Навряд чи Ріа Клайман була готова до того, що побачить в українських селах 1932 року. І це попри те, що журналістка працювала в СРСР четвертий рік і знала реалії країни, навіть їздила до «радянської Арктики», бо хотіла побачити табори ГУЛАГу (потягом вона дісталася Крайньої Півночі Росії, навіть бачила робочі бригади, але пройти всередину не дали співробітники ОДПУ). Отже, восени 1932-го разом із двома американками Ріа вирушила в автомобільну подорож із Москви через Харків, Донбас, Кубань і так — аж до Кавказу. Діти, які їдять траву, пусті хати — бо власники померли від голоду або їх відправили гнити до Сибіру як куркулів; селяни, що просять хліба, — важко було усвідомити, що таке відбувається в країні, котру називали «житницею Європи». У Тбілісі подорож перервали спецслужби — Клайман вигнали з СРСР як «буржуазну порушницю спокою».
Донедавна про Ріа Клайман майже ніхто не знав — як на її батьківщині в Канаді, так і в інших країнах. Виняток — вузьке коло дослідників, наприклад, історик Ярс Балан. Про Ріа та її роботу розповідає документальний фільм «Голод до правди», зроблений франко-американським режисером і продюсером Андрієм Ткачем (саме так він просить себе називати). Взятися за цей проект йому запропонувала Канадсько-українська фундація. До проекту долучилось об’єднання #BABYLON’13 — з його командою Андрій працював, коли 2014-го готував фільм «Покоління Майдану: рік революції і війни».
Фільм не лише про минуле — Андрій переплітає історію Ріа Клайман із розповіддю про Сергія Глондаря, військового Збройних сил України, який понад два роки перебуває в полоні «ДНР». Так показує «спадкоємність» російської верхівки у прагненні знищити вільну Україну.
МАЛЮНОК НІКІТИ ТІТОВА
«Голод до правди» показали в ефірі телеканала «UA:Перший» 8 травня, в День пам’яті та примирення. Втім, після цього фільм ще дороблюють, і остаточну версію планують представити в Києві 21 травня (показ відбудеться в Українському домі о 19.00). З Андрієм Ткачем ми зустрічаємось зранку — часу в нього небагато, бо попереду робота з титрами і звуком. Проте ми встигли поговорити і про неймовірну історію Ріа, й про пропаганду та пошук правди.
«РІА З ПЕРШОДЖЕРЕЛ ЗНАЛА, ЯК ПРАЦЮЄ РАДЯНСЬКА СИСТЕМА»
— Андрію, як ви дізналися про Ріа?
— Три роки тому я робив документальний фільм «Покоління Майдану». На це звернула увагу Канадсько-українська фундація. Її представники розповіли, що мають проект фільму, і запропонували його втілити. Від них, а саме від історика Ярса Балана, який дослідив історію Ріа Клайман, я й дізнався про журналістку. Спершу сказав, що це не для мене. Немає багато інформації про Ріа — тільки статті. Власне, мені дали прочитати тексти Ріа про «радянську Арктику» і Голодомор, дещо — з нацистської Німеччини (там журналістка працювала після видворення з СРСР. — Авт.). Я побачив, що це цікаво, що її голос унікальний. Вона одною з перших іноземних репортерів поїхала до ГУЛАГу — буквально кілька журналістів взагалі писали про це. Тож фактично я замкнув себе вдома і протягом вихідних написав сценарій фільму. Сценарій засновується на словах Ріа — майже весь текст взято з її статей. Зрештою, я взявся за цю історію.
Через місяць взяв на роботі, в Університеті Ага Хана, що в кенійському Найробі, неоплачувану відпустку і приступив до роботи. Мені допомагав оператор з BABYLON’13 Сергій Стеценко, Володимир Тихий виконував режисерську роботу, коли мене не було в Україні. Денис Воронцов став співпродюсером, а Роман Любий займався редагуванням фільму — вони теж з об’єднання BABYLON’13. У фільмі звучать композиції Джамали, гуртів ONUKA, «ДахаБраха» та Dakh Daughters — вони погодились взяти участь на дуже некомерційних умовах. А ще зі мною працювали художники Сергій Захаров і Олексій Терехов.
— Статті Ріа друкували в Канаді та Британії — вона писала для видань The Toronto Telegram і London Daily Express. Чому з часом вони забулись?
