Нещодавно віце-прем’єр-міністр Сергій Тігіпко повідомив, що остаточно Трудовий кодекс до виборів скоріше за все прийматися не буде. «Я б зараз не приймав його, нам потрібен спокій для того, щоб розібратися з усіма моментами. Я б це зробив (ухвалив Трудовий кодекс. — Ред.) одразу після виборів. За цей час ми краще його доопрацюємо», — сказав Тігіпко.
Звичайно, в цій заяві перш за все треба бачити небажання псувати рейтинги регіоналів перед виборами. За президентства Януковича «непопулярні реформи», однією з яких і є проект Трудового кодексу авторства депутатів-регіоналів В. Хари, О. Стояна і Я. Сухого, перестали бути популярними. Якщо ще нещодавно докори політикам за брак політичної волі, а народу — за неготовність тимчасово затягнути паски в ім’я світлого європейського майбутнього були загальними темами в політичних дискусіях, то тепер за будь-яких згадок про реформи, які «почнуть працювати трохи пізніше», неминуче виникають питання про Межигір’я, вертолітні майданчики та ту обмежену групу людей, на користь яких ці реформи й зараз непогано працюють.
Ця загальна тенденція прослідковується й на ставленні до проекту ТК, що має замінити досі дійсний Кодекс законів про працю 1971 року. Критика законопроекту правозахисниками та непарламентськими громадськими організаціями, які звертають увагу на такі кричущі положення, як збільшення робочого дня до 12, а робочого тижня — до 48 годин, робить публічний виступ проти законопроекту хорошим засобом для поліпшення свого іміджу й для професійних політиків та дійсних депутатів Верховної Ради.
Основною фігурою «реальної політики», яка виступає проти законопроекту, є голова Конфедерації вільних профспілок України, депутат фракції БЮТ Михайло Волинець. Його організація також забезпечила присутність близько чверті протестувальників на останній акції протесту під комітетами ВР 21 травня. Законопроект також критикує його однопартієць Андрій Павловський, який зауважив, що «цей Трудовий кодекс повністю написаний в інтересах великого капіталу, й там суттєво звужені права людей найманої праці». Також він пояснив, що «зокрема йдеться про встановлення необмеженого робочого дня, збільшення тривалості робочого тижня з 40 до 48 годин».
Проте навіть якщо чергове відкладення розгляду законопроекту є наслідком звичайного бажання потягнути час, цим часом все одно можна скористатися для доопрацювання законопроекту. Але вся попередня праця нинішніх противників законопроекту не дозволяє на це особливо сподіватися.
Почнімо з того, що прийняття законопроекту кодексу в першому читанні відбулося вже за нинішнього скликання Верховної Ради. Чотири року тому, 20 травня 2008 року, проти проекту Трудового кодексу в першому читанні не проголосував ЖОДНИЙ народний депутат. Фракція комуністів, спаяна залізною пролетарською дисципліною, наважилася лише одноголосно утриматися. Так само утримався і бютівець Михайло Волинець, а його однопартієць Андрій Павловський на той час взагалі голосував «за». Попри розбіжності між «помаранчевими» та «біло-блакитними», у підтримці законопроекту регіоналів Хари, Сухого та Стояна теперішня й тодішня влада продемонстрували неабияке єднання.
Хоча, звичайно, цього факту замало, аби звинуватити теперішніх противників ТК у неробстві, адже прийнятий у першому читанні законопроект доопрацьовували майже чотири роки, розглянувши 1271 зауваження. Може, противники законопроекту просто сподівалися прибрати всі неприйнятні положення до другого читання?
Від Михайла Волинця на обговоренні законопроекту в комітеті з питань соціальної політики і праці було зареєстровано 36 зауважень, більшість з яких було відхилено. Найбільшу увагу голова Конфедерації вільних профспілок приділив саме законодавчим гарантіям профспілкової діяльності та боротьбі з «актами роботодавця», які за законопроектом ТК приймаються працедавцем самостійно й можуть заміняти колективний договір, що його укладає роботодавець із профспілкою. Не викликає сумніву, що профспілки можуть бути ефективним інструментом захисту прав працівників, проте не слід забувати, що за нинішніх умов така їхня діяльність — радше виняток.
