Сьогодні росіяни відзначатимуть День Росії. Користуючись нагодою, ми щиро вітаємо всіх росіян із цим святом і бажаємо їм добра й процвітання. Будь-яка дата також є нагодою підбити підсумок за попередній рік, дати оцінку тому, куди рухається країна. І кінець попереднього року продемонстрував, що в Росії вже немає такої одностайності, як це було раніше. Після грудневих виборів до Державної думи сотні тисяч росіян вийшли на вулиці, протестуючи проти фальсифікацій під час голосування і підрахунку голосів. Березневі президентські вибори також не принесли спокою в Росію. І сьогодні, 12 червня, російські опозиціонери мають намір вийти на акцію Марш мільйонів — День Росії без Путіна під гаслом: «Вийди на вулицю — поверни собі країну!». І що характерно, буквально напередодні цієї акції обраний на третій термін президент Володимир Путін підписав закон, що посилює покарання за проведення демонстрацій без дозволу влади. Багато експертів вважають, що нинішня українська влада багато в чому намагається наслідувати дії Кремля. Тому доречним є запитання, що спільного та відмінного між Україною і Росію? Читайте в коментарях українських та російських експертів.
«НАШІ СУСПІЛЬСТВА ОБ’ЄДНУЄ ПРАГНЕННЯ ДО КРАЩОГО ЖИТТЯ, ДО СВОБОДИ, ДО ЄВРОПЕЙСЬКИХ СТАНДАРТІВ І ДО ПРАВОВОЇ ДЕРЖАВИ»
Лілія ШЕВЦОВА, провідний науковий співробітник Московського центру ім. Карнегі :
— Якщо говорити про суспільства, то, поза сумнівом, і українське, й російське суспільство, незважаючи на наявність у них традиційних та архаїчних прошарків, все ж, за великим рахунком, об’єднує прагнення до кращого життя, до свободи, до європейських стандартів і до правової держави. А якщо йдеться про правлячі класи Росії та України, то теж є щось, що їх об’єднує. Їх об’єднує прагнення вижити за рахунок імітацій, за рахунок профанацій, за рахунок корупції і неформальних правил гри, за рахунок повернення до популізму і за рахунок опори на лояльних преторіанців. Як бачимо, і в суспільств є дещо спільне, і в правлячих еліт є дещо спільне. Але правлячі класи намагаються зберегти себе ще й за рахунок гри у відмінності, ігри в антагонізм, за рахунок штучного створення недовіри, підозріливості щодо двох країн, а також за рахунок гри на цих підозрах і взаємному нерозумінні.
Ну, звичайно, є й відмінності в національних державних інтересах. Як, власне, є відмінності в національно-державних інтересах між Францією та Німеччиною. Але відмінності нинішні між Росією та Україною у формулюванні нинішніх правлячих еліт часто-густо ілюзорні. І, по суті, вони слугують інтересам не наших країн, а інтересам виживання правлячих класів.
Звісно, спільне життя в Радянському Союзі зближувало людей через шлюби (наприклад, я з родини українки і росіянина), людські стосунки, спільність культури, близькість психіки, ментальності і досвід життя одне з одним. Але водночас життя в Радянському Союзі було чинником, який з огляду на політику правлячого радянського класу призводив до деформації свідомості російського народу. Спільне радянське суспільство, з одного боку, полегшувало контакти між людьми. Цей факт не можна заперечувати. І цей факт спричинив появу багатьох людей, що мають російсько-українську і українсько-російську свідомість. Я належу до цього прошарку людей. Михайло Сергійович Горбачов, з яким я веду мову про наше минуле, також є продуктом російсько-українського, як то кажуть, змішування крові, ментальності. І ми помічаємо це в своїй поведінці. Але водночас життя в радянському минулому не дало нам ні зрозуміти, ні усвідомити те, що українська нація — це особлива, окремішна нація із власною культурою і минулим, і, можливо, з набагато більшою претензією на те, що ми вважаємо російським корінням. Водночас ми не дали змоги українцям усвідомити, що в російської нації є багато своєрідного і специфічного. Тому що ми самі не усвідомили себе нацією, не відійшовши від радянської свідомості.