— Гадаю, вони просто загубилися в потоці інформації. Її голос був значно слабшим, ніж, наприклад, голос Волтера Дюранті (1933-го в статті для The New York Times заперечив голод у СРСР. — Авт.), асистенткою якого вона, до речі, працювала дев’ять місяців — одразу, коли приїхала до Москви. Тоді про Радянський Союз у світі знали мало. Позиція Волтера Дюранті полягала в тому, що в СРСР були проблеми, але загалом система працювала. До цієї думки дослухались. І от Ріа, коли її вже вигнали з Союзу, написала два десятки статей про Голодомор. Ці матеріали надрукували, впевнений, що люди прочитали їх, але вони загубились у загальному потоці історії. До того ж, незабаром почалася Друга світова війна, був Голокост.
РІА КЛАЙМАН. ФОТО З ГАЗЕТИ THE TORONTO TELEGRAM ЗА 20 ВЕРЕСНЯ 1932 РОКУ. У ТЕКСТІ ПІД ЗНІМКОМ РОЗПОВІДАЄТЬСЯ ПРО ВИДВОРЕННЯ РІА З РАДЯНСЬКОГО СОЮЗУ «ЧЕРВОНИМИ» ДИКТАТОРАМИ ЗА ТЕ, ЩО ВОНА ПРАВДИВО ОПИСАЛА ЖИТТЯ НА ПІВНОЧІ РОСІЇ І ТЕ, ЯК ТИСЯЧІ ЛЮДЕЙ БОРЮТЬСЯ ТАМ ЗА ВИЖИВАННЯ У ЛІСОЗАГОТІВЕЛЬНИХ ТАБОРАХ / ІЛЮСТРАЦІЮ НАДАНО АНДРІЄМ ТКАЧЕМ
— Що взагалі мотивувало Ріа Клайман приїхати до Радянського Союзу?
— Вона приїхала туди з щирою вірою в ідею комунізму. Ріа здивувалась тому, що побачила, й через це швидко змінила точку зору. Коли Клайман приїхала до Москви, в неї не було коштів і постійної роботи — вона працювала фрілансером, жила в комуналці, вивчила російську і добре знала реалії. До речі, у фільмі про це не згадується, але причина, чому вона вирішила їхати до ГУЛАГу, — в неї був хлопець-росіянин, якого арештували за валютні спекуляції та відправили до Сибіру. Тож Ріа з першоджерел знала, як працює система. А зазвичай західні репортери були наче у бульці — жили в дипломатичних кварталах, мали перекладачів, які працювали на КДБ.
«МИ НАМАГАЛИСЯ ВІЗУАЛЬНО ОЖИВИТИ МИНУЛЕ»
— У фільмі показано вражаючі фото з «червоного» та «сірого» альбомів Александера Вінербергера. Як ви на них «вийшли»?
— Під час роботи я контактував із канадськими істориками, оскільки в багатьох фільмах на цю тему змішують історії про голод 1921 — 1923 років, Голодомор 1932 — 1933 років, голод у Казахстані та інших радянських республіках. Так легко дискредитувати тему, як це роблять російські історики, котрі стверджують, що не було геноциду українського народу. Отже, канадські історики розповіли про джерела реальних фото Голодомору 1932 — 1933 років і зв’язали мене з науковцями з України, зокрема з Людмилою Гриневич, директоркою Українського науково-дослідного та освітнього центру вивчення Голодомору.
Частина світлин Александера Вінербергера є в онлайн-доступі Національного музею «Меморіал жертв Голодомору» (знімки цього австрійського інженера є єдиними фотосвідченнями про цю трагедію у Харкові. — Авт.). Але там вони у низький якості, недостатній для фільму, де фото наче рухаються. Тож треба було знайти оригінали. Гадаю, це стало найцікавішою частиною мого дослідження.
Альбоми розташовуються у двох місцях. Про одне знають усі — це Архів Віденської дієцезії, де зберігається «сірий» альбом. Я зв’язався з працівником архіву і отримав скани знімків у гарній якості. Також архівний працівник розповів, що в Лондоні живуть деякі члени родини Вінербергера, зокрема його правнука Самара Пірс. Я написав їй електронного листа, вона відповіла, і взагалі виявилася приязною. Самара розповіла, що має ще один альбом — «червоний», а її бабуся має негативи. Крім цього, збереглася камера Leica, якою робилися знімки. Світлини з «червоного» альбому нікому до цього не показували. Коли я розповів про це канадським історикам, вони сказали, що це неймовірно. Адже були чутки, що існують інші матеріали Вінербергера, але ніхто, крім його правнуки, їх не бачив. Як і важливі коментарі Александера до знімків.