Голова парламентських комуністів Симоненко також відмітився на обговоренні законопроекту. «Відмітився» — саме те слово, бо зробив він аж чотири зауваження. Два з них стосувалися не якихось конкретних положень, а законопроекту взагалі: мовляв, він перетворить трудящих на кріпаків. Чому ж тоді фракція комуністів не проголосувала проти?.. Ще одне його зауваження стосувалося оплати часу простою (ст. 234): чимось не сподобалася норма, згідно з якою оплата за час простою становить не менше ніж дві третини від окладу, хоча вона дослівно повторює норму діючого КЗПП (ст. 113), який Симоненко закликає зберегти. Чи то на його думку працівнику за час простою треба сплачувати менше, чи то більше, чи взагалі платити не треба — із задокументованого зауваження незрозуміло. Утім, варто віддати Симоненку належне — саме завдяки його зауваженню із законопроекту зникла норма про можливість звільнення працівника за організацію незаконного страйку (ст. 104).
Депутат від БЮТу Павловський, котрий, на відміну від двох попередніх, є членом профільного комітету з питань соціальної політики і праці, зробив 20 зауважень. Більшість із них, утім, стосувалася не представлення в законопроекті інтересів виключно великого капіталу і не тривалості робочого дня й тижня, а суто формальних та косметичних змін: написання «середня загальноосвітня школа» замість «середня школа», «державна служба зайнятості» замість «служба зайнятості України», перенесення норм в інші статті й т. ін.
Може, найбільш одіозні положення й так були вщент розкритиковані, й вищезазначеним критикам законопроекту просто не було чого додати? Але ж ні: проти 143-ї статті, яка робить можливим 12-годинний робочий день та 48-годинний робочий тиждень, суттєвих зауважень ніхто не висловив.
Зате однопартієць Волинця й Павловського Олег Шевчук, перший заступник голови профільного комітету ВР, славно потрудився над доопрацюванням законопроекту, висловивши понад 200 зауважень. Проте при ознайомленні з їхнім змістом складається враження, що багато з цих зауважень робив хрестоматійний капіталіст із книжки «Незнайка на місяці». Наприклад, коли в ухваленому в першому читанні тексті йшлося про «узгодження з профспілкою», Шевчук пропонував замінити «узгодження» «консультацією» (ст. 101, ч. 1); коли йдеться про «забезпечення повної зайнятості працівників» у загальних принципах, Шевчук виправляє її на «сприяння максимально ефективній зайнятості» (ст. 1, ч. 1, п. 5); коли підставою розірвання трудового договору є неналежне виконання працівником своїх обов’язків без поважних причин (ст. 71, ч. 3, п. 3), Шевчук пропонує згадку про поважні причини викреслити... Це — яскравий приклад того, що партійна приналежність сама по собі нічого не говорить про позицію щодо законопроекту: в той час як Андрія Павловського, за його словами, не влаштовує, що в законопроекті надто сильно відчутні інтереси капіталу, його однопартієць Олег Шевчук залюбки би зробив ці інтереси ще більшою мірою представленими.
Звичайно, противники законопроекту заважають його прийняттю, роблячи публічні заяви з критикою його норм та мобілізуючи представників своєї організації на акції протесту. Проте все це можуть робити й роблять представники непарламентських громадських об’єднань. Якщо ж народні депутати для протистояння законопроекту не роблять нічого суттєвого, що дозволяє їхній статус народного депутата, то для чого їм потрібен цей статус взагалі?..
Тому чергова відстрочка у прийнятті законопроекту також буде тестом на щирість позиції для його парламентських противників.