«ТРЕБА ТІЛЬКИ МОЛИТИСЯ, ЩОБ ЗМІНИ, ЩО НАЗРІВАЮТЬ В РОСІЇ ТА УКРАЇНІ, ВІДБУЛИСЯ МИРНИМ ШЛЯХОМ!»
Юрій ЩЕРБАК, письменник, публіцист:
— Долю і ментальність російського народу впродовж віків визначала класична тріада, своєрідний генетичний код: імперсько-великодержавний характер розвитку і експансії, самодержавно-рабська форма правління, візантійсько-месіанська войовнича ідеологія.
Всі безперечні, визнані світом, досягнення, що має російський народ у мистецтві, науці і технологіях, всі поразки і трагедії, всі пориви до свободи, які часто набували жорстоких форм безглуздого бунту або тиранічного комунізму, все це відбувалося в рамках цієї тріади.
Україна, як поневолена Росією країна, відчула на собі всі принади існування в самодержавній імперії — чи то царській чи більшовицькій, заплативши страшну ціну «віковічної братської дружби» — мільйони жертв, заслання до Сибіру, втрату своєї національної ідентичності, русифікації, збайдужіння і «змалоросійщення» великих груп населення.
Сьогодні перед Росією стоїть історичний вибір: або створювати нормальну, демократичну, модернізовану державу доби глобалізації, або знову вступити на згубний шлях відродження імперії, утиску демократичних прав і свобод, національного поневолення і русифікації всіх народів, які входять до складу імперії.
На жаль, новий прихід до влади Путіна-3 показує, що російське керівництво обирає стару і економічно неефективну імперську модель, яка може принести народам Росії та сусідніх країн нові страждання й скінчиться великою катастрофою та розпадом Росії.
Режим Януковича, який іде путінським шляхом, діючи за приказкою «Коня кують, а жаба ногу підставляє», насаджуючи русифікацію і ресовєтизацію України, вже довів свою повну політичну, економічну і соціальну неефективність і буде знесений ходом історії.
Треба тільки молитися, щоб зміни, що назрівають в Росії та Україні, відбулися мирним шляхом!
«НАШІ КРАЇНИ ОБ’ЄДНУЄ СПІЛЬНЕ ІСТОРИЧНЕ МИНУЛЕ»
Олександр СУШКО, директор Інституту євроатлантичного співробітництва:
— Наші країни об’єднує спільне історичне минуле і пов’язані з ним сентименти: певні емоційні зв’язки, які впливають на суспільну свідомість. Таким чином, велика кількість людей ідентифікує себе із минулим, невід’ємною частиною якого є приналежність України до Росії. Другий важливий момент — певна спільна соціально-культурна спадщина, яка значною мірою визначає спосіб врядування, ведення бізнесу та відносин між державою, бізнесом та суспільством.
В Україні і Росії є подібним і спосіб, у який правлячі еліти ставляться до власних громадян. Зрозуміло, що зрощення влади і бізнесу, і пов’язана з цим модель корупції, теж певною мірою подібні.
Якщо говорити про відмінне, то тут ключовим є те, що Україна, яка здобула незалежність внаслідок розпаду СРСР, зацікавлена у її зміцненні. Вона зацікавлена у незворотності розпаду Радянського союзу, як і всіх можливих імперських і неоімперських утворень. Росія зацікавлена у реінкарнації Російської імперії чи Радянського союзу, або як це називається по-новому — Євразійському союзі. Для цього Росія вигадує масу різних способів, щоб змусити чи підштовхнути країни цього регіону до участі у подібних утвореннях. Україна в цьому, безумовно, незацікавлена, тому що, беручи участь у таких утвореннях, вона втрачає свою незалежність.