Між іншим, Олексій Терехов, білоруський медіахудожник, який живе в Канаді, провів дивовижну роботу: він створив анімаційну графіку, 3D-зображення фотографій. У цій історії ми намагалися візуально оживити минуле, тому це важливо.
«КОНФЛІКТ ПЕРЕСТАЄ БУТИ АБСТРАКТНИМ»
— Чому, щоб показати нинішню російську агресію проти України, ви обрали саме історію Сергія Глондаря?
— Одразу сказав Канадсько-українській фундації, що історія про Голодомор мене зацікавила, але я хочу робити фільм з відсилкою до нинішніх реалій, бо це пов’язані речі. Якщо ти робиш документальний фільм тільки про події минулого, це знижує інтерес людей. Вони думають, що це трапилося сто років тому, і не відіграє важливої ролі сьогодні.
Я шукав історію, яка показує нинішній конфлікт і ціну, які платять люди, намагаючись його припинити. Адже цей конфлікт із Росією, по суті, є безперервним протягом багатьох років. Історія Сергія Глондаря вражає. Він потрапив у полон під Дебальцевим 15 лютого 2015 року, наступного дня після проголошення перемир’я, так званого «Мінська-2». І ще він ніколи не бачив своєї молодшої доньки. Все це показує, як люди страждають від російської агресії проти України. Цей конфлікт перестає бути абстрактним.
Канадійці казали: якщо я хочу показати у фільмі і сучасність, варто взяти історію іншого журналіста, щоб були паралелі. Але чи була б ця історія настільки емоційна? Чи були б показані страждання людей через агресію на Донбасі? Це й стало основною причиною, чому я обрав для фільму саме історію Сергія.
До речі, малюнки до історії Сергія Глондаря створив художник Сергій Захаров, який сам був у полоні «ДНР». Він пережив майже те саме. Взагалі Сергій був героєм фільму «Покоління Майдану», і з того часу я підтримую з ним зв’язок.
«ДЕМАГОГИ ПЕРЕКОНУЮТЬ, ЩО ОБ’ЄКТИВНОЇ ПРАВДИ НЕ ІСНУЄ. АЛЕ ЦІ ЛЮДИ САМІ СТВОРЮЮТЬ ФІКЦІЇ»
— Також у фільмі показано паралелі між тим, як працювала російська пропаганда у 1930-ті, та як вона діє зараз...
— Коли спілкувався для фільму з істориком Енн Еплбаум, вона зауважила, що в 1930-ті відбулась революція у медіа, заснована на появі радіо. І поширення сталінізму і нацизму пов’язане з використанням цього нового на той час медіа. Сьогодні те, що виконує функцію радіо у 1930-ті, — інтернет, де часом створюється альтернативна реальність.
Нині Росія використовує інформацію як зброю проти України. Тож події 1930-х років пов’язані з воєнною агресією сьогодні. Питання, чи існує абсолютна правда, — головне у фільмі.
— Коли протистояти цій пропаганді було складніше: минулого століття чи сьогодні?
— У радянські часи людину могли вбити просто за спробу зробити фотографію. Микола Бокань, про якого розповідається у фільмі, помер на засланні саме через це. Але у якомусь сенсі протистояти дезінформації складніше сьогодні, бо в інтернеті створюються спільноти, які наче існують в окремих бульках. Якщо сьогодні поїхати до Росії і представити всі докази агресії цієї країни, там скажуть, що це просто українська пропаганда. Це складна проблема, яку ще розв’язуватимуть наступні покоління.
— Андрію, ви самі раніше працювали журналістом. Що ви розумієте під об’єктивною правдою?
— Кожен має власний погляд на те, що відбувається у світі. Але треба вірити об’єктивним фактам, інакше кожен житиме у власній бульці. Немає іншого способу протистояти диктатурі, ніж вишукувати об’єктивні факти і вірити їм.
Сьогодні демагоги намагаються переконати, що об’єктивної правди не існує, що правда кожного однаково цінна. Проблема у тому, що ці люди самі створюють фікції. Вони обслуговують політичні проекти, створюють власні реальності. Це можна побачити й у США, і в європейських країнах, і в Росії. Це складний виклик для журналістів, для суспільства взагалі.
— Важливо, щоб у журналіста був «голод до правди», але що робити, якщо об’єктивні факти нецікаві аудиторії?
— Людям цікава, по-перше, хороша історія. І завдання журналіста — розповісти правдиву історію цікаво. Я боюсь втомити аудиторію і переймаюсь тим, щоб факти були достовірні. Це виклик — зацікавити аудиторію й залишитися правдивим. І ще — привід для великої дискусії серед тих, хто створює документальні фільми.
