росії приватного музею сучасного мистецтва «Ерарта». Режисер — Ілля Мощицький, композитор — Дмитро Саратський, актори представляли місцеві театри (Александринський, МДТ «Театр Європи», інші).
Важливо акцентувати на головній обставині, яку не взяла до уваги більшість наших ЗМІ, котрі висвітлювали ситуацію. А саме: вистава у Києві — це гастролі! З Україною її пов’язують лише прізвище киянина Дмитра Саратського та «шапка» київського недержавного театру «Мізантроп» (Д. Саратський та І. Мощицький — його засновники). Тобто спектакль одразу потрапив у дещо некоректний контекст: його розглядали саме як вітчизняний продукт, котрим він може вважатися лише умовно, а не як культурний «десант» із Росії.
КИЇВСЬКИЙ КОНТЕКСТ
Прем’єра спектаклю у Києві була призначена у концерт-клубі Bel’Etage. На фасаді будівлі з’являється величезна вивіска «Голокост Кабаре», що спричиняє бурхливе обурення громадськості, адже в ста метрах звідти розташована Центральна синагога, навпроти — пам’ятник Шолом-Алейхему, а «прем’єра» відбувалася у день, який є Міжнародним днем пам’яті жертв Голокосту. За висловом критика Анастасії Гайшенець, «таким чином виникає агресивна емблема-тригер, що виглядає провокацією чистої води».
Проти вистави одразу виступають головний рабин України Моше Асман, інші очільники єврейської громади, а також численні кияни, котрі одразу продовжують запропонований асоціативний ряд і запитують, як би українці відреагували на вивіску, приміром, «Голодомор Водевіль». Дарма, що виставу ще ніхто не бачив і з п’єсою не знайомий: усі діють за давнім принципом «я Пастернака не читав, але глибоко обурений ним як паплюжником радянської дійсності».
Скандал підхоплюють одіозні пропагандистські часописи, зокрема «Московский комсомолец» та «Комсомольская правда в Украине». Зрештою, вивіску знімають, із єврейською громадою, за твердженням організаторів, досягнуто «перемир’я». Організатори неодноразово наголошують на єврейському походженні більшості творців спектаклю та, власне, щирому небажанні образити будь-кого.
Тим часом Bel’Etage в останній момент відмовляє у приміщенні для показу вистави. Те ж саме роблять і Центр ім. Л.Курбаса, який ніби зголосився її прийняти, та ще з десяток майданчиків. Організатори пояснюють це тиском «з самої гори». Український кризовий медіацентр також відмовляється від заявленої прес-конференції, мотивуючи це так: «Проведення вистави у Києві заборонено, і є позиція Служби безпеки України щодо цього». СБУ офіційно ніяк не коментує ситуації, хоча її можливу цікавість до вистави можна гіпотетично пояснити в’їздом в Україну цілої «організованої групи» громадян РФ і уже наявним суспільним резонансом. Дмитро Саратський погрожує у разі остаточного зриву спектаклю грати його по всьому світові: «...И везде будем говорить о том, что моя родная Украина стала местом, где нет свободы высказывания, где современное искусство подвергается гонению радикальных религиозных организаций» і т. ін.
Врешті два (замість одного — аби вмістити усіх власників квитків та акредитовану пресу) покази «Голокост Кабаре» все ж відбуваються у «Воздвиженка Арт Хаусі» за присутності автора п’єси.
Здається, якби не всі ці події, вистава викликала б зацікавлення лише у вузького — відносно міської громади в цілому — кола симпатиків театру «Мізантроп», яке встигло утворитися за менш ніж два роки існування цього насправді яскравого та самобутнього колективу. Тож той, кому вдалося потрапити у невеличкий зал на Подолі, зміг на власні очі пересвідчитися у неспіввимірності галасу та, власне, предмету, котрий його спричинив.
ДРАЙВОВО
Завдяки, вирішальною мірою, потужній авторській музиці Дмитра Саратського та живому інструментальному супроводу спектакль цілковито виправдав заявлений формат кабаре. Вийшло драйвово, виразно, на високому технічному рівні вокалу, пластики, діапазону акторських «масок» та «переключень» різних жанрово-стильових регістрів.
І вся ця потуга використана для того, аби ставити питання, але не відповідати на них — лише жонглювати ними без кінця: «Як така мила людина може бути садистом та вбивцею?! А чи вбивця вона взагалі?! Правда чи брехня?!»
У центрі вистави — Дем’янюк (Йосип Кошелевич), він в інвалідному візку, з якого підводиться буквально двічі протягом дії. Решта часу у розпорядженні актора — лише міміка, інтонації, руки, кашкет та чорні окуляри.
На думку Анастасії Гайшенець, «Дем’янюк постає у виставі істотою мізерною. Шансів на виправдання у нього немає. Він винен, але уникає відповідальності. Він жалюгідний, йому не віриш». Дивно, але мені здалося рівно навпаки: персонаж Кошелевича — єдина жива істота серед оживлених карикатур, єдиний, хто здатний на рефлексію та чуття. Навколо ж — суцільний балаган, цирк, ексцентрика. Замість людей — самі лише «криві дзеркала», що лише викривляють людські обличчя до нерозрізненості. Навіть колишній в’язень, котрий через 30 років ніби впізнає у героєві ката-наглядача (знову — лише ніби), не викликає особливих симпатій через свою іманентну упередженість. Протистояння ж ізраїльських прокурора (Андрій Кондратьєв) та адвоката (Філіп Могильницький) взагалі подане цілковито пародійно.