Основна відмінність полягає ще у тому, що Росія є енергодобувною країною, яка живе за рахунок продажу енергоресурсів, а отже, зацікавлена у зростанні цін на них. Україна, як один із найбільших споживачів енергоресурсів в Європі, навпаки, зацікавлена у зниженні цін та зниженні споживання російських енергоресурсів.
На рівні певних стратегічних орієнтирів треба розуміти, що Україна зацікавлена у формуванні цілісного європейського інтеграційного простору, де вона була б повноцінним учасником, партнером. Росія ж зацікавлена у розділенні Європи на два конкуруючі інтеграційні блоки, один із яких очолювала би сама Росія. Україні ж не вигідне формування такої двополюсної Європи.
«ЕЛІТИ ОБОХ КРАЇН ЧУДОВО РОЗУМІЮТЬ, ЩО БЕЗ СЕРЙОЗНОЇ ПОВАГИ ДО УКРАЇНИ РОСІЯ НЕ ВИЖИВЕ»
Віктор НЕБОЖЕНКО, політолог, директор Соціологічної служби «Український барометр»:
— Росію й Україну об’єднує наша радянська історія. Все ж 70 років, починаючи з 1917-го, це була одна країна — з одним способом життя і з одним способом мислення. Тому багато процесів і переходи України та Росії в бік світової спільноти, на демократію і капіталізм, мають однакові негативні наслідки. Це, перш за все, олігархи, політичний вплив мафії, сильні авторитарні тенденції в усіх трьох слов’янських республіках, але найперше — в Росії й Україні. Не важливо, хто був би замість Януковича — все одно в нас був би рух у бік авторитаризму. Не важливо, хто прийде після нього — до демократії ще далеко. Така сама ситуація й у Росії.
Україна та Росія мають приблизно однакову структуру в економіці. Вони є сировинними придатками світової економіки. Окрім цього, в нас є ще спільне політичне сьогодення.
Різниця між нашими країнами також колосальна. Росія має величезні невикористані запаси природних ресурсів. У нас такого немає. Більше того, по-справжньому дружити з Росією можна тоді, коли вона буде приблизно рівною за обсягом з Україною. Коли в ній буде приблизно 55 — 60 млн людей, бажано до Уралу, — ця територія може справді дружити з Україною й бути рівною з нею. Все решта — це будуть нерівні відносини між Україною та Росією.
Росія ніяк не виживе без України. Вперше за останні 100 років склалася ситуація, коли еліти обох країн прекрасно розуміють, що без серйозної поваги до України Росія не виживе.
У Росії головну роль у політичному режимі грають великі ресурси — нафта і спецслужби. В Україні велику роль грають мафія й олігархи. Українське населення, незважаючи на всі дискусії, конфлікти, вважає себе європейським. А для Росії відсутній серйозний пошук сенсу свого існування. Росія завжди буде імперією, а Україна — республікою.
«АБО МИ СТАНЕМО НОВИМИ ЄВРОПЕЙСЬКИМИ НАЦІЯМИ-ДЕРЖАВАМИ, АБО ПОСТРАДЯНСЬКИЙ ПРОСТІР ПЕРЕТВОРИТЬСЯ НА СОЮЗ РЕАКЦІЙНИХ ДИКТАТУР»
Вадим КАРАСЬОВ, політолог:
— Об’єднує Україну та Росію загальна й погана радянська спадковість, яка блокує шлях до майбутнього, до сучасного світу. Україна та Росія — країни, які ніяк не можуть знайти себе в сучасному світі, знайти своє місце на карті світу, зокрема Україна на карті Європи. Це — країни, які ніяк не можуть стати сучасними. Це — режими, стан яких дає відчуття тимчасовості, несучасності суспільства, держави-модерна, блукання, балансування в історичних пастках і безвиході, в різних багатовекторностях або в позиції світового хулігана, країни-спойлера, чим займається Росія. Найближчий приклад — сирійська криза та деструктивна позиція Російської Федерації.
