Переконлива перемога Еммануеля Макрона над Марін Ле Пен у другому турі президентських виборів у Франції стала великим успіхом для ліберальної Європи. Але це була перемога в битві, не у війні. Сама ідея, що кожен третій французький громадянин здатний проголосувати за Національний фронт Ле Пен, була неймовірною всього кілька років тому.
Коментатори закріпили за хвилею демагогічної політики, що охопила Європу (і значну частину решти світу), ярлик «популізму». Але, окрім галасливого стилю, властивого всім популістам, що у цих рухах спільного? Іспанська партія «Подемос» і грецька «Сіріза» — на лівому фланзі. Французький Національний фронт, голландська Партія свободи і німецька «Альтернатива для Німеччини» (AFD) — на правому. Беппе Грілло, лідер італійського «Руху п’яти зірок», стверджує, що його рух не є ні лівим, ні правим.
Проте у них у всіх звучать загальні теми: економічний націоналізм, соціальний захист, антиєвропейські настрої, антиглобалізація, ворожість не просто щодо політичного істеблішменту, а й щодо політики взагалі.
Для того щоб зрозуміти, що це може означати для еволюції європейської політики, варто звернутися до історії фашизму. Беніто Муссоліні, що заснував італійський фашизм 1919 року, починав як соціаліст-революціонер. А в Німеччині, як ми пам’ятаємо, слово «наці» було коротким варіантом назви «Націонал-соціалістична німецька робітнича партія».
Спочатку фашизм був націоналістичним, антикапіталістичним рухом. Пізніше він звузив напрям атаки до ліберального капіталізму, насамперед «міжнародних фінансів». А незабаром скотився до антисемітизму. Німецький соціал-демократ Август Бебель називав це «соціалізмом дурнів». Європейський фашизм розпався після поразки Німеччини 1945 року, проте його менш агресивні форми вижили в інших країнах, наприклад, в Аргентині з її перонізмом.
Зважаючи на соціальну базу міжвоєнного фашизму, розумно бачити в ній партію правих. У той час робітничий клас упевнено підтримував ліві партії. Для фашизму залишався лише один політичний простір — дрібна буржуазія: власники магазинів, дрібні бізнесмени, держслужбовці низького рангу.
Проте сьогодні соціальна база для лівої політики зникла. Класичний робітничий клас відійшов: соціал-демократичні партії та профспілки перетворилися на власну тінь. Це означає, що лівацьким популістам неминуче доводиться конкурувати з крайніми правими за підтримку тих же самих груп населення, які у міжвоєнний період звернулися до фашизму: молоді безробітні чоловіки, «маленькі люди», що відчувають загрозу з боку «олігархії» банкірів, глобальних ланцюжків постачань, корумпованих політиків, далеких бюрократів Євросоюзу і взагалі «жирних котів» будь-якого ґатунку. Метою сучасних популістів, причому будь-яких політичних мастей, усе частіше стають не лише одні і ті ж потенційні прибічники, а й однакові вороги.
Наскільки великий простір для подальшого зростання популізму і який його різновид — соціалістичний чи фашистський — зуміє залучити доступні голоси виборців?
На першу частину питання загальну відповідь дав колишній президент США Білл Клінтон під час виборчої кампанії 1992 року: «Річ в економіці, дурню». Серед основних економічних центрів світу Євросоюз повільніше за всіх відновлюється після кризи 2008 року. У Франції рівень безробіття дорівнює 10%. Молодіжне безробіття досягає там приблизно 24%, а в Італії — 34%. Це створює сприятливий ґрунт для вербування екстремістами як зліва, так і справа.
Макрона ніяк не можна назвати непохитним бюджетним яструбом, проте він хоче понизити дефіцит бюджету Франції з 3,4% до 3% ВВП, відповідно до рівня, встановленого Пактом стабільності і зростання ЄС. У чергу на скорочення потрапили 120 тисяч робочих місць в держсекторі. Утім, він хоче одночасно підштовхнути зростання економіки пакетом заходів стимулювання на суму 50 млрд євро і розширити соціальний захист.
Для успіху в пошуках квадратури кола Макрону потрібне зростання економіки, і, щоб його домогтися, він розраховує провести реформи на стороні ринкової пропозиції. Макрон планує понизити податок на прибуток з 33% до 25% і вилучити фінансові інвестиції з оподаткування майна. Ревний критик протекціонізму, він виступатиме за Всеосяжну економічну угоду ЄС і Канади (CETA) і Трансатлантичне торгівельне й інвестиційне партнерство зі США. Його підтримка закону ель-Хомрі, що спростив процедуру звільнення робітників, а також незгоду з ідеєю 35-годинного робочого тижня, свідчать про намір підвищити «гнучкість» французького ринку праці.
Попри розмови про «зелену економіку» і заклики до загальноєвропейської інвестиційної програми, порядок денний Макрона є в цілому неоліберальним. По суті, він сподівається, що його програма, в разі реалізації на рівні ЄС, дозволить підняти не лише французьку економіку, а й усі «європейські човни».
Насправді ж подібні реформи з більшою вірогідністю потоплять усі ці човни, давши популістам шанс. І тоді — яка саме варіація популізму зуміє скористатися даним шансом?
Ідеї популізму потрапили в центр уваги економіста Дені Родріка. Він стверджує, що демократія, національний суверенітет і глобальна економічна інтеграція взаємно несумісні. Хоча б одним із цих елементів необхідно пожертвувати. А оскільки багато виборців у Європі та США відчувають, що постраждали через глобалізацію, в популістських партій, що агресивно ставлять націю понад усе, з’являється перевага перед суперниками.
Щодо цього Макрон виявився найідеальнішим кандидатом, якому лише могла програти Ле Пен. Він є втіленням глобалістичної еліти. Він здається дуже м’яким у питаннях імміграції. А якщо припустити, що його нова політична партія не зуміє отримати парламентської більшості на виборах у Національні збори в червні, його уряду буде необхідна підтримка з боку традиційних партій. Протягом наступних п’яти років фігури з істеблішменту сповна можуть стати синонімом провальної політики, перетворившись на ідеальну мішень для Ле Пен і Національного фронту на президентських виборах 2022 року.
Так, звичайно, у Франції підтримкою користуються і лівацькі програми. Близько 20% виборців проголосували за ультралівого популіста Жан-Люка Меланшона в першому турі президентських виборів. А перед другим туром один із найбільш яскравих хештегів у «Твіттері» звучав як #NiPatronNiPatrie («ні бос, ні батьківщина»), демонструючи незадоволеність багатьох виборців необхідністю вибирати між неолібералізмом і націоналізмом. Завдання лівих полягає зараз у тому, щоб спрямувати свою увагу на справді проблемні аспекти глобальної економічної інтеграції (фінансиалізація, пріоритет капіталу над працею, кредитора над боржником, боса над працівником), не скочуючись при цьому в реакційну політику.
Роберт СКИДЕЛЬСЬКИ, почесний професор політичної економії в Університеті Уорвіка і член Британської академії історії та економіки, член Британської палати лордів.