Тут існують ніби дві течії: об’єктивний і безособовий жах нацизму та особисте, суб’єктивне проживання персонажем власної історії. Але вони не можуть перетнутися, бо між ними бетонною стіною постають симулякри, піар та провокації. Щосекундні селфі під час екскурсії табором смерті — квінтесенція цих симулякрів.
Отже, питання провини Дем’янюка тут так і лишається відкритим. Кожне зроблене припущення негайно спростовується. Після звернення героя до матері — зі щирими слізьми — він раптом розкланюється. Після висновку ізраїльського суду щодо його виправдання — так само раптом запитує: «А якщо я справді був охоронцем у таборі?» У виставі в героя є навіть персональний «чорт» (Алішер Уманов), мовби в Івана Карамазова — але так і незрозуміло, чи його власний оживлений внутрішній голос, чи то уособлення всіх його начальників-нацистів, чиї голоси усі ці роки лунають у нього в голові...
І так — з усім та усіма. Тут, природно, немає і не може бути заперечення Голокосту (найпроникливіша сцена у ній — просте оголошення позахмарної кількості вагонів, якими після «утилізації людського матеріалу» з нацистських таборів вивозили валізи... взуття... одяг... особисті речі...). Але на кожний інший «ризикований» момент завжди знаходиться контрвідповідь.
Там є на що образитися і є що підтримати українцям (пафосно-пародійно звучить монолог матері маленького Івана, коли вона намагається врятувати його життя у часи Голодомору, і це обурює, але добре, що українець не поданий монстром, хоча могло б бути саме так). Там є і захоплення, і розчарування Америкою та її цінностями. Там є «бальзам на душу» і патріотам, і критикам держави Ізраїль («Немає бізнесу, кращого за Голокост», — лише одне з висловлювань Адвоката).
Тобто у спектаклі панує цілковитий релятивізм. За загального «брехтівського» стилю відсутня «брехтівська» ж обов’язкова визначеність власної позиції: творці вистави принципово відмовляються її артикулювати.
Відтак загальний пазл повсякчас розсипається, не скріплений наскрізною ідеєю, панівною емоцією, виразним месиджем. Ми ніби спостерігаємо набір філігранно «промальованих» і відтворених картинок про щось безкінечно далеке від нас сьогоднішніх. Про війну, котра вже давно завершилася. І відтак — не надто спроможні рефлексувати щодо, по суті, чужих спогадів, бо наразі їх заступає реальна війна, котра за три роки її тривання вкрила наші власні долі й душі геть «нетеатральними» ранами.
Акторська професія апріорі передбачає «привласнення» чуттів та думок інших людей, але і молоді пітерські актори (крім згаданих, у ній грають також Анастасія Балуєва та Анастасія Кіпіна) не видаються беззастережно особисто включеними у проблематику п’єси. Можливо, через специфіку жанру: кабаре потребує віртуозності удавання, а не глибини переживань. А можливо, це таке собі психологічне заміщення, коли пробуєш зануритися у давню історію, аби не замислюватися над тою справжньою війною (навіть війнами), котру розв’язала і зараз, цієї самої хвилини, продовжує вести твоя країна...
У «сухому залишку» всієї цієї історії лишилося таке. Вистава «Голокост Кабаре» відбулася. Хто бачив її — може підтвердити, що тих гріхів, у яких її спересердя спробували звинуватити, там немає, натомість естетичні кондиції — високі.
Постановочна група та організатори задоволені, бо відчувають себе тими, хто відстояв свободу слова та незалежність митця від суспільних стереотипів. Але, як-то кажуть, осад лишився. Як висловився у соцмережі Дмитро Саратський, «мне одновременно и горько, и радостно думать о том, что произошло. Горько — потому что свободы в Украине становится все меньше и потому, что омерзительный отзвук советских времен — идеологическая цензура — вдруг начал проявляться в стране, пролившей кровь за свободу мысли!».
Можна, звісно, посперечатися з приводу того, за що насправді проливає кров наша країна — чи за «свободу думки», чи, насправді, за свободу від колоніальної залежності від «думки» бувшого (хочеться сподіватися) «Великого Брата». Можна додати ще дещицю конспірології, зауваживши, що, за дивовижним збігом, скандал, де Київ (дарма що йшлося про гастролі «немісцевих») та «наруга над Голокостом» постали в єдиній зв’язці, був спровокований буквально напередодні проведення Євробачення та завершення процесу надання Україні безвізового режиму з країнами ЄС...
Але я просто скажу: добре, що все це вже в минулому. І нехай кожний з авторів вистави, її глядачів, причетних організацій та інституцій вирішує, який досвід він виніс з цієї ситуації. Як художній, так і моральний.