Україна та Росія — країни, в яких слабкі й багато в чому дегенеративні суспільства з невеликими острівцями громадянської активності, громадянських співтовариств. Але це не змінює загальної картини, морального й соціального занепаду. Україна та Росія — країни, в яких сталося успішне номенклатурне перехоплення після революцій кінця 1980-х — початку 1990-х років. Не суспільство перемогло тоталітарну владу, а частина спритніших, хитріших і хижацьких еліт перехопили владу в дезорганізованих суспільствах, які хоча й перебували на піднесенні. І в результаті протягом 20 років і в Росії, й в Україні керують хижацькі еліти, клептократії; єдина різниця в тому, що поки в Україні клептократія, а в Росії клептократія перетворюється на клептократуру. Тобто найгірше в історії поєднання диктатури та великої корупції. Україна та Росія — країни, які ніяк не можуть знайти не лише своє оптимальне місце у світі на геополітичній мапі світу, а й ніяк не можуть знайти оптимальну форму політичного і конституційного ладу. Постійно експериментуючи, імпровізуючи зі створенням державних форм, політичних інституцій, змінюючи або формально, або неформально конституційні режими влади. Така історична й деструктивна гнучкість політичних систем — свідчення не сили влади, сили суспільств, навпаки, свідчення вакууму стабільних соціальних структур, які могли б генерувати сильне суспільство, потужну державу, яка виробляє суспільні блага й у результаті сильні, шановані, авторитетні та відповідальні нації.
Росія та Україна — це країни, що перебувають у стадії доформування національних співтовариств, які поки що не сформували свої політичні нації й не перетворилися на повноцінні суспільства, які, загалом, і є засадами національної держави. Можливо, у зв’язку з ось цією недоопрацьованістю і неопрацьованістю історії на теренах і України, й Росії правлять напівавторитарні, імітаційні демократичні режими, які за умови відсутності політичних націй можуть тримати в нестабільному і нестійкому стані пострадянські соціуми в Україні та Росії.
Росія — це країна, яка вже не може бути імперією, але поки що не може стати нормальною європейською національною державою. Вона менше, ніж імперія, але більше, ніж будь-яка з європейських національних держав.
Україна — це країна, яка теж ніяк не може долучитися до європейського концерту народів, європейського співтовариства націй, і балансує між пострадянською автократією і європейською національною демократією, але поки що перехід — транзит у бік європейської політичної нації — так і не зробила. Принаймні вона перебуває на порозі фундаментального розриву з пострадянською неспроможністю і з пострадянським історичним перебуванням у глухому куті до європейського громадянського суспільства і демократичної держави.
Незважаючи на схожість, загальну погану генетику і погану блокуючу радянську спадщину України та Росії, з погляду історичної динаміки, між ними є суттєві відмінності. І вони на користь України, яка не претендує на статус великодержавності. Україна не має вибору між державою та нацією. Україна, швидше, має проблему, як скинути з себе одяг пострадянського стану, що остаточно зітлів, і долучитися до європейського співтовариства, перетворившись на нормальне, за європейськими мірками, середньокласове суспільство з переважанням масової верстви неолігархічних власників і з характерною для європейських держав моделлю державності, політичною системою, національною економікою, тісно інтегрованою в європейську економічну, моральну й політичну географію. Вибору в України між державою, супердержавою, геополітичним гегемоном і країною, яка приєднана до ключових європейських і міжнародних організацій і структур, немає. Шлях України — саме в системах колективної безпеки, в загальних ринкових просторах, у більш віддаленому майбутньому — в Європейському Союзі. Тому що в Україні, на щастя, немає ресурсів, манії геополітичної величі, щоб відкинути колективні форми існування в сучасному світі. Але саме це сьогодні може забезпечити добудову державно-політичного тіла і зробити країну успішною.
У Росії ситуація є складнішою і драматичнішою. Розміри, ресурси, геополітична та великодержавна наступність з Російською імперією, Радянським Союзом програмують Росію, російську авторитарну владу на відродження геополітичних позицій, геополітичної великодержавності й культивує, на жаль, для російської еліти як геополітичні фобії, так і геополітичні неврози, пов’язані з мрією, надією, домаганнями бути провідною країною у світі. Буквально при цьому, напевно, втіливши в реальність жарт часів Радянського Союзу: Радянський Союз — це Верхня Вольта з ракетами. Якщо Росія рухатиметься по лінії геополітичного великодержавства, то, найімовірніше, так воно і буде. Хоча в Росії зараз не менш драматична внутрішня інтрига, пов’язана з боротьбою нового суспільства середніх класів і міських креативних верств,що формується, за нову державність, нову Росію, яка має прийти на зміну ідеологемам великодержавності, регіональної державності й інших геополітичних ефемер, які сьогодні — звичайна річ — у моді в кремлівській еліті.
Зараз, після 20 років незалежності російської й української, для України та Росії характерними є не лише внутрішні розтані, але і між Україною та Росією намічається серйозне роздоріжжя. Адже, незважаючи на всі проблеми й труднощі, перешкоди та бар’єри України, її рух, інколи повзучий, інколи без бажання з боку українських еліт і консервативної частини країни, суспільства до Європи. Неохоча, повзуча європеїзація, проте, становить основний тренд українського розвитку на сучасному етапі, хоч що б сьогодні робили українські еліти, щоб блокувати, загальмувати, припинити європеїзацію як шлях осучаснення, оновлення, модернізації України.
У той же час Росія, найімовірніше, вирішуватиме складні завдання, пов’язані з подальшим пошуком свого місця у світі. І все це супроводжуватиметься внутрішніми розколами, закручуванням гайок, невротичними спробами придушити суспільну активність, а суспільство — змусити владу прислухатися до вимог суспільства, а головне, до вимог і викликів часу.
Але головний підсумок такий. 2010-ті роки — ключові для наших країн, для остаточного оформлення їх у стійкі державні стани. І питання постає досить різко, чітко, ясно й безапеляційно. Або ми станемо на шлях поступу, вирішимо невирішені завдання XIX, XX ст. і почнемо вирішувати завдання XXI ст., або на території колишнього Радянського Союзу триватиме виродження, деградація, дегенерація. Результат один: або ми станемо новими європейськими націями-державами, або пострадянський простір перетвориться на союз реакційних диктатур і щось подібне до Африки XXI століття. Тоді як сама Африка торує собі шлях, хоча і складно, як приклад — арабська весна у XXI столітті. І цей шлях, якщо порівнювати з ситуацією на пострадянському просторі, є в багатьох речах прогресивнішим, ніж у наших рідних Палестинах.
«РОСІЮ І УКРАЇНУ ЗБЛИЖУЄ І РОЗМЕЖОВУЄ СПІЛЬНИЙ ОЛІГАРХІЧНО-БЮРОКРАТИЧНИЙ УСТРІЙ»
Ігор СЛІСАРЕНКО, журналіст-міжнародник:
— На нинішньому етапі Росію й Україну зближує й розмежовує спільний олігархічно-бюрократичний устрій. Це устрій, за якого невелика група людей користується суспільною працею і використовує урядові посади для власного збагачення. Водночас, ця спільна риса і розмежовує дві держави на цьому етапі. Всередині так званої російської еліти чітко борються дві частини: одна прозахідна, друга має амбіції повернення Росії в число ключових світових гравців. Ми спостерігаємо за цією боротьбою. Кожна з цих частин воліє притягти до себе Україну. Якщо перша воліє бачити Україну територією для свого бізнесу і збагачення, то друга хоче, щоб Україна приєдналася до амбіцій стати новим світовим гравцем. Українській еліті не вигідне ні поглинання першою групою, ні участь у амбітному плані, який пропонує друга група. Українській сучасній еліті, не зважаючи на різні її політичні кольори за Корнійчуком, Україна — це колгосп «Тихе життя», де можна користуватися плодами праці інших, а жити для свого задоволення в об’єднаній Європі.
«ЩОБ РОСІЯ ТА УКРАЇНА БУЛИ ПОВНОЦІННИМИ ТА СУВЕРЕННИМИ, ВОНИ ПОВИННІ МАТИ СВОЮ «САМІСТЬ»
Олена ПОЗДНЯКОВА, провідний експерт Центру політичних технологій, Москва:
— Нас об’єднує історія. З неї витікають політичні, економічні та культурні зв’язки, що існують між нашими країнами. Україна й Росія завжди були сусідами, а існуючі зв’язки — це похідне від цього тривалого періоду. Не важливо, якими були відносини між Україною та Росією — хорошими чи поганими — ці зв’язки завжди залишаються.
Але це різні держави, і для того, щоб Росія й Україна були повноцінними й суверенними, вони повинні мати свою «самість». Зайвий раз підкреслювати це вголос не має сенсу, проте її потрібно завжди усвідомлювати й розуміти, що Україна — абсолютно інша країна, зі своєю самостійною зовнішньою політикою. Незважаючи на те, що частина її населення має серйозну ідентифікацію з Росією, особливо з росіянами, — це все одно інша держава.
«ДЕМОКРАТИЧНА, СИЛЬНА, КОНКУРЕНТНА РОСІЯ — ТА ПЕРСПЕКТИВА, ЯКУ МОЖУТЬ ПІДТРИМАТИ УКРАЇНЦІ»
Валерій ЧАЛИЙ, заступник генерального директора Центру ім. Разумкова:
— Найголовніше, що об’єднує дві країни — це наявність загальних кордонів. Наше перебування в минулому в спільній радянській державі також є чинником, який досі зі знаками «плюс» або «мінус» впливає сьогоднішні відносини. Зараз значно менше можна говорити про загальні родинні зв’язки між громадянами двох країн.
І тому спорідненість з історичних часів поступово зникає як один із важливих чинників. Культура — це те, що може бути допоміжним базисом для розвитку додаткових контактів між людьми.
Базовою позицією, яка може сприяти зближенню України та Росії, буде, скоріше за все, збіг економічних інтересів, у тому числі в енергетичній сфері. Наші контакти і взаємодія відбуваються в основному на рівні кабінетів, президентів, урядів, але, на жаль, вони не переходять на рівень взаємодії бізнес-співтовариств та експертних співтовариств. Це те, що ми останнім часом втратили.
Щодо інтеграційних процесів, то очевидним є той факт, що з боку Росії є дуже стійке й нав’язливе бажання залучити Україну до сфери її інтеграційних проектів через Митний союз, майбутній Євразійський союз. Україна зараз дуже обережно ставиться до цих намірів, виконуючи визначену законодавством і національними інтересами країни програму і стратегію європейської інтеграції. Тут стратегічні цілі дещо розходяться.
Зрозуміло, що в України й Росії не буде якоїсь загальної зовнішньої політики або політики безпеки, але є виклики і загрози, у тому числі у сфері безпеки, на які ми можемо й повинні шукати разом відповідь.
Без вирішення питань стратегічного характеру між Україною й Росією навряд чи буде успішною європейська інтеграція країни. Це не означає, що Україна не повинна йти назустріч усім проханням або побажанням Кремля. У нас є свої національні інтереси, які ми можемо реалізовувати, в тому числі будуючи дружні взаємовигідні, ефективні взаємини з нашими партнерами. Росія дуже важливий партнер для України. У ці святкові дні я хотів би побажати Росії успіхів у її модернізації. Хотілося б бачити, що модернізація супроводжується демократичними процесами. Демократична, сильна, конкурентна Росія — та перспектива, яку можуть підтримати українці.
